Крім Ємченка і водія, на службовій дачі наче не було нікого, одначе стіл на веранді був накритий, страви затулені білосніжними паперовими серветками. Володимир Миколайович загнав машину в гараж метрів за п'ятдесят від будинку і розчинився у лісі, що починався відразу за дачею. Крізь підлісок і стовбури сосон проглядали віддалік стіни і дах ще одного, значно меншого будиночка.

Василь Єгорович у світло-сірому спортивному костюмі з опуклими літерами «Champion» на куртці мав вигляд якщо не атлета-важковаговика, то, принаймні, тренера команди.

— Вас не шокує моя екіпіровка? — спитав він, побачивши як не іронію, то здивування у Ніниних очах. — Можу перевдягнутися. Проте, є інший варіант. Перевдягніться ви, Ніно, і, якщо немає заперечень, після ланчу можемо піти по гриби. Повно опеньок у лісі. Любите гриби збирати, чи байдужі до такої забавки?

— Гриби? — перепитала Ніна. — Не пам'ятаю вже, коли останній раз була в лісі. Хіба школяркою.

Ємченко повів Ніну до кімнати, де все було наготовлено: новенькі кросівки, товсті шкарпетки, тренувальний костюм жовтогарячого кольору.

— Може, в душ після дороги? — спитав Василь Єгорович перед тим, як залишити Ніну саму. — Двері поряд. Вода гаряча й холодна. Там і рушники, і простирадла.

Ніна кивнула, але не мала наміру скористатися з пропозиції. «Ще не вечір», — подумала вона, беручи на озброєння захисний чорний гумор, хоча поки що не було підстав для думок про захист. Вона швиденько перевдяглася, дивуючись, що і кросівки, і костюм були саме її розмірів.

— Як ви вгадали?

— Що саме?

— Розміри. Ніби хтось мірку знімав.

— А я на око. Підійшло? Дуже радий.

— Може, в роду кравці були? Чи вчилися?

Ємченко всміхнувся.

— Я з вашою костюмеркою не спілкувався, заспокойтесь. А чи були кравці у нашому роду? Були. Бабуся шила, півсела обшивала, сестра в мене кравчиня, всіх своїх дітей обшиває. Четверо в неї.

— А у вас, Василю Єгоровичу?

Вони закінчували ланч, запиваючи наїдки червоним іспанським вином. Ніна зауважила, що Ємченко п'є вино по ковточку, геть не так, як інші знайомі їй чоловіки — наче воду.

— У мене двоє. Хлопець і дівчинка. Джентльменський набір.

— А чому…

— Чому сім'я не зі мною? Так зручніше і їм, і мені. Посада не вічна, я тут по горло в справах, це сьогодні дав собі трохи волі. Спасибі вам.

— За що?

— Навідали, розрадили. То що, гайнемо в ліс?

— А… а вам можна отак, без нікого?

— Ви про охорону? Пусте. Жодної небезпеки. Я сам ще наче на силі. Не хвилюйтесь, Ніно. Вам охорона забезпечена. У моїй особі.

— Тоді справді я спокійна.

Ліс був переснований павутинням, довгі ниті основи вгорі і внизу то тут, то там були мистецьки заплетені радіальними і круговими узорами, густі сіті у снопиках сонячного світла переливалися кольорами райдуги, а в затінку павутиння не спостеріг би й найзіркіший представник мушиного й комариного племені. Ніна вже кілька разів потрапляла в павучі сіті, ойкала, смішно витрушувала сивенькі пасма з волосся, оббирала павутиння з обличчя.

Нарешті вони вийшли до вирубки, де Василь Єгорович обіцяв розсипи грибів.

— Тепер глядіть уважно, Ніно, під пеньки, між ними, не поспішайте. Скажіть правду, ви коли-небудь полювали на гриби? Щось мені здається…

— Не здається. Ми жили серед степу, які там гриби…

— Ну, тоді причащайтесь. Глядіть, як треба різати.

Він під носом у Ніни, яка не помітила поряд з собою цілу сімейку, акуратно зрізав опеньки і поклав гриби в її плетений з лози кошик — і це було у дачному господарстві.

За пару годин їхні козубки були повні.

На зворотньому шляху Ємченко розпитував Ніну про батьків, про дитинство, і робив це так природно і ненав'язливо, що Ніна незчулася, як її внутрішня насторога, що виникла ще по дорозі сюди, розтанула, випарувалася. їй здалося, що вони з Василем Єгоровичем знайомі хтозна-скільки і по-доброму, що він їй ніби старший товариш, якому можна довіритись, з яким легко і надійно.

