Тато у відповідь лише сумовито хитнув.

– Ходімо, Флавіє, – звелів інспектор, – я відвезу тебе додому.

– Я не можу поїхати додому, – не погодилась я. – Хтось поцупив мого велосипеда. Я б хотіла написати заяву.

– Твій велосипед у мене на задньому сидінні.

– Ви його вже знайшли? – запитала я. – Слава Богу! «Ґледіс» ціла й неушкоджена!

– Він і не зникав, – сказав він. – Я бачив, як ти паркуєшся перед входом, і попросив констебля Ґлоссопа забрати його, маючи на меті безпеку.

– Щоб я не змогла дременути звідси?

Тато здвигнув бровою від такого зухвальства, але нічого не сказав.

– Почасти так, – визнав інспектор Г’ювітт, – але більше тому, що ще й досі ллє як із відра, а їхати до Букшоу треба під гору й далеко.

Я мовчки обняла тата, він, дарма що залишався непохитним як дуб, не заперечував.

– Постарайся бути хорошою дівчинкою, Флавіє, – сказав він.

Постаратись бути хорошою дівчинкою? Це все, чим клопочеться його голова? Було цілком ясно, що наш підводний човен виплив на поверхню, його жителі вибралися з глибини, й уся магія залишилася далеко внизу.

– Зроблю, що мені під силу, – сказала я, відвертаючись. – Дуже старатимусь.

– Ти не маєш бути надто суворою з татом, розумієш, – сказав інспектор Г’ювітт, пригальмувавши, щоб не проґавити скрут на Бішоп-Лейсі. Я зиркнула на нього, його обличчя осявало м’яке світло панелі з приладами «воксгола». Двірники, як чорні коси, шкряботіли по склу, а довкруж спалахували блискавиці.

– Ви справді вірите, що він убив Горація Бонепенні? – поцікавилась я.

Його відповіді довелося чекати цілу вічність, і, коли вона прозвучала, у ній відчувався глибокий смуток.

– Хто ще там був, Флавіє? – спитав він.

– Я, – була моя відповідь. – … наприклад.

Інспектор Г’ювітт увімкнув склообігрівач, щоб випарувалась волога, котра осідала на передньому склі від нашого дихання.

– Ти ж не думаєш, що я повірю в цю історійку із сутичкою й хворим серцем? Тому що я не вірю. Не це вбило Горація Бонепенні.

– Значить, це торт! – випалила я з несподіваним піднесенням. – Його отруїли тортом!

– Це ти отруїла торт? – запитав він, злегка осміхаючись.

– Ні, – зізналася я. – Шкода, що я цього не зробила.

– Це був найзвичайнісінький торт, – сказав інспектор. – Мені вже надійшли результати аналізу.

Найзвичайнісінький торт? Це найвища оцінка, яку коли-небудь отримували смаколики місіс Мюллет.

– Ти маєш рацію, – вів він далі, – Бонепенні дійсно пригостився шматочком торта за кілька годин до смерті. Але як ти дізналася?

– Хто, крім незнайомця, буде їсти цю гидоту? – запитала я, намагаючись за глузуваннями приховати раптове усвідомлення своєї помилки: Бонепенні аж ніяк не отруївся тортом місіс Мюллет. Це була дитяча ідея. – Даруйте, – перепросила я. – Просто вирвалося. Ви, напевно, вважаєте мене непоправною дурепою.

Інспектор Г’ювітт не відповідав надто довго. Нарешті він сказав:

– «Якщо пиріг хоч трохи солоденький, хто помічатиме, що вийшов він кривенький?» Моя бабця частенько так казала, – докинув він.

– Що це значить? – запитала я.

– Це значить… О, ми вже в Букшоу. Тебе, мабуть, зашукалися.

– О, – сказала Офелія цим своїм безтурботним голоском. – Тебе не було? Ми не помітили, правда, Даф?

Дафна закотила очі. Вона явно була налякана, але намагалася не давати взнаки.

– Правда, – пробурмотіла вона й знову встромила носа в «Холодний дім» Діккенса. Хай там що, Даффі читала швидко.

Запитай вони – і я б залюбки розповіла їм про зустріч із татом. Однак вони не запитали. Якщо їх і засмучували його неприємності, вони не мали наміру підпускати мене до себе, це було очевидно. Фелі, Даффі і я як три личинки в трьох окремих коконах, і часом я дивувалася, чому так. Чарлз Дарвін якось написав, що найзапекліша боротьба за виживання точиться всередині племені, і, як п’ятий із шістьох дітей – маючи трьох старших сестер, – він точно знав, про що говорить.

