Саме тоді на горизонті з'явився новий актор, Олег Гардеман. Петриченко-Чорний ввів його у кілька спектаклів, в одному з яких у Ніни й Олега були сцени з обіймами і цілунками. На репетиціях усі ці ніжності тільки означалася, а от на сцені доводилося хитрувати, аби глядач не запідозрив, що замість справжніх почуттів йому підносять сурогат. Способів вийти з подібних ситуацій акторське плем'я навигадувало безліч, і не було проблемою користуватись тими прийомчиками, та якось Олег, увійшовши в роль по-справжньому, цілком натурально, пристрасно поцілував Ніну в губи, і вона не могла — бо роль! — пручатися. За кулісами Олегові від неї дісталося, він вибачився, але при цьому так дивився на Ніну, що помилитися було неможливо.
Удома, сидячи перед старовинним трюмо, купленим задешево на розпродажу в меблевій комісіонці, яку конкуренти накрили мокрим рядном, Ніна згадала той поцілунок, і губи їй мимоволі склалися у загадкову усмішку. Добре, що її не бачив чоловік, бо навіть він, упевнений у своїй половині на всі сто відсотків, він, військова душа із шкірою носорога, міг би збентежитись: щось із жінкою не так.
Але полковник Пальченко того дня рано влігся спати, бо на світанку мав вирушати в поле на навчання; вночі він обійняв дружину, розраховуючи на схвалення цього поруху з її боку, але Ніна не відгукнулася, і Сергій, знаючи, що буде, якщо він почне наполягати, повернувся на звичний правий бік і заснув.
День народження Ніни було заведено відзначати на дачі-літо, воля, зелень, річечка. Вона кликала своїх колежанок і колег, він ~ товаришів по службі. Кухнею Ніна не переймалася, чоловік усе замовляв у ресторані, напої запасав загодя, отож гуляти можна було б і на другий день, якби гості залишалися на ніч, а як ні — училищний автобус із водієм чергував за ворітцями ділянки, посеред якої стояла дача — два фінських будиночка на цегляному фундаменті, об'єднані галерейкою в одну архітектурну споруду, трохи дивну, але зручну, простору й до ладу сплановану. Дача була гордістю полковника Пальченка.
Того літа Ніна запросила Олександра Івановича з дружиною, театральних ветеранів Салунського і Шлика, обох теж з їхніми половинками, відставними актрисами, двох молодих акторок, з якими водила дружбу, і Олега Гардемана, свого партнера у виставі «Кицька на розжареному даху».
Сергій покликав у гості заступника з вагітною дружиною, начальників головних служб училища, теж із половинами, а також дівчат з їдальні, аби іменинниця не мала клопоту зі святковим столом. Його було накрито просто неба, від можливого дощу страви, напої і гостей захищав велетенський навіс, зімпровізований з брезенту списаних армійських наметів.
— Чисто тобі сільське весілля! — порадував хазяїна Михайло Салунський. — Де троїсті музики?
— Не мели дурниць, — пробувала вгомонити народного артиста дружина. — Яке весілля?
Пальченко всміхався:
— Тут що завгодно можна відзначати — і весілля, і народження…
— І похорон, — додав невгомонний Самунський. — Як помру, поминайте мене отак, під ясним сонечком, на свіжому повітрі, щоб пташки співали і кузьки стрибали.
— Не спішіть на той світ, колего, — втрутився Шлик. — А оце все хто попорає?
Він широко повів рукою у бік безберегого столу.
Гардеман подарував Ніні купу ніжно-рожевих троянд, їх було стільки, скільки років іменинниці.
— Ну от, гадала, що це таємниця. Хто тобі сказав? Більшають букети, ближчає старість…
Вони, як майже всі однолітки, старші й трохи молодші, були в театрі на «ти».
— Я, Ніно, приніс би вісімнадцять троянд, але боявся, що комплімент буде надто нахабним.
— Ну, сьогодні приймаю всі словесні перебільшення.
— Без перебільшень. Ти справжня красуня.
Олег був запрошений до гурту гостей уперше.
— Ти, часом, не накинув оком на нашу Ніночку? Або ж вона на тебе? — з прямотою Івана-дурня з казки спитав Олега Микола Михайлович Шлик, коли той звернувся до нього за порадою на предмет подарунка.
