Сліпа любове, що зробила ти

Моїм очам: вже й зримого не бачать;

Краси не відрізнять від красоти,

Що краще й гірше – навпаки тлумачать.

Якщо вже зір все здатен спотворить:

Що в бухті став на якір, не в калюжі –

Чого ж мене так прагнеш підкорить

Й від серця вимагаєш теж ілюзій.

Як серцю стать галявина могла

За Всесвіту неміряні простори?

Як сяйвом для очей здалась імла

І за взірець краси – лице потвори?

Очам і серцю віри більш нема:

Їх пристрасть спотворила, мов чума.

Коли клянешся пристрасно і з блиском,

Вдаю, що вірю, бачачи брехню,

Стать мріючи в очах твоїх хлопчиськом,

Що за врожай приймає і стерню.

І, тішачись, що юним їй здаюся,

Хоч молодість змарнована давно,

Я лестощам повірить не боюся,

В цій грі лукавств я з нею заодно.

Для чого ж їй в неправді признаватись,

Й мені навіщо визнавать свій вік,

Якщо в любові головне – здаватись,

Й закохані рокам втрачають лік.

Брехні й лукавства поміж нас туман,

Та нам обом солодкий цей обман.

О, полюбить не змушуй мене, мила,

Твою несправедливість і обман,

Вже хай воює проти сили сила,

А лестю не нанось сердечних ран.

Скажи, що вже не любиш, та від мене

При зустрічі свій погляд не ховай;

Одним цим здатна вибить із стремена,

То хоч лукавством мук не завдавай.

У серці щем терпіть немає мочі,

Мій лютий ворог – ніжний погляд твій.

Мене жаліючи, відводиш очі,

Хоч раниш інших стрілами з-під вій.

О, не жалій! Хай око не мигне:

Вбий поглядом, від мук звільни мене.

Така ж будь мудра, як була жорстока,

Зневагою мене більш не карай,

Бо відчаю ріка моя глибока,

Відлившись в слово, вихлюпне за край.

І хоч не любиш, та введи в оману,

Ран не ятри своїм безжальним «ні»;

Від лікаря не правди, а обману

Так хворий жде, що доживає дні.

Презирством не доводь до божевілля,

В шаленстві ж свій язик вже не спиню;

А світ, де торжествують зло й свавілля,

Підхопить радо будь-яку брехню.

Ти ж перед натовпом себе не гудь:

В душі – лукав, а з виду – щира будь.

Признаюся: мій зір тебе не любить,

Він тисячі в тобі вбачає вад;

А серце, воно всю тебе голубить,

Не дослухаючись очей порад.

Ні доторк рук, ні гнучкість твого стану

Не тішать око, голос твій для вух

Не милозвучний, не введуть в оману,

Хоч злий в апофеоз зір, дотик, слух.

Не здатні серце навісне одне

Ні розум мій, ні п’ять його чуттів

Від чар звільнити, визволить мене

З твого полону, як би не хотів.

Одну відраду маю все ж звідціль:

Що ти – мій гріх і плата за мій біль.

Любов – мій гріх. Ти справедливо ним

Обурена, хоч грішна теж в любові.

Та порівняй свої гріхи з моїм,

І знайдеш ти в моїм заслуги нові.

Якщо й грішив, то все ж не ці вуста

Кидати мають докір і поради –

Зневажена давно їх чистота

Словами лестощів, лукавства, зради.

Хай я люблю тебе, ще когось – ти,

За ним лиш сохнеш, я ж тебе лелію;

Дай в серці сходам жалості зійти,

То пожаліє й він, як я жалію; –

Бо співчуття не маючи в собі,

Від когось ждать не варт його й тобі.

Ось глянь, як хоче курицю впіймати,

Що ненароком в шкоду забрела,

Дитя зсадивши з рук, дбайлива мати,

Й жене її, забувши всі діла.

Плачем дитя її увагу хоче

До себе від втікачки навернуть;

Та ж вислизає з рук, крильми тріпоче –

А на дитину ніколи й зирнуть.

Так мчиш від мене й ти за чимсь летючим,

Я ж – мов дитя, якому світ не люб;

Якщо впіймаєш, то мене не муч їм:

Вернись – молю; мов ненька, приголуб.

Благатиму, щоб знов твоїм став Віль;

Скоріш вертайсь, вгамуй мій плач і біль.

Любові дві для втіхи і відчаю,

Два ангели живуть в душі моїй:

Юнак білявий – світло в нім вбачаю,

Чорнява жінка – темний ангел мій.

Мій демон прагне скинуть мене в пекло

І розлучить із ангелом моїм,

Із світлом тьма змагається запекло,

Щоб перевтіливсь в біса херувим.

Від святості його чи щось осталось,

Не знаю, та вони вже заодно;

Здружились так обоє, що, здавалось,

Вже кожний в пеклі іншого давно.

І знать тоді лиш буду: так чи ні,

Як демон ангела верне мені.

«Ненавиджу» – зірвалось слово

Із губ тих, за якими чах

Дні й ночі, та спинив раптово

Її відчай в моїх очах.

І, щоб не ранити сильніше,

Вона притримала язик,

Що похвалу шептав раніше,

Чи докір, вже до чого звик.

«Ненавиджу» – й кінець змінила,

Мов день зайнявсь, що ніч зборов;

Так вдосвіта нечиста сила

Тіка до пекла стрімголов.

«Ненавиджу»– та щоб не згас

Знов день цей, додала: «не вас».