Вичовгані кам’яні східці гостинно вели до викладеної камінням стежини, яка, заводячи крізь арку, обривалася біля двійчастих дверей. Ліворуч від мене була кімнатка брамника, її мешканець теревенив по телефону. Він і оком не змигнув, коли я шмигнула всередину.
Зимний похмурий коридор простягався переді мною, здавалося, у нескінченність, і я, обережно переставляючи ноги, щоб не човгнути по підлозі, рушила ним.
Обабіч безкрая галерея розпромінених облич – декотрі з них належали школярам, декотрі викладачам – поринала в темряву, на кожному портреті було зображено ґреймінстерця, котрий віддав життя за вітчизну, і під кожним була табличка, покрита чорним лаком. «Щоб інші життя тривали», – сповіщав позолочений напис. У глибині коридору, відокремлені від інших, були світлини трьох хлопчаків, імена яких викарбували на маленьких мідних прямокутниках: «Зникли безвісти, приймаючи бій».
«Зникли безвісти, приймаючи бій»? Чому тут немає татової світлини, здивувалась я.
Тато був відсутній, як ті парубчаки, котрі полягли кістьми десь у Франції. При цій гадці я чомусь відчула себе винною.
По-моєму, саме тепер і саме в притемку цього залу Ґреймінстера я почала усвідомлювати межі татової відчуженості. Учора я всім своїм єством хотіла обійняти його з усіх сил, але оце щойно збагнула, що вчорашня щиросердечна розмова у в’язниці насправді була не діалогом, а тривожним монологом. До того ж він говорив не зі мною, а з Гаррієт. І, так само як із напівсконалим Бонепенні, я була всього лиш мимовільним духівником.
Цей Ґреймінстер, де почалися татові біди, ще більше здавався мені холодним, ворожим і непривітним місцем.
За світлинами затоплені в морок сходи вели на другий поверх, і я піднялася ними до ще одного коридору, схожого на той, що залишився внизу, і так само простертого від краю до краю будівлі. Дарма що двері обабіч були зачинені, у них було вбудовано крихітні скляні віконця, крізь які можна було зазирнути до кожної з кімнат. Це були два однаковісінькі класи.
У великій кутовій кімнаті в кінці коридору мою увагу привернув напис на дверях: «Хімічна лабораторія».
Я штовхнула двері, і вони відразу ж відчинилися. Прокляття було розбито!
Чого я чекала, не знаю, але точно не цього: замащені дерев’яні столи, нудні мензурки, тьмяні реторти, потріскані пробірки, посередньої якості бунзенівські пальники й різнобарвна настінна таблиця елементів, де була смішна друкарська помилка: переплутані місцями миш’як і селен. Я відразу звернула на це увагу і, вважаючи своїм обов’язком виправити огріх, намалювала подвійну стрілку шматочком блакитної крейди з полиці над класною дошкою. «Неправильно!» – написала під стрілкою й підкреслила двічі.
Ця так звана лабораторія не витримувала порівняння з моєю власною в Букшоу, і, подумавши так, я закопилила губу від гордощів. Понад усе на світі мені захотілось додому, просто пригорнутись до рідних стін, доторкнутися до моїх власних сяйливих реторт, начаклувати яку-небудь ідеальну отруту лише заради насолоди процесом.
Але ці радощі доведеться відкласти. Треба зробити свою справу.
Я вийшла назад у коридор, щоб повернутися до осердя споруди. Якщо мої підрахунки правильні, то я маю опинитися якраз під вежею і вхід до неї повинен бути десь поблизу.
Маленькі двері поміж панелями, котрі я спочатку вважала входом у комірку, розчахнувшись, показали круті кам’яні сходи. Моє серце завмерло.
У цей момент я побачила знак. За кілька сходинок від входу шлях нагору був перетятий ланцюгом, на якому висіла написана від руки табличка: «Вежа під забороною! Не заходити!»
Я злетіла туди, мов на крилах.
У мене було відчуття, ніби я потрапила до черепашки молюска. Сходи робили скрут за скрутом, прокладаючи звивистий вузький шлях нагору й одноманітно відгукуючись луною. Неможливо було вгледіти, що чигає попереду чи лишилось позаду. Перед очима були лише декілька сходинок перед і піді мною.
Якийсь час я рахувала їх пошепки, але потім з’ясувала, що в мене сперло дух. Ще й закололо в боці через стрімке підіймання вгору. Я зупинилася трішечки перепочити.
