Минав третій сезон у місцевому театрі. Здавалося, все йшло гаразд. Нарешті він почувався не приймаком, з головним режисером порозумілися. Явних ворогів у трупі не було, майже з усіма акторами знайшов спільну мову, нарешті крізь багатошарове сито пройшли документи на звання. Мав би почуватися — після всіх зигзагів ув особистому й професійному житті — людиною, котра твердо й упевнено стоїть на ногах, але, якщо глянути безстороннім оком, все ж таки це почування грунтувалося на піску: ні власного житла, ні сім'ї, ні пристойного сталого заробітку — бо що та акторська ставка, хай би й підтримана партизанськими, як він їх називав, концертами?
Керівник їхнього курсу у столичному театральному інституті, ерудит, іронічний і вимогливий ВВ, як його прозивали студенти, статурний шатен з карими очима, здебільшого сумними, не роздавав авансів майбутнім служителям Мельпомени і Талії.
— Відчуєте себе спроможними стати на один щабель з майстрами минулого чи тепершнього часу — схаменіться й подумайте, може, це ознака mania grandiose Тримайте рівновагу. Ніхто не знає, у кого в рюкзаку за спиною чи в сумці на блискавці той маршальський жезл, яким ви, буває, марите уві сні чи всерйоз. Можливо, його там немає. Але це не підстава для передчасних розчарувань чи, не дай, Господи, заздрості. Професія, що ви її обрали, одна з найдавніших і найпідступніших. 1 водночас — одна з найсолодших. Не будуйте собі повітряних замків. Не розраховуйте на самодостатність так званого таланту. Ви всі талановиті, наодинці з собою можна і треба мріяти. Але життя запропонує такі випроби, що під силу волу, а не ахалтекінському пещеному жеребчику. Дівчатам легше, а от хлопцям…
Тоді Олег ризикнув:
— Амазонок у нас — море.
Керівник курсу ніби не почув ідіотської фрази, але перегодом (бо сміху дурного було через край) сказав:
— Кентаврів теж. Амазонки їх зневажали.
І тепер Олег чув тодішній спокійний голос ВВ, хоча минули роки, і нечутний ні для кого ляпас не забувся, бо ніхто не знав, який підтекст був у тих словах. ВВ любили. Він курив «Біломор», не вітав тютюни інші, може, й ліпші, невідь як знаходив зникаючу марку і розкошував, прим'явши мундштук, розкурюючи папіросу.
— Це мені з Ленінграда прислав колишній випускник нашого навчального закладу. Дивна річ: ми звикаємо до того, що відходить у непроникні хащі історії. Ні, не історії, а колишнього способу життя і виживання. А запах справжнього тютюну лишається…
Щось було беззахисне і неприступне в керівникові їхнього курсу.
Маршрутне таксі їхало собі, водій сповідував усі правила руху, Олег намагався бути сентиментальним, та все одно — хіба зупиниш те, що згадалося?
В В всім допомагав у так званому працевлаштуванні.
— Професія актора — то не диплом, — казав він на прощання своїм уже колишнім студентам. — Хай вас береже власне сумління.
Олег дізнався про те, що ВВ вже немає, від однокурсниці. Вона знайшла його, актора провінційного театру, знала, де він зараз, бо колись любила, як тільки може любити дівчина, яку він зробив жінкою, не розуміючи всерйоз, що чинить.
— Як? — тільки на те й спромігся Олег, кинув телефонну трубку, вибачився перед черговою, котра покликала його з нікчемної репетиції, попрохав дозволу кілька днів бути відсутнім у режисера, чоловіка з неабиякими амбіціями, і подався у Київ.
День тоді був — та ні, не день, а його останні години — кепський. Дощ сіявся, було холодно, Олег лаяв себе за те, що забув плащ, стояв у костюмчику, наче бідний студент, і слухав, слухав, слухав ритуальних промовців, не вірячи в те, що В В вже немає.
Далі були поминки в інституті, вдова ходила між столами, намагаючись не втратити рівновагу і пускаючи повз вуха казенні співчуття.
— Їжте, їжте, — казала вона, впізнаючи подеколи поминальників.
Близькі друзі ВВ — про них ніхто із недавніх випускників нічого не знав — сиділи своєю компанією окремо, думали про щось своє, раз по раз наливаючи чарки. До них підсіла дружина ВВ, стежачи водночас, аби все у залі було як слід.
Олега знайшла його однокурсниця.
— Не думала, що приїдеш.
— Чого ж тоді дзвонила?