Але коли вони зайшли в будинок, пересторога знову заворушилася. Погодившись приїхати сюди, вона мала бути готова до чого завгодно і не мала шукати шляхів до відступу. Це було б просто смішно: доросла жінка ще до ще дорослішого чоловіка, який їй явно симпатизує, для того, щоб назбирати грибів, з'їсти солянку і антрекот, поговорити про погоду і міжнародне становище, а потім помахати мужчині, який пообіцяв їй не що-небудь, а звання, веселою ручкою з вікна машини, що відвезе її, цілу й неушкоджену, до стін сімейної фортеці.

Ємченко дивився на гостю.

— Про що ви думаєте, Ніно?

Вона звела трохи винуваті очі, ніби він піймав її на чомусь такому, чим не варто було перейматись за цих обставин.

— Хочете, вгадаю? Ви думаєте: невже він примусить чистити це море грибів?

Ніна засміялася.

— Не вгадали.

— Ну, якщо не про гриби… тоді про те, що буде сьогодні далі.

Повагавшись, Ніна вирішила не грати в хованки: відповіла, дивлячись просто у вічі Ємченкові:

— Так. Саме про це.

Василь Єгорович підійшов до неї упритул.

— Я скажу. Нам приготують вечерю. А далі вибір ваш: або вас відвезуть додому, або ви залишитесь наніч, і ми зможемо ще й поснідати разом. M и не діти, Ніно, і я хочу, щоб між нами не було недомовок і гри невідомо у що. Ви… ти мені дуже подобаєшся. Я хочу бути з тобою і цю ніч, і всі ті ночі, які подарують нам обставини. Не кажи мені про те, що маєш чоловіка, знаю і так. Так само, як і ти знаєш, що я не вільний. Це нічого не міняє — принаймні для мене.

Він замовк. Ніна подумала, що зараз він обніме її. Вона б не пручалася, і нехай би з'явилися перед нею привиди чоловіка чи Олега — вона послала б їх під три чорти, найперше — коханця, котрий ставав їй часом осоружний, бо в неї з'являлося подеколи відчуття, що стає для Олега частиною його гри в дорослу людину, що збулася як особистість, знає собі ціну, однак все частіше просить у неї гроші і забуває інколи віддати, а коли згадує, починає нарікати на прокляту жебрацьку акторську долю замість того, щоб заробити де завгодно і не позичати в сірка очі. І він ще робить вигляд, що ревнує…

Василь поклав руки їй на плечі. Долоні були важкі і теплі.

Вранці додому Ніну мав везти той самий Володимир Миколайович.

— Довіряй йому, як мені, як собі, — сказав Василь Єгорович. — Інші водії контрольовані. І їхньої вини в цьому немає: такий порядок. А Миколайович свій.

— Виходить, ми з тобою конспіратори?

— Ще й які!

Василь обняв Ніну.

— Коли ми з тобою побачимось? І… чи побачимось?

— Дивне питання.

— Чому ж? А раптом — щось не так…

— Ти про що?

Ємченко мовчав. Нарешті до Ніни дійшло.

— Боже, ти як дитина! Все, все так, Василю… Досі не можу звикнути без по батькові.

— Ти диво. Ніно…

— І ти…

Бачилися вони нечасто, взимку — лише кілька разів на його міській квартирі, щоразу це було пов'язано з безліччю труднощів, і тим гостріші ставали їхні почуття.

Напередодні восьмого березня в указі президента серед прізвищ жінок, відзначених за заслуги в тій чи іншій царині, Пальченко прочитала своє.

Досі Ємченко і словом не обмовився, що не забув обіцянку.

Це сталося напередодні дня театру, трупа влаштувала Ніні овацію на коротеньких зборах, скликаних Петриченком-Чорним.

На афіші прем'єрного спектаклю «Король Лір», репетиції якого йшли повним ходом, перед прізвищем Н. Пальченко було наклеєно смужечку паперу з терміново надрукованими словами: «заслужена артистка України».

Полковник Сергій Михайлович Пальченко радів за дружину так, ніби їй, а вкупі з нею і йому, присвоїли звання генерала.

— Треба, Ніно, влаштувати банкет. Обов'язково! Треба людям віддячити, аякже! Хто подання робив? Головний режисер, дирекція? Управління культури? Я правильно розумію? Зробимо все честь по честі, в ресторані, за найвищими мірками. У мене син ресторатора вчиться — то вже батько постарається!