Для мене це було питання елементарної хімії: я знала, що субстанцію можуть розчиняти речовини, які подібні до неї своєю хімічною структурою.

Це не мало раціонального пояснення: просто такими є шляхи Природи.

День був довгий, і мої очі злипалися.

– Я, мабуть, піду в ліжко, – сказала я. – На добраніч, Фелі. Добраніч, Даффі.

Моя спроба налагодити контакт наштовхнулась на мовчання й хрюкання. Коли я підіймалася сходами, зненацька нізвідкіля поверхом вище виринув Доґґер зі свічником, якого міг придбати на розпродажі майна в Мендерлі.

– А полковник де Люс? – прошепотів він.

– З ним усе гаразд, Доґґере, – сказала я.

Доґґер, явно схвильований, хитнув головою, і кожен із нас вирушив до насидженого кубельця.

Школа Ґреймінстер дрімала, простягнувшись на сонці, здавалося, їй снилася колишня слава. Усе навколо було достеменно таким, як я собі уявляла: величні старовинні будівлі, чепурні зелені лужечки, які збігали до тихоплавної річки, і просторі безлюдні майданчики для ігор, де – складалося таке враження – розляглося безмовне відлуння матчів із крикету, учасники яких давно спочили в Бозі.

Поставивши «Ґледіс» біля дерева на бічній алеї, котрою я сюди заїхала, я роззирнулась. За шнуром живоплоту, ліниво гудучи, стояв трактор, його водія ніде не було видно.

Вириваючись із каплиці, над лужечками плинули голоси хлопчиків-хористів. Незважаючи на яскраве сонячне сяйво, як буває вранці, вони співали:

Я трохи постояла, слухаючи, доки вони раптом не змовкли. Далі, після передиху, знову несамовито зайшовся орган, і співаки завели початок гімну.

Я пленталася травою до того місця, яке, ручуся головою, тато називав «обійстям», високі порожні вікна школи холодно дивилися на мене, і в мене несподівано виникло дивне враження, котре, напевно, з’являється в комахи, коли її розглядають під мікроскопом – відчуття навислої невидимої лінзи – і щось чудне зі світлом.

Крім одного школяра, який кудись стрімголов нісся, і двох викладачів у мантіях, котрі проходжувалися й розмовляли, близько прихиливши голови, на широких лужечках і покручених стежках Ґреймінстера нікого не було під бездонним синім небом. Уся ця місцина видавалася дещо нереальною, наче дуже побільшений аґфаколорівський[121] кадр – такий, на який можна натрапити в книжках на зразок «Мальовнича Британія».

Ген-ген на східному боці обійстя виднілося нагромадження вапняку – там, де вежа з годинником, – мабуть, Енсон-Хаус, промайнуло в мене в голові, старе татове кубельце.

Підійшовши ближче, я підняла руку, щоб прикрити очі від сонця. Вочевидь, звідси згори, із цих зубців і черепиці, містер Твайнінґ упав і розбився об каміння; об це давнезне кругляччя, до якого від того місця, де я стояла, було якихось сто футів.

Щоб роздивитися все якнайліпше, я почимчикувала туди травою.

На мою біду, кривавих плям там не було. Звичайно, після стількох років їх і не могло бути. Тільки-но дозволили правила пристойності, їх відразу змили, – найімовірніше, ще до того, як понівечене тіло містера Твайнінґа знайшло щось схоже на спочинок.

Це кругляччя розповідало лише одну історію, хоч його протягом двохсот років постійно топтали привілейовані ноги. Стежина, яка оперізувала кам’яні стіни Енсон-Хаус, завширшки ледь сягала шести футів.

Я задерла голову й уп’ялася у вежу. Якщо дивитися звідси, то вона здіймалася в запаморочливу височінь – суцільна кам’яна стіна, що закінчувалася високо-превисоко наді мною витонченою декоративною мурованою кладкою, де пухкі білі хмарини, які мляво дрейфували над парапетом, викликали своєрідне відчуття, немов будівля починає хилитися… падає… обвалюється прямісінько на мене. Від цього видива мене почало нудити, і довелося відвернутись.