Литмир - Электронная Библиотека
A
A

Водій повіз заслужену артистку Ніну Пальченко до міста а голова адміністрації, за журналістською термінологією губернатор, Василь Єгорович Ємченко, поголився, вдягнув темний костюм, сорочку в дрібну смужечку, припасував галстук у фіолетових тонах, узяв телефон, аби побажати доброго ранку дружині.

За п'ятнадцять літ, що минули від дня їхнього весілля, особливо за останніх два роки, Марта звикла до самотнього ліжка. Ще коли вони разом жили в столиці і Василь невтомно просувався, спершу повільно, а потім усе динамічніше, владними щаблями, він просиджував ночі, готуючи термінові папери в Кабміні, а потім в адміністрації Президента, і це стало нормою в їхньому подружньому житті. Марті ніколи не спадало на думку, що в чоловіка, окрім службового обов'язку, можуть бути інші причини днями, а подеколи й ночами не переступати порога квартири. їхні діти, хлопчик і дівчинка, забирали весь час, матір'ю вона була за покликанням. Якби в них не було дітей, можливо, у Марти з'явилося б почуття самотності, порожнечі життя, а то й підозріливість і ревнощі звили б гніздо в її розсудливій голові, а так за постійними клопотами спершу про здоров'я і добробут дітей, а далі про шкільні успіхи нащадків їй ніколи було перейматися дурними думками.

У відпустку — це було залізне правило — вони їздили всією сім'єю, і того курортного місяця разом з чоловіком і дітьми Марті вистачало надовго.

Брати сім'ю на Слобожанщину, куди його було призначено для наведення порядку (так і сказала перша особа держави при короткій зустрічі віч-на-віч: «Наведи порядок, Василь Єгорович, покладаюсь на тебе»), Ємченко не став. Підстав на те було більше, ніж потрібно: по-перше, доля губернатора завжди непередбачувана, місцеві діячі в усі часи ревниво ставляться до «варягів», мало що можуть вигадати, аби позбутися прийшлого, якщо він почне наступати на мозолі; по-друге, залишати достойну столичну квартиру в престижному районі було б — щонайменше — необачно: ніхто не знає, які несподіванки може підкинути життя; по-третє, діти вчиться в гімназії вищого ґатунку, провінція ніколи не дасть такого рівня освіти, що б там не казали; по-четверте, мінімум раз, а то й більше на місяць доводилося бувати в столиці, контактів у телефонному режимі з президентською командою і з кабмінівськими генералами було не досить. Отож, він казав жартома дружині: «Вважай, вийшла заміж за далекобійника, тиждень у рейсі, два дні дома». Марта вдавала, що сприймає чоловіків гумор, лише якось сказала так, ніби між іншим: «Цікаво, що робитимеш, коли перестанеш свою хуру ганяти? Ваші хури, здається, ремонту не підлягають: або на металобрухт, або…» З'ясовувати, що саме стояло за тим другим «або», Василь не став, одначе, віддавши належне здоровому глузду дружини, віджартувався: «Колись, може, перекваліфікуюсь на диспетчера. Хоча і так і так перспектива однакова: від сидячої праці сама знаєш, що й на чому буває».

Можливості аварії, кар'єрної катастрофи Ємченко не припускав, шостим чи сьомим специфічним апаратним відчуттям передбачав примарні, туманні перешкоди, гіпотетичні небезпеки і знаходив ті варіанти рішень, дій чи протидій, що давали оптимальний результат.

До пори, коли почалася його управлінська кар'єра, Василь Ємченко встиг закінчити аспірантуру при політехнічному і захистити кандидатську. Можливо, і далі йому слався б науковий шлях, але молодий кандидат вирішив поєднати теорію з практикою і пішов працювати на відносно молоде підприємство електронної промисловості. Саме там підхопила його хвиля народного ентузіазму, що супроводжувала рішучі переміни суспільного клімату. Ємченка, завсідника мітингів, при нагоді непоганого оратора, помітили. Дільничний інженер, до того ж був кваліфікованим фахівцем, і нічого дивного в тому, що невдовзі він замінив фахівця старої школи на посаді головного інженера, не було. Далі — пішло-поїхало: міська рада, де він займався проблемами комп'ютеризації освітніх закладів, цілих галузей господарства, а далі — несподівана пропозиція балотуватися до Верховної Ради.

