Литмир - Электронная Библиотека
A
A

— Еге ж, — Бобир вивчав якусь цятку на передньому крилі авта: невже десь подряпав?

— Отам, знаєте, за Сухолуччям, кілометрів за сорок, і плеса гарні, і переліски з маслюками.

Встановивши, що то не подряпина, Степан Степанович розігнувся і з висоти свого зросту уважніше придивився до Нестора Несторовича. Років тридцять п'ять — тридцять сім, костюм, дорогий, темне коротко стрижене волосся, крізь яке на потилиці світилася молода пліш. Очі безсовісні — оце псувало ніби ж пристойне обличчя, а так мужичок як мужичок.

— Вам щось треба? — нарешті спитав Бобир з прямотою римського воїна.

Нестор Несторович заусміхався.

— Ви Степане Степановичу, як завжди, стріляєте в десятку.

— Та будь-хто спитав би, чого це раптом ваша милість про оиболовлю розводиться. Кажіть уже.

— До речі, Степане Степановичу, ви не думали поміняти свого бойового коня на щось… ну, цікавіше, сучасніше? Вибір нині широкий, на будь-який смак. Скільки вашому «москвичу»?

— Трохи молодший за вас.

Тепер Нестор Несторович сміявся, аж голову закидав назад.

— Це якщо на людський вік перевести, то йому вже десь за сто. Знаєте, як у собак: йому лише десять років, пес при силі ще, а на людські роки — вже ветеран.

— Я собак не дуже люблю, тобто не звертаю на них уваги. У вас усе?

— Ще кілька хвилин, Степане Степановичу. Я знаю одного колекціонера автівок, йому якраз «москвича» треба перших років випуску, а він готовий будь-якою іномаркою віддячити. Новою. Як ви на це?

Степана Степановича несподівано зацікавив цей поворот у розмові — принаймні, вдав, що це так.

— Щось давно мені ніхто нічого подібного не пропонував. Жартуєте, молодий чоловіче?

— Які жарти? Цілком реальна і серйозна пропозиція.

— А хто, якщо не секрет, цей… колекціонер? Я його знаю?

— Певно, що так. Принаймні, чули про нього.

Нестор Несторович назвав прізвище, котре частенько гуляло шпальтами газет.

— Цікаво, цікаво… І що цей ваш скоробагатько хоче віз мене поза колекціонерством?

— Ви мудра людина, Степане Степановичу, дивитеся в корінь, як то мовиться.

— Отже?

— Ну, так, дрібничка.

— Кажіть, кажіть, молодий чоловіче.

Голос Степана Степановича не віщував нічого доброго, це сказав би будь-хто з його знайомих, але молодий чоловік грозових ноток не відчув.

— Розумієте, у нас на порядку денному буде питання приватизації нашого заводу.

— Якого?

Бобир від початку автомобільної теми зрозумів, що його елементарно намагаються купити, але вирішив з'ясувати все до подробиць.

— Колишнього флагмана. Ви ж знаєте, справи кепські, потрібні солідні капіталовкладення, треба модернізувати менеджмент.

— Чекайте, ви ж там, здається, працюєте? Чи працювали?

— Саме тому я впевнений: приватизація заводу є виходом із ситуації, що погіршується щокварталу. Інвестиції піднімуть виробництво, почнеться, нарешті, модернізація. Ви ж знаєте, певно, завод в основному і досі працює на обладнанні, вивезеному з Німеччини після війни.

— Не вивезеному, молодий чоловіче. Це зветься репарації. Вас тоді ще й не планували ваші майбутні батьки, а я штурмував те місто, звідки потім повертали ці залізяки додому. Та босота фюрерська повивозила вдесятеро більше, аніж повернулося.

— Дякую за урок, — не знітився Нестор Несторович. — Я трохи знаю історію, вчив і в школі, і в інституті.

— Не сумніваюсь. Тільки книжки — одне, а юнкерси над тобою і земля під тобою, твань і кров не на папері, а на тобі — трохи інше.

— Я шаную ваше покоління, Степане Степановичу, повірте…

— Годі, годі. Не за темою. То що від мене хоче ваш нувориш?

— Навіщо ви так?

— А як? Кажіть, я вже їду.

Нестор Несторович набрав повітря до легень, аби перейти до основного пункту своєї місії.

— Степане Степановичу, я не роблю вам компліменту, всі знають вагу вашого слова. Якби ви підтримали проект приватизації заводу — зауважу, цілком коректний, є висновки економічних, юридичних експертів — було б зроблено серйозний крок в нових економічних обставинах.