— Гляди, хлопче, наші полковники всі озброєні і стріляти вміють. Там такий чоловік, що рогатим не ходитиме, будь-кому причинне місце попсує, коли що.
Олег зухвало віджартувався:
— Боятися попа, то й у вівтар не йти. Господь з вами, Михайловичу, краще скажіть, що їй до вподоби, ви ж знаєте не перший рік знайомі.
Гардеман намагався не признаватися собі, що після того публічного поцілунку на сцені думає про Ніну, переймаючись почуттями геть не безневинними, одначе собі не збрешеш Олег розумів, що не має шансів хоч якось стати ближче до цієї яскравої, талановитої жінки, цілком, на відміну від нього влаштованої у житті, одначе хижі чоловічі думки все частіше навідували його, ставали нав'язливими і подеколи лякали його, та ненадовго.
Ніна не могла не відчути, що з її партнером коїться щось таке, чому не можна знайти пояснення, якщо не припустити найпростіше і найприродніше — особливо після того поцілунку на сцені. Врівноважена і твереза у повсякденному житті — цілковита протилежність її сценічним персонажам, поривним і пристрасним, — Ніна дивилась на свій шлюб та й узагалі на такого роду співжиття жінки й мужчини, спокійно і без ілюзій. Вона не шкодувала, що вийшла заміж не так на хвилі емоцій, як на спокійних підказках здорового глузду, добре знала: не будь тією людиною, що догори щетиною, бережи, що маєш. То була житейська мудрість тітки, і Ніна була не проти сповідувати її ще й через те, що подумки вважала своє заміжжя ще однією роллю, котру випадало грати — куди подінешся — щодня, але цю роль можна було вдосконалювати, шукати в ній нові можливості й барви, а то й просто повторювати стереотип — чоловікові (вона з часом переконалася) геть не було помітно, що дружина вдома як на кону. Ніна робила вигляд, ніби по-справжньому переймається службовими клопотами Сергія, і він увірував у це; коли заходили сусідки, офіцерські дружини, не так по дрібну господарську позичку, як мати потім харч для теревенів та пліток, Ніна поводилася з ними на рівних, носа не дерла, норовила подарувати якусь дрібничку — то пуховку, то патрончик помади, а то й контрамарку на спектакль, і бажання щось вивідати й піддати осуду у сусідок вивітрювалось, натомість і собі вони переймалися необхідністю бути у формі не тільки поза межами квартири, а й на власній кухні, не крутитися перед чоловіками вранці з кучмою на голові, у несвіжому халаті і з невмитою фізіономією.
Що ж, роль є роль, і грала її Ніна натурально, проте відчувала небезпеку: маска могла прирости і замінити справжнє обличчя. Ця прикрість неодмінно спіткала б Ніну, якби не сцена — те місце, де жило її серце, сумління, єство актриси, де будь-яка роль давала їй можливість (чи ілюзію) достеменного життя, а хоч би дія п'єси відкидала її в минуле чи позаминуле століття. Сцена, театр були для неї справжньою реальністю, а домашній побут — декорацією й узвичаєною умовністю.
Ніна вагалася, чи запрошувати на день народження Олега, бо наперед знала, що може початись щось не передбачуване й некероване, на зразок того поцілунку, але, мабуть, саме це знання підштовхнуло: цікаво, а що ж далі?
Негода, що збиралася на силі після полудня у розпеченому від ранку повітрі, не розрядилася дощем, грім поохкав, погиркав, та й відкотився на південь разом із спалахами невидимих блискавиць і темними подушками хмаровиння.
За столами було гамірно і весело, сипав дотепами Салунський, несподівано для Ніни теплими були слова Петриченка-Чорного, він навіть ужив слово «талант», застерігши, що це не іменинне перебільшення і не дія коньячних градусів, а що раніше ніколи цього не казав, то тільки з виховною метою, а ще — аби заздрість і ревність, «чудисько з зеленими очима», не діставало молоду актрису в колективі, де всі або Едмунди і Чарлзи Кіни в одній особі, або Сари Бернар чи Рити Хейворт, хоча ніхто, мабуть, не бачив цих акторів на сцені, а якби й побачили, то все одно вважали б, що у них виходить краще, аніж в їхніх знаменитих попередників.
Петриченкові аплодували й сміялись, Ніна — найперша, вона підійшла до Олександра Івановича і поцілувала його, а потім, секунду повагавшись, поцілувала і його дружину, народну артистку Тамару Третьякову.
