Тим часом на лаві нічого не мінялося: жінки жваво обговорювали якісь проблеми, і Олегові не лишалося нічого іншого, як по-дурному стовбичити за деревами.

Навіщо він хотів розмови з Ніною? Що мав їй сказати? Як хлопчик з відмінною оцінкою у щоденнику похвалитися, що він все-таки щось може? Ця телеграма — ну й що в ній такого, не факт, що його візьмуть у фільм.

Якщо б він до кінця був чесний з собою, то визнав; звання Ніни добряче вдарило по його самолюбству, навіть принизило у власних очах. Здавалося, усе йшло до того, що на відзнаку буде подано і його кандидатуру, але коліщатка відповідного механізму, зчіплюючись між собою за непередбачуваним алгоритмом, спрацювали не на його користь. «То й нічого страшного, ще не вечір», — сказав би він собі раніше, але тепер рятівні внутрішні механізми чомусь не спрацьовували.

Він часом почувався так, як тоді, дуже-дуже давно, коли братова у нападі брудної люті назвала його нахлібником.

Справді, чому він так прагне розмови з Ніною? Врешті нічого екстраординарного, типовий театральний роман, якщо поглянути стороннім оком. Заміжня, влаштована в житті жінка, дозволила собі дещо, а тепер схаменулася, вочевидь. А він хіба готовий на все заради неї, хіба прагне, що б не сталося, бути з нею щодень, щогодини?

Гардеман не мав ствердної відповіді. Як не зміг тоді, ще працюючи в столичному театрі, дати собі раду у стосунках з однокурсницею Ольгою. Все йшло до того, що молоді люди будуть разом, але…

Олег згадав їхню з Ольгою першу ніч. У знемаганні плоті вони дійшли краю, та подітись було нікуди, обох не влаштовувала перспектива нічного пляжу чи брудного горища в якомусь будинку. Олина подруга, дівчина без забобонів, якось сказала їй, перейнявшись жалем: «Тітка їде на гастролі, лишає квартиру на мене. Приходьте з Олегом, не пошкодуєте».

З пляшкою вина і коробкою цукерків вони прийшли пізно ввечері до будинку, де жила народна артистка Косенко і довго стояли перед дверима, крізь які чулись музика і сміх. Нарешті Олег натиснув на ґудзик дзвінка. Олина подруга відчинила швидко. «Гайда до столу, солов'ята!» Подруга вже причастилася, щоки палали, очі — теж.

За столом було багато молодих людей — хлопці, дівчата, нові обличчя і для Ольги, і для Олега. Ніхто нікого ні з ким не знайомив, балачка, регіт — лише згодом можна було, наслухавшись уривків фраз, припустити, що то художники, музиканти і просто любителі збіговиськ, «тусовок» — молодіжний сленг тільки-но взяв це слівце на озброєння.

Говорили, майже не слухаючи одне одного, розводилися на будь-які, в тому числі й на глобальні теми.

Невисокий, широкий у плечах хлопець, на голові якого починала означатися майбутня лисина, тримаючи в руці очищений банан і жестикулюючи цією ж рукою, доводив візаві, худорлявий невиразної зовнішності дівчині, яка все не могла видобути із зім'ятої пачки сигарету, що мужчини за природою своєю — полігамні істоти.

— Закон розсіяння, закон плодючості, він перестав би діяти, занапастивши продовження роду людського, аби не ця природна властивість мужчин. Загалом, це закон усього тваринного світу, — казав він переконано, ніби читав лекцію.

Дівчина нарешті видобула сигарету з пачки. Хлопець витяг з джинсів запальничку. Прикуривши, дівчина відповіла на його тираду:

— Самиця-павучиха, здається, ота знаменита «чорна вдова», з'їдає свою пару, як тільки він її запліднить. Отак би чинити й з отими метеликами чоловічого роду. Було б справедливо.

— Ти ж ніколи не була феміністкою, — засміявся хлопець. — Звідки така жорстокість? Залишаться самі амазонки, звідки ж тоді дітей брати? В капусті шукати? Чекати буслів?

— Вихід завжди знайдеться. На плем'я залишити кількох племінних бугаїв — от і все. Банк сперми запровадити можна — теж вирішення проблеми.

— Несучасно, дорога моя. А як же почуття, кохання, основане з прадавніх часів? Обійми, поцілунки?

— Якщо кохання, голубчику, то про полігамність треба забути. В жінці закладено саме моногамність, вона істота значно досконаліша й моральніша, аніж чоловік.

