Закуривши ще одну цигарку, доктор Кіссінґ уліпив зір у вікно. Урешті-решт він простягнув мені одну марку, залишивши другу собі.

– Це «АА», – сказав він. – Вона не моя, мені вона не належить, як мовиться у старій пісні. Твій тато може зробити з нею все, що побажає. Вирішувати не мені.

Я взяла в нього «Ольстерського Месника» й обережно загорнула в носову хусточку.

– Інакше з бездоганною маленькою «ТЛ» – моєю. Моєю власною, понад усякий сумнів.

– Я думаю, що вам буде за щастя знову приклеїти її у ваш альбом, сер, – смиренно сказала я, ховаючи її близнючку до кишені.

– Мій альбом? – він видав смішок, схожий на крякання, а потім закашлявся. – Мої альбоми, як сказав любий покійний Доусон,[127] звіяло вітром.

Він одвів вибляклі очі до вікна, невидюще дивлячись у бік лужка, де дві леді поважного віку пурхали й робили піруети, немов дивоглядні метелики, під осяяними сонцем буками.

– Це з його Non Sum Qualis eram Bonae Sub Regno Cynarae. Знаєш цей вірш?

Я похитала головою.

– Він дуже гарний, – сказала я.

– Самітнє життя в такому місці, як це, – сказав доктор Кіссінґ, широко розкинувши рукою, – незважаючи на його вбогу вутлість, – це, якщо тобі втямки, вельми затратна справа.

Він подивився на мене так, наче щойно пожартував. Коли я не відгукнулася, він показав пальцем на стіл.

– Принеси мені один з тих альбомів. Я думаю, той верхній.

Я тільки тепер помітила, що під стільницею було вбудовано поличку, де лежали два грубих оправлених альбоми. Я здмухнула з них порох і подала доктору Кіссінґу горішній.

– Ні, ні… розгорни сама.

Я розгорнула альбом на першій сторінці. Там були дві марки – одна чорна, друга червона. Зі слабких відмітинок гумки й рисок я зрозуміла, що колись давно цю сторінку заповнювали марки. Я перегорнула сторінку… ще одну. Усе, що залишилося від альбому, – лише випатраний кістяк: навіть школяр засоромився б і сховав би його кудись подалі.

– Як бачиш, ціна прихистку для серця, у якому ще є живчик. Збуваєшся життя один квадратик за іншим. Залишилась дрібка, еге ж?

– Але «Ольстерський Месник»! – заперечила я. – Він, мабуть, вартий купи грошей!

– А й справді, – погодився доктор Кіссінґ і знову подивився на свій скарб крізь лупу. – У романах можна прочитати про порятунок, який надходить, коли з пастки немає ні найменшого пролазу; про коня, серце якого зупиняється, щойно він перетнув фініш.

Він нишком засміявся й витяг хусточку, щоб витерти очі.

– Надто пізно! Надто пізно! – скрикнула дівиця. І таке інше. Повечірній дзвін сьогодні не продзвенить. Як доля любить улаштовувати розіграші, – провадив він напівпошепки. – Хто це сказав? Сірано де Бержерак, чи не так?

На секунду я подумала, наскільки Даффі сподобалося б розмовляти із цим старим джентльменом. Однак лише на секунду. І потім знизала плечима.

З легким глузливим усміхом на вустах доктор Кіссінґ витягнув цигарку з рота й підніс розжеврілий краєчок скраю до «Ольстерського Месника».

Мені здалося, що моє лице обсипали приском, наче мені груди проштрикнули зазубленим дротом.

Я кліпнула й, остовпівши від жаху, спостерігала, як марка почала тліти, потім зайнялася маленьким полум’ям, що повільно й невблаганно поглинало квітуче обличчя королеви Вікторії.

Коли вогонь дістався пучок, доктор Кіссінґ розтулив долоню й струснув темний попіл на підлогу. З-під поли його халата вигулькнув чорний лакований черевик, елегантно наступив на рештки й кількома рухами розтер попіл по підлозі.

Три оглушливі удари серця – і від «Ольстерського Месника» залишилася лише тьмяна пляма на лінолеумі Рукс-Енду.