Дрібка слабкого світла пробивалася крізь невеличкі вузькі віконця, по одному на кожен оберт сходів. Можна припустити, що обійстя розташоване по цей бік вежі. Усе ще запирхана, я продовжила підійматися.
Ураз різко й несподівано сходи обірвалися – просто-таки перед малесенькими дерев’яними дверима.
Такі двері гном міг вирізати в стовбурі лісового дуба: напівкруглий отвір із металевою шпариною для відмички. Не варто й згадувати, що гаспидська штукенція була замкнута.
Я невесело цикнула й сіла на горішню сходинку, важко переводячи дух.
– От так халепа! – промовила я, і мої слова з дивовижною гучністю відбилися луною від стін.
– Агов, там, нагорі! – долинув глухий холодний голос, услід за яким почулося шаркання кроків далеко внизу.
– От так халепа! – повторила я, цього разу півголосом. Мене запримітили.
– Хто там? – запитав голос. Я закрила рота рукою, щоб утриматися й не відповісти.
Щойно я доторкнулася пальцями до зубів, у мене блиснула ідея. Якось тато сказав, що настане час, коли я подякую за брекети, які мене змушують носити, і він мав рацію. Цей час надійшов.
Немов двома ніжками пінцета, великим і вказівним пальцями я щосили смиконула брекети, і з вдоволеним зиком вони вискочили з рота мені до рук.
Кроки все наближалися й наближалися, невтомно доступаючись до того місця біля замкнутих дверей, що було мені пасткою; я надала дроту форми літери Г із петелькою на одному краї й устромила понівечені брекети в замок.
Тато звелить відшмагати мене батогом, однак – чи пан, чи пропав.
Замок був старий і нехитрий, і я була впевнена, що зможу відкрити його – якщо вистачить часу.
– Хто тут? – не вгавав голос. – Я знаю, що ти там. Я чую тебе. Входити до вежі заборонено. Спускайся негайно, хлопчиську.
Хлопчиську? – подумала я. Виходить, він не бачив мене.
Посовавши дріт, я повернула його ліворуч. Язичок плавно відскочив, немовби його нашмарували мастилом сьогодні вранці. Я відчинила двері й увійшла, стиха причинивши їх за собою. Часу замкнути замок ізсередини не було. Крім того, хто б не підіймався за мною сходами, він напевне має ключ.
Я опинилася там, де було темно, наче в льосі з вугіллям. Вузькі віконця закінчилися ще на вершечку сходів.
Кроки зупинилися якраз за дверима. Я нишком відступила вбік і притулилася спиною до кам’яної стіни.
– Хто тут? – запитав голос. – Хто це?
Ключ увіпхали в замок, защіпка клацнула, двері трохи розчинилися, і з тамтого боку вистромилася голова чоловіка.
Промінь світла з його ліхтарика мотнувся туди-сюди, освітивши плетиво драбин, що тягнулися догори, гублячись у темряві. Він посвітив на кожну драбину, проводячи променем угору, щабель за щаблем, поки світло не зблякло в пітьмі десь ген угорі.
Я не ворушила жодним м’язом, навіть повікою. Бічним зором я бачила силует чоловіка на порозі – із сивим волоссям і страхітливими вусами. Він стояв так близько, що я могла дотягнутися до нього рукою.
Зависла пауза й тривала цілу вічність.
– Знову бісові пацюки, – нарешті пробурмотів він собі під ніс, і двері грюкнули, залишивши мене в потемках. Почулося брязкання ключів, і клацнув замок.
Мене замкнули.
Гадаю, годилося б закричати, але я цього не зробила. Я не почувалася зцапаною в пастці. Насправді я починала радіти серцем.
Звісно, я можу спробувати знову відімкнути замок і пробратися вниз сходами, але в такому разі я цілком імовірно потраплю прямісінько в лабети брамнику.
Позаяк я не могла стирчати тут вічно, одним-єдиним альтернативним варіантом був шлях нагору. Витягнувши перед собою руки, як сновида, я повільно переставляла ноги, аж поки не доторкнулася пальцями до найближчої драбини, котру набачила в промені ліхтаря, – і почала дряпатися нагору.
Не така вже й мудра наука підійматися щаблями наосліп. З усіх поглядів це краще, ніж бачити безодню, яка весь час під тобою. Проте, як я видиралася вище й вище, мої очі дедалі більше звикали до темені – чи напівмороку. Крихітні щілини в камінні й дереві пропускали промінчики світла там і сям, і невдовзі я мала змогу роздивитися загальні обриси драбини, чорної на чорному в сірих сутінках вежі.