— Не знаю. Не знаю, кого більше любила — ВВ чи тебе.
Олег налив чарки Ользі й собі.
— Я без претензій. Заміжня. Дитинка в мене. Доня. Ластівка. Ти мав рацію — було б у нас щось жахливе, якби… ВВ влаштовував нас у театр. Пам'ятаєш?
— Він намагався нас помирити. Пам'ятаю. Навіщо йому це було потрібно?
— Хто може відповісти?
— Мені й досі соромно — перед тобою, перед ним.
— Йому байдуже. А я давно забула.
— Давно забути не можна. Або забула, або ні.
Ольга зітхнула.
— То все слова. А життя йде собі й закінчується. Я пам'ятаю, як тебе нудило, бо статист. ВВ про нас дбав.
Олег поклав руку на Ольжине плече.
— Чого ти? — сказала Ольга. — Я ж вижила. І на афіші, і так не зовсім зовні погана.
— Не знаю, чому все так вийшло. Нудило за лаштунками. Сам собі гидкий був. Ще тобі невдахи не вистачало.
— А ми всі невдахи. Бо актори. Ти справді мене любив чи з обов'язку?
— Якого обов'язку? Що таке обов'язок? Пута? Я ж казав: винен перед тобою. Сам собі сказав: щезну. І щез.
— Не щез…
У гурті давніх приятелів ВВ відбувалася тиха учта. Хтось із них говорив про себе, хтось — про незбагненну вічність, хтось намагався згадати про пісні їхнього часу, а вдова просто дивилася на всіх друзів ВВ, не розуміючи, чому вони є, а його нема.
Олег і Ольга сиділи дуже близько від цього статечного гурту, мимоволі, говорячи про своє, чули, як ці старші люди спілкуються.
Один із тих, кого Олег бачив там, біля неглибокої безодні землі, куди поклали труну ВВ, сказав удові:
— Не треба, сонечко. Як мені настане не пити чарку, взагалі не бути, такого огрому людей не буде. Не плач. Він так тебе любив, аж ніяково було. Ми — та я про себе — здатні на публічний вияв чи то любові, чи ненависті. Ми якісь такі — може, й проти, може, не дай, Боже, і за, слів стільки говоримо що аж страшно. А ВВ, сонечко, ніколи нічого серйозного не казав привселюдно. Мовчав — як присуд нашому суєслів'ю.
Вони обнялися з удовою.
Олег дослухався до сусідів, аж поки Ольга не сіпнула його за рукав піджака.
— Не лізь не в своє діло. Як ти там, герой-коханець?
Поволі повертаючись у реальність, Олег побачив, що вже близько до кінця поїздки, треба зібратися, вдягти звичну маску нейтрального пасажира і забути щойно згадане.
Театр, всією своєю купецькою величчю поставши на широкій площі й заволодівши нею, давно ніколи й нікому не був цікавий, невідомо, як і в який спосіб розповсюджувалися квитки, але якимось дивом театр виживав.
На прохідній Олег сказав про Марію Іванівну й Степана Степановича адміністраторці, яка мала ввечері хазяйнувати, зустрічаючи публіку.
— Я вам ще нагадаю.
— На пам'ять не скаржусь, — усміхнулася адміністраторка. — Це хто ж такі?
— Мої квартирні хазяї.
— Це що ж? Контрамарки замість квартплати?
Мала ще той язичок. Вона давно накинула оком на Олега, але той ніби осліп. Діні Макарівні велося зле у сімейному житті. Чоловік став байдужим, ніби йому сто літ, торкався її так нечасто, що можна було запідозрити його в невірності, але все було простіше: начитався якоїсь кришнаїетської літератури. А Діна Макарівна мала гарячу кров.
— Спасибі вам, Діночко, — масляно всміхнувся Олег.
— Спасибі не відбудешся, — загадково сказала адміністраторка. — Тобі телеграма. Там, у канцелярії.
Це був третій театр у його акторській кар'єрі. Після лаштунків першого, післястудентського, столичного, де у третьому, допоміжному складі Гардеман витримав заледве рік, Олег відбув один галицький театр. Через чотири роки вирвався звідти у безвість, бо не було пристойних ролей, не було серйозного ставлення його колег до професії, режисери мінялися надто часто.
Студентами вони з однокурсниками, геть зовсім молоді, амбітні, бігали на кіностудію — а раптом пощастить. ВВ їм не заважав — ніхто не знає, де чекає людину удача, коли ж ідеться про акторську братію, то тут і теорія ймовірності безсила.