Нестор Несторович очікував на реакцію ветерана-депутата. Бобир мовчав, і молодший колега витлумачив це як добрий знак.

— Ви самі побачите, який ривок зробить завод. Зараз він усе зменшує свої внески у бюджет і міста, і області, на жаль. Свіжа кров потрібна» і вона все змінить. За нашими даними вдрахунки до бюджету подвояться — як мінімум.

— Досить, досить, — зупинив потік красномовства Бобир. — Отже, я голосую за — і на область і місто посиплються гроші. Я голосую — і в мене замість старої розвалюхи новеньке зарубіжне диво на колесах. Так?

— Хіба ж тільки машина? Це так, дрібничка. Перед вами відкриються такі перспективи, Степане Степановичу!

— Перспективи… Еге ж. Стати продажним лайном. Хто це тебе напоумив звернутися до мене? Чуєш, Несторе Несторовичу, ти знаєш, я у сільському господарстві спец. Ну, дещо в цьому ділі тямлю. Так от, найостанніша льоха в свинарнику у мій бік би плюнула, якщо я б оце сказав тобі «так».

— Ну, навіщо ви…

— Слухай і мовчи. Звернувся ти не за адресою. Не хочу тебе ображати, хоча годилося б. Ти, певне, сам знаєш, як можна назвати людину, що виконує подібну місію. Наскільки я знаю, ти свого часу в комсомолі геройствував, у міськкомі, обкомі? Еге ж? Швидко ваша братія збагнула, що й до чого. Запах грошей чуєте, як коти валеріану. Ну, а я — стара школа. І тоді, і тепер однаковий. Мені країна болить, а не ваш сраний бізнес. Не підходь до мене ближче як на десять метрів, бо всяке може статися. Іди геть.

Епізод як епізод, тоді багато подібного чинилося, і Бобиреві ставало те відомо. Одначе ілюзія, що все можна змінити, що можна поставити загати беручким колишнім комсомольцям, не дати розхапати і розікрасти тоді ще пристойні господарства, жила у Степана Степановича і спонукала до протидії тим процесам, що їх було запущено повсюди.

Одначе тривало так недовго. Бобир бачив, як люди його покоління — однолітки і молодші — а їх у облраді набиралася хоча й вагома, але жменька, потроху здавали позиції. Дехто брав на озброєння агресивну радянську і партійну риторику, з піною на губах доводячи з трибуни, що без Росії Україні гаплик; дехто починав підспівувати керівництву ради, яке явно схилялося на бік голосистих реформаторів у лапках, і Степан Степанович, котрий називав речі своїми іменами, не боявся зачіпати прізвища і нікому в зуби не заглядав, ставав такою собі білою вороною, більмом ув оці як своїх однопартійців, так і спритних демагогів-ділків.

Отоді і зважився старий Бобир на кроки, несподівані для багатьох. Спершу він подав заяву про вихід з осередку комуністичної партії, який став (як і вся партія у суспільстві» на його переконання) чимось на зразок апендикса в людському організмі, причім запаленим, нездоровим. Обличчя його співпартійців, коли він оголошував про своє рішення з трибуни, варто було б сфотографувати для історії; вони випромінювали не співчуття і жаль, а ворожість, мало не зненависть до людини з зіркою Героя на вилозі піджака, особливо тоді, коли Степан Степанович, давши волю емоціям, сказав, що запалені або — що гірше — гнійні апендикси треба видаляти.

Було це о тій порі, коли після тривалого перебування поза публічною діяльністю компартія знову з'явилася на політичній сцені.

Деякі запеклі й затяті ладні були стягти Бобиря з трибуни, але ніхто не наважився наразитися на грубезні кулаки колишнього колеги.

Половина зали аплодувала Степанові Степановичу, але він вгамував депутатів і, ковтнувши води, зробив ще одну заяву, ще один крок.

— Мені вже багато літ, — сказав він, — я вже не можу, як колись, тримати бугая за кільце в носі, вивчати мову жестів для глухих, яких у цій залі забагато. Я не хочу брати участі в узаконенні грабунку області і держави, не маю змоги боронити надбане людьми за десятки літ. Очевидно, мій час минув, хоч як це гірко відчувати і визнавати. Я кладу на стіл президії свій депутатський мандат не через те, що бракує сил воювати за справедливість, а тому, що не хочу, аби мені вслід плювали люди, зубожілі й упосліджені внаслідок діяльності цієї ради.

31
{"b":"558300","o":1}