Як повернуть мені блаженний спокій,

Якщо й спочинок – втома лиш одна?

Й тривоги дня чи ж ніч розвіє, поки

Гнітить щоночі день і ніч – щодня?

Хоч вороги, та, взявшися за руки,

Заповзялись на мене день і ніч:

Один – важкою працею; розпуки

Відчаєм – інша, сон прогнавши пріч.

Я дню лестив: нехай негода злиться –

Розсіє млу твій сонцесяйний зір;

Я обіцяв, що й ніч смагляволиця

Тобою осяйнеться замість зір.

Та день щодня поглиблює мій жаль,

А ніч щоночі збільшує печаль.

Зневажений і богом, і людьми,

Один свою оплакую неволю,

Й тривожу небо відчаю слізьми,

Себе жалію, проклинаю долю;

Бажаю бути схожим на того,

Хто сповнений надій, хто друзів має,

І прагну взяти все з надбань його,

Чому в собі радів би, та немає, –

Хоч в цих думках моя розпука вся,

Та все ж душа, коли тебе згадаю,

Мов жайворонок, рветься в небеса

Й співає гімни біля брами раю.

Я навіть спомин про твою любов

На королівську не зміняв би кров.

Коли на суд блаженно-тихих дум

Я викликаю спомин про минуле

Й, згадавши втрати, відчуваю сум,

Як свіжим болем з пам’яті війнуло; –

Тоді ридаю я невтішно знов

За друзями, яких взяла могила;

І втрачену оплакую любов,

І долі дорікаю, що немила;

Й зітхаю щемом давніх тих зітхань,

Й страждаю тим стражданням ще сильніше;

І нарікаю ехом нарікань,

Й за все плачу, мов не платив раніше.

Та лиш тебе згадаю, друже мій,

Як забуваю втрати й смуток свій.

У грудях в тебе пристрасть тих сердець,

Що я вважав спочилими в могилі,

Й любові найніжнішої взірець

Найкращих друзів, їх обличчя милі.

О, та любов! З-за неї скільки їх

З очей моїх пролито сліз пекучих?

Ті ж чую голоси в словах твоїх;

Їх мов і не було – втрат неминучих.

В тобі останній захисток знайшло

Все, що любив, за чим тужив по тому,

І зараз все те, що колись було

У багатьох – тепер в тобі одному.

Їх всіх явля в тобі любов моя –

І вам усім належу вже і я.

О, якщо ти той день переживеш,

Як скнара-смерть прийде по моє тіло,

То, може, скромні ці рядки знайдеш,

Рукою друга черкнуті невміло.

Сучасне порівнявши із старим,

Й віддавши виграш нинішнім поетам,

Залиш їх з-за любові, не з-за рим,

Вже перевершених натхнення злетом.

О, пошануй хоч подумки мене:

«Якби з епохою зростала й муза друга –

Його віршів проміння осяйне

Живила б серця ніжного напруга.

Й хоч він помер і зріс поетів хист,

Та в них ціню я форму, в ньому ж – зміст».

Я бачив часто, як звитяжний ранок

Гірські вершини поглядом пестив,

З долин зелених проганяв останок

Пітьми, й потоку води золотив;

Й одразу ж, низьким хмарам волю давши

Тинятись скрізь, де і стежок нема,

Від світу ясного лице сховавши,

До заходу схилявся крадькома.

Так сонечко й моє колись сяйнуло

В ранкову пору ласкою й теплом;

Та лиш на мить, і в хмари знов пірнуло,

Моє добро враз обернувши злом.

Як хмариться й небесне – чи ж мене

Промінням завжди грітиме земне?

Чому ти день погожий обіцяла,

Що без плаща пустився я у путь?

Щоб перестріла мене хмар навала –

Ти ж в затишку могла дощ перебуть?

Мені не досить, що твій промінь знову

Зігрів чоло, посічене дощем.

Де взяти мазь мені й таку відмову,

Щоб зцілювати й рани, й серця щем?

Розкаяння твоє мого вже лиха

Не зменшує і втрати не верта,

Бо кривдника печаль – слабка то втіха

Тому, хто кривд важких несе хреста.

Та сліз цих перли! Вже і за одну

Простити ладен всю твою вину.

Є в роз колючки, грязь – в струмку фонтана,

Вчинивши зле – не побивайся так;

Без плям і сонця, й місяця не стане;

В найкращій бруньці селиться черв’як.

Всі грішні, навіть я, що в порівняннях

Безчестя виправдовую твоє,

Себе знеславлюю у намаганнях

Простить тобі гріх більший, ніж він є.

Провини всі твої в собі вміщаю,

З винувача захисником стаю;

На зло собі я все тобі прощаю,

Мирю ненависть і любов свою.

І хоч я вже довіку спільник твій –

В мене ти крадеш, злодію ти мій.

Так, визнаю: я порізно з тобою,

Любов же неподільна і одна;

Хай всі гріхи залишаться зі мною,

А честь твоя нехай ганьби не зна.

Бо в цій любові наша доля спільна,

Недоля ж різна в кожного в житті;

І хоч вона любов змінить не вільна,

Та краде в неї миті золоті.

Я змушений тебе не впізнавати,

Щоб навіть тінь не кинуть на тебе, –

Не можеш ти й мене пошанувати

Інакше, ніж знеславивши себе.

Побережись; така любов моя:

Раз ти в мені – моя вже й честь твоя.

Як батько в старості знаходить втіху,