— Я ж не кажу, що мужчини ідеальні, я про інше — всього лише про їхню біологічну функцію, закладену в гени матінкою-природою, це просто науковий факт.

— Подався б ти десь із своєю наукою подалі. Коли закохаєшся без тями, а тобі дулю під ніс — побачимо, де й подінеться ота полігамність. Патріархат давно минув, дорогий мій, прокинься. Тепер обирають здебільшого жінки…

Невиразне обличчя дівчини, відчувши приплив крові під час трохи дурнуватої балачки, розпашіло: стало навіть привабливим, але хлопець того не зауважив, махнув укотре рукою з бананом і мовчки подався ближче до етапу до пляшок.

На підвіконні, ближче до Олега і Ольги, сиділо двійко дівчат із пляшками, наповненими явно не соком. їх теж цікавив один із аспектів взаємин жінок і чоловіків.

— Ти уявляєш, — казала шатенка з коротко підстриженим волоссям, — поліз до мене на першому ж побаченні.

— Ну, а ти? — питала явно зацікавлена брюнетка з прямим довгим волоссям.

— Не лягати ж під кущ у парку!

— То ти його відшила?

— Як тобі сказати… Ми ж не діти. Я йому помогла вгамуватися.

— Хоч пристойне щось було?

— Та як у нашого Валентинчика.

— Ти не знаєш, чого він не прийшов?

— Не знаю. Чула, що підчепив якусь дівулю свіженьку.

— От свиня! Мало йому нас? Кандидат на кастрацію.

— Не закипай. Знайдемо іншого. Ми з тобою собі раду дамо завжди.

Все це говорилося звичайним тоном, ніби йшлося про ціни на картоплю чи про переваги кросівок у порівнянні з іншим взуттям.

Олина подруга, закінчивши вельми темпераментну балачку з довготелесим рудим юнаком у джемпері на голе тіло, пішла до дверей, що вели кудись у глиб квартири, і поманила Ольгу пальцем. Вони зникли ненадовго, а потім Ольга з розпашілим обличчям підійшла до Гардемана.

— Ходімо, — прошепотіла вона.

— Куди? — спитав Олег, гадаючи, що їм показано на двері.

— Ходім, — повторила Ольга і потягла за собою Гардемана.

Квартира була величезна, не дуже охайна, не прибрана як слід, у широкому коридорі, до якого вони вийшли з вітальні, де вирувала гулянка, то там, то там лежали недопалки — просто на темно-червоній зачовганій доріжці.

З коридора Ольга звернула праворуч у якийсь закапелок чи нішу. Було темнувато, але двері Олег нагледів.

— Відчиняй, — тихенько сказала Ольга, вкладаючи йому в долоню ключ.

Лише тоді Олег зрозумів: нарешті. Мовчки він попорпався в замку і відчинив двері.

В кімнаті було темно, лише крізь вікно, що виходило в пасаж, ззовні сіялося світло ліхтарів.

— Зачини, — змовницьки сказала Ольга. — Швидко!

Нарешті вони з Ольгою лишилися самі. Сюди не долинали голоси розігрітих вином гостей, ніхто не міг відчинити дверей. Очі швидко звикли до сутінків. Він і вона побачили широку отоманку. Величезний килим спускався зі стіни, накривав чотириногий диванчик і спускався вниз, мало не торкаючись підлоги. Дві подушки, дзеркало в кутку, килимок під ногами.

І Олег, і Ольга тремтіли, обнімаючись і до болю притискаючись губами.

Вони пробули в цій кімнаті до ранку, пізнаючи одне одного так як роблять це вперше: спочатку невміло, полохливо, як у лихоманці, а потім ніжно й гаряче, не стуляючи повік, часом надивляючи себе у дзеркалі — сучасні Адам і Єва.

Чому через стільки літ згадалася Ольга, тепер поважна жінка, мати, з окремішнім своїм життям? Хтозна.

Олег забув, де він зараз і навіщо, власне, тут. Спогади — річ блискавична, за десяток секунд може пригадатися цілий шматок життя, навіть із подробицями, здавалося, навіки похованими у часі. Нібито минула ціла вічність, а насправді секундна стрілка годинника на руці не зробила навіть повного оберту циферблатом.

Гардеман був би вражений, якби міг переконатися в цьому — йому здалося, що поринув у несподіваний спогад на добрі півгодини.

Нарешті Третьякова підвелася, щось сказала Ніні й рушила алейкою. «Давно б так», — подумав Олег, виходячи зі своєї криївки, але тієї ж миті зупинився.