Звісно, він забрав марку, коли тиснув мені руку перед тим, як піти геть. Боні був майстром обманів зору, пригадуєш, і, позаяк я одного разу був його помічником, було очевидно, що я можу стати ним знову. Хто б розсудив інакше?
– Ні! – сказала я.
– Так, – усміхнувся батько. – Але це ще не кінець.
Дарма що нічого так і не довели, Боні покинув Ґреймінстер, тільки-но закінчився семестр. Хтось розповів мені, що він виїхав за кордон, бажаючи уникнути якихось неприємностей, і я не можу сказати, що це мене здивувало. Не здивувався я й із того, що Боб Стенлі, після виключення з медичного коледжу, оселився в Америці, де відкрив філателістичний магазин: одну з багатьох фірм, котрі працювали через пошту, розміщуючи рекламу в коміксах і надсилаючи марки на замовлення хлопців, які вже вбилися в колодочки. Уся ця справа, одначе, скидалася не більш як на прикриття його шахрів-махрів із багатими колекціонерами.
Що ж до Боні, то я не бачив його тридцять років. Але місяць тому я поїхав до Лондона на міжнародну виставку марок, котру проводило Королівське філателістичне товариство. Ти пам’ятаєш, напевно. Однією з гучних подій програми був публічний показ добірних екземплярів із колекції його величності короля, а серед них і рідкісного «Ольстерського Месника»: «АА», близнюка марки доктора Кіссінґа.
Я блимнув на неї очима лише мигцем – спогади, які вона розворушила, були не надто приємними. Я мав намір переглянути інші експонати, і тому королівський «Ольстерський Месник» не забрав у мене багато часу.
Якраз перед закриттям виставки того дня я розглядав марки в дальньому кінці виставочного залу, аж раптом помітив краєчком ока копицю визивно-рудого волосся, волосся, котре могло належати лише одній людині.
Безперечно, це був Боні. Він просторікував перед натовпом колекціонерів, які з’юрмилися біля королівської марки. Поки я дивився, суперечка стала ще запеклішою, здавалося, слова Боні схвилювали одного з кураторів, котрий несамовито мотав головою, а голоси робилися ще гучнішими.
Я не брав у голову, що Боні помітить мене, – ще більше я не хотів перетнутися з ним.
Тієї самої миті випадково проходив повз мій давній армійський друг, Джумбо Хіггінсон, він покликав мене пообідати разом і випити. Добрий приятель Джумбо… Це не перший раз, коли він нагодився саме вчасно.
Очі в тата затуманилися, і я зрозуміла, що він знову шубовснув в одну з тих кролячих нір, котрі так часто поглинали його. Часом я міркувала, чи звикну коли-небудь до його несподіваних мовчанок? Але потім, як та механічна іграшка, яку заклинило, а оживе вона, якщо її підштовхнути пальцем, він повів розповідь далі, немовби й не зупинявся.
– Коли того вечора, їдучи додому в поїзді, я розгорнув газету, то прочитав, що «Ольстерського Месника» підмінили підробкою – мабуть, це сталося перед очима у всієї публіки, кількох філателістів із бездоганною репутацією й двох охоронців, – я зрозумів, не лише хто крадій, але також, принаймні в цілому, як він те втнув.
Потому, минулої п’ятниці, знайшовши мертвого бекаса на нашому ґанку, я відразу ж утямив, що Боні десь поблизу. Джек Бекас – це було моє прізвисько в Ґреймінстері: скорочено Джако. Літери в кутиках «Пенні Блек» збігалися з його ініціалами. Усе це дуже заплутано.
– «Б Один Пенні Г», – сказала я. – Бонепенні, Горацій. У Ґреймінстері його кликали Боні, а тебе – Джако, скорочено. Атож, я все це зрозуміла нещодавно.
Тато подивився на мене, наче я була отруйною змією, а він розривався між двома бажаннями – пригорнути мене до грудей або викинути через вікно. Він кілька разів потер верхню губу вказівним пальцем, немов намагався поставити там помітку, а потім знову повернувся до розповіді.
– Навіть знаючи, що він тут, я виявився не готовим до жаху, що охопив мене, коли я вгледів це біле, бліде, як у мерця, обличчя, яке зненацька виринуло з пітьми у вікні кабінету. Було попівночі. Я мав би відмовитися розмовляти з ним, авжеж, але він погрожував мені…
Він зажадав, щоб я купив у нього обидві марки – одну, котру він не так давно поцупив, і другу, що її він украв із колекції доктора Кіссінґа багато років тому.