– Ціна марки в тебе в кишені щойно подвоїлася, – озвався доктор Кіссінґ. – Бережи її як зіницю ока, Флавіє. Вона тепер одна-єдина.

Коли я хочу як слід подумати на свіжому повітрі, я простягаюся горілиць, розкидаю руки й ноги врізнобіч і дивлюся на небо. Спочатку я зазвичай забавляюся «хлюпотунами» – хробакоподібними краплями протеїну, котрі плавають у полі зору, немов темні маленькі галактики. Якщо я не поспішаю, то стою на голові, щоб збовтати їх, і опісля лягаю назад подивитися на виставу, наче на мультфільм.

Сьогодні, одначе, мою голову обсіло багацько питань, тому, від’їхавши на велосипеді на добру милю від Рукс-Енду, я беркицьнулася на моріжок на згірку й уп’ялила очі в літнє небо.

Мені несила було покинути думати про те, що розповів мені тато, а саме, що вони вдвох, він і Горацій Бонепенні, убили містера Твайнінґа; що вони особисто відповідальні за його смерть.

Якби це була чергова татова химера, я б одразу її відкинула, але тут була якась заковика. Міс Маунтджой теж була переконана, що вони вбили її дядечка, і вона мені сказала про це.

Мені було видно, що тато дійсно карається. Урешті-решт, він брав участь у вмовляннях подивитися колекцію марок доктора Кіссінґа і його колишня дружба з Бонепенні, хай навіть охолола, кружним шляхом робила його співучасником. Проте…

Ні, у цьому має бути ще щось, але що, я не могла дібрати.

Лежачи на траві, я встромила очі в блакитний небозвід із такою ж серйозністю, як і заціпенілі в урочистих позах факіри в Індії, котрі, бувало, вирячувалися прямісінько на сонце, поки ми їх не цивілізували, однак я не могла ні про що до пуття поміркувати. Якраз наді мною сонце тяжіло великим білим кружалом, пропікаючи наскрізь мою порожню голову.

Я за звичкою уявила, як надягаю свою примарну «гадкокличну» шапку, натягаючи її по самі вуха. Це був високий конусоподібний чарівницький капелюх, рясно вкритий хімічними рівняннями й формулами, – ріг достатку, що кишить ідеями.

Анічогісінько.

Але стривайте! Авжеж! Те-те-те! Тато нічого не зробив. Зовсім нічого! Він знав – або щонайменше здогадувався, – з тієї миті, як Бонепенні поцупив найціннішу марку директора… І він не сказав нікому.

Це був гріх згаяння, один із церковного списку негідних вчинків, про який вічно просторікувала Фелі і який прикладався до всіх, крім неї самої.

Але татова провина була моральною і, значить, мене не обходила.

Утім не було рації її заперечувати: тато справляв мовчанку й своєю мовчанкою, можливо, сприяв тому, що містер Твайнінґ, який мав чисте сумління, узяв на себе вину й заплатив за зганьблення честі життям.

Без сумніву, у той час було багато пересудів. Мешканці цієї частини Англії аж ніяк не зажили слави своєю небалакучістю, навпаки. У минулому сторіччі поет із Гінлі Герберт Майлс кликав нас «табуном гусей, що веселенько пліткують на відрадній для ока мураві», і в його словах було-таки зерня правди. Люди полюбляють чесати язиками – особливо коли балачка стосується відповідей на чужі запитання, – тому що в такий спосіб вони почуваються потрібними. Без огляду на затьопаний плямами примірник «Довідника про все на світі», котрий місіс Мюллет тримає на полиці в буфеті, я давно зрозуміла, що найкращий спосіб отримати відповіді про що б там не було – це підійти до ближнього й запитати. Так би мовити, зібрати відомості назовні.

Я не могла запитати тата, чому він мовчав за часів свого школярства. Навіть якби я набралася духу, а я цього не зробила – він був замкнутий у камері, і, як видно з усього, йому випало на долю ще довго там скніти. Я не могла запитати міс Маунтджой, яка грюкнула дверима переді мною, тому що вона ставилася до мене як до плоті й крові холоднокровного вбивці. Одним словом, я була сама по собі.