Чотири роки депутатства у тогочасному парламенті дали Василеві неабиякий вишкіл і досвід, його позицію сторонній спостерігач міг би назвати центристською, бо Ємченко не з обережності, лишень керуючись здоровим глуздом технократа, не гуманітарія, не загострював політичні пристрасті, виступаючи з депутатської трибуни, а звертав увагу на речі посутніші: економічне здоров'я країни, необхідність модернізації всього розмаїтого господарства, поліпшення виконавської дисципліни на всіх рівнях управління. Він ніколи не був членом колись єдиної і єдино мудрої партії, через те йому не свистіли, коли він попередив, що непродумана, ковбойська капіталізація, приватизація — загроза для економіки, побудованої на інших принципах, і вимагав надійних механізмів, маяків контролю в морі вільного ринку. Комуністи йому аплодували, і даремно, бо й залізні лещата плану Ємченко вважав неефективними, і предметно доводив це під оплески запеклих опонентів, прихильників імпотентної і через те войовничої суспільної утопії.

Коли термін депутатства минув, молодій енергійній людині видалася заманливою пропозиція роботи в Кабміні, і він не став балотуватися вдруге, а пішов на визначену ділянку роботи — в управління енергетики. В цю пору Ємченко до свого кандидатського диплома додав ще документ про закінчення управлінської академії, зробив цей крок без підказки, ніби передчував, що це буде не зайвим.

Статурний, високий, непоганий зовні, атлет з густою каштановою чуприною на тлі кабмінівських кадрів, здебільшого низькорослих, через одного лисих чи лисуватих, з погано прихованими черевцями, проте метких, вишколених, залізнооких, мав вигляд викладача фізкультури в навчальному закладі для осіб з фізичними вадами, і це було причиною зайвої і недоброзичливої цікавості колег не тільки до його діяльності у відділі, але й до біографії «красунчика», його сімейних справ, загалом — приватного життя. Коли спроби віднайти якийсь ґандж у біографії чи спіймати Ємченка на чомусь такому, що могло б правити за компромат, нічого не дали, а прихильність начальства до фахівця стала очевидною, колеги почали набиватися до Василя Єгоровича у друзі, але особливого успіху в тому не мали. Так само нічим не кінчалися спроби втягнути Ємченка в розмови з політичним присмаком чи суперечки навколо діяльності того чи того міністра і рівня його компетентності. Ні, Василь Єгорович не грався у грибоєдовського Молчаліна — просто кількома фразами давав зрозуміти, що не належить до тих, хто, на манір обласканої челяді, все одно норовить вимастити свого пана. Робив він це так майстерно, що лише згодом колеги починали розуміти, що камінчики, кинуті Ємченком нібито навмання, падають на їхній город.

До адміністрації першої особи Ємченка було запрошено в наказовий спосіб: президент не бачить іншої людини на пропонованому місці, а це довіра й честь, що переважує будь-які особисті інтереси, поставитись до пропозиції із сумнівом чи якимись насторогами означає мало не зраду національних інтересів. Про національні інтереси Василь Єгорович по саме нікуди наслухався ще в парламенті і знав, що цю карту витягують з рукава нечисті на руку гравці, якої б масті вони не були — червоної, жовто-блакитної, біло-голубої, і щойно домігшись свого результату, відразу забувають про патріотичну риторику, що нею тільки-но терзали вуха українців.

Нова робота попервах забирала весь ущільнений час, причім не сама вона — тут Ємченко був як риба у воді, — а вивчення складної диспозиції і взаємин між складовими президентського апарату. На той час він знав, як досвідчений священик Святе письмо, що успіх на новому місці гарантований не професійно зробленим, а знанням, кому, які наскільки результати його діяльності будуть корисними, а кому — навпаки.

Ємченко лишився серед небагатьох фахівців середньої ланки, які не позбулися своїх місць після зміни хазяїна головного крісла. Більше того — нова перша особа підвищила цінного працівника, дала йому більше повноважень і подеколи виявляла ознаки довіри. За таких обставин призначення Ємченка на місце людини, яка була запеклим опонентом нового президента і розмахувала над областю прапорами інших кольорів, могло бути прогнозованим: обласні адміністрації, а найперше люди, що їх очолювали, проходили нещадну процедуру люстрації, опоненти йшли у відставку, призначалися нові люди. Від них очікували успіхів у господарюванні, зміцнення кадрового корпусу і — найголовніше — беззастережної відданості.

14
{"b":"558300","o":1}