Йому запало в голову, бачиш-но, що я заможна людина. «Такий шанс вигідно вкласти гроші випадає лише один раз у житті», – сказав він мені.
Коли я відповів, що в мене немає грошей, він почав сипати погрозами, що повідомить куди треба, що всі дізнаються, що це я спланував викрадення першого «Ольстерського Месника» й зробив замовлення на другого. І Боб Стенлі підтвердить його покази. Урешті-решт, це я був колекціонером марок, а не він.
І хіба я не був присутнім при обох крадіжках? Ця почвара навіть натякнула, що вона могла – могла вже, лишень, уяви! – сховати «Ольстерських Месників» десь у моїй колекції.
Після нашої сварки я був надто засмучений, щоб укладатися спати. Коли Боні пішов, я кілька годин снував кабінетом туди-сюди, мордуючись, знову й знову подумки повертаючись до цієї ситуації. Я завжди почувався частково відповідальним за смерть містера Твайнінґа. Страшно казати, але це так. Моя мовчанка призвела до самогубства цієї чудової людини. Якби в мене тільки вистачило мужності сказати вголос про свої підозри, Бонепенні й Стенлі не забралися б так легко й містер Твайнінґ не був би доведений до ручки. Бачиш-но, Флавіє, мовчанка – іноді найдорожча вигóда.
Через певний час, після довгих роздумів я вирішив – усупереч усім переконанням, – пристати на його пропозицію. Я продам свою колекцію, усе, що в мене є, але куплю його мовчання, і маю зізнатися тобі, Флавіє, що я соромлюся цього рішення більше, ніж будь-чого іншого в моєму житті. Будь-чого іншого.
Я хотіла сказати йому якісь правильні слова, але вперше язик підвів мене, і я сиділа, як йолоп, не спроможна навіть поглянути татові в обличчя.
– Десь під ранок – напевно, годині о четвертій, позаяк за вікном починало розвиднятися, – я вимкнув лампу, маючи твердий намір вирушити до селища, розбудити Бонепенні й погодитись із усіма його вимогами.
Однак щось мене зупинило. Не можу пояснити що, але так було. Я вийшов на терасу, проте замість того щоб піти до головного входу й далі на під’їзну алею, як я хотів, я подибав до каретного сараю, відчувши, що мене туди як магнітом тягне.
Ага! – подумала я. Це не тато перетнув кухню. Він вийшов на терасу з кабінету, потім пішов попід стіною городу й до каретного сараю. Він не зазирав на город. Він не йшов повз напівсконалого Бонепенні.
– Мені треба було поміркувати, – вів далі батько, – але я не міг зібрати думки докупи.
– І ти сів у «ролс» Гаррієт, – вирвалося в мене. Часом у мене виникає бажання пристрелити себе.
Тато втупив у мене сумовитий погляд, яким, мабуть, хробак дивиться на ранню пташку тієї миті, коли її дзьоб от-от заклацнеться на ньому.
– Так, – відповів він лагідно. – Я втомився. Останнє, що я пам’ятаю, – я думав про те, що коли Боні й Боб Стенлі довідаються, що я банкрут, вони перекинуться на когось більш перспективного. Не те щоб я бажав комусь такої халепи…
А потім я, мабуть, заснув. Не знаю. Байдуже. Я був там, коли мене знайшли поліцейські.
– Банкрут? – здивувалася я. Не могла стриматись. – Але татусю, у тебе є Букшоу.
Тато глянув на мене, і очі були в нього на мокрому місці, – я вперше бачила його таким.
– Букшоу належить Гаррієт, бачиш-но, і, коли вона померла, вона померла, нічого не заповівши. Не залишила заповіт. Податки на спадок – так, податки на спадок ожебрачують нас.
– Але Букшоу твій! – сказала я. – Він віками належав нашій родині.
– Ні, – невесело покрутив головою батько. – Він не мій, аж ніяк не мій. Розумієш, Гаррієт належала до роду де Люсів і до того, як ми побралися. Вона моя чотириюрідна сестра. У мене за душею жодного су, щоб укласти в це місце, так би мовити, вітер у кишенях. Я, загалом кажучи, банкрут.
Пролунав металевий стукіт у двері, і інспектор Г’ювітт зайшов до камери.
– Даруйте, полковнику де Люс, – сказа він. – Старший констебль, як ви, безперечно, розумієте, має піклуватися, щоб закону дотримувалися повною мірою. Я дав вам стільки часу, скільки міг, не ризикуючи своєю головою.
