Найгірше вчиниш, кинувши мене,

Бо все моє життя в руках у тебе,

Й одразу згасне, як любов мине:

Не любиш ти – то й жити вже не треба.

Чи ж варт мені боятись більших бід?

Й найменша ставить нездоланну межу.

На долю нарікати все ж не слід:

Від примх твоїх принаймні не залежу.

Вже б і до ревнощів не довела,

Бо твоя зрада рівносильна смерті.

О, яке щастя, доле, ти дала:

Коханим буть – блаженство, щастя – вмерти.

Та є і в цьому присмак гіркоти:

Чи ж певен я, що не лукавиш ти?

Що ж, буду жить, важаючи: ти вірна

Мені, любимим віриш так устам,

Що вже не люблять, з виду хай покірна;

Очима – тут, а серцем – вже десь там.

У багатьох – і сумнів, і відвага –

Все на обличчі – хмурість брів, їх згин.

Хоч погляд твій не затіня зневага –

Чи ж певен, що нема і в серці змін?

Напевне, вища сила так звеліла,

Щоб усміх ніжний осявав уста;

Яка б неприязнь в серці не кипіла,

В очах твоїх лиш ласка й чистота.

Та Єви яблуко – спокуса вроді й цноті,

Якщо за ними не стоять чесноти.

Хто здатен скоїть, та не чинить зла,

Недобрий намір стримавши завчасно;

Хто інших рушить, сам же, мов скала,

Став непорушно, гордо, безпристрасно –

Той доблесть успадковує з небес,

А від землі – усі її багатства;

В нім благородства й честі дух воскрес,

А інші всі – його слухняна паства.

Так літом квітка нам красу явля,

Хоч лиш для себе і цвіте, і в’яне;

Та досить лиш, щоб завелась в ній тля,

Як і бур’ян за неї кращим стане.

Й красу злі вчинки зводять нанівець:

Отруйних роз миліший нам мокрець.

Як вмієш прикрашать ганьбу свою,

Яка руйнує, мов черв’як у розі,

І добре ймення, і красу твою –

Твої гріхи в якій розкішній тозі!

Ті, хто розносять плітки і хулу,

І все ганьблять, що тільки заманеться –

Щораз хулу міняють на хвалу,

Лиш імені твого язик торкнеться.

В яких покоях захисток дала

Гріхам своїм, й сама стоїш на чатах!

Ти вродою маскуєш плями зла –

Їх око не впізнає в пишних шатах.

Але цим шкодиш, перш за все, собі ж:

Від зловживання щербиться і ніж.

За твій недолік юність хтось вважає,

Свавілля хтось, а ще хтось – благом їх.

На цю відмінність мало хто зважає,

В чесноти ти вдягаєш навіть гріх.

Як скло просте у персні королеви

Вважають всі за справжній діамант –

Так вчинок злий в оздобі кришталевій

За благо видать вміє твій талант.

Скількох ягнят життя позбавить міг би

Вовк, що ягням прикинувсь між овець;

Пусти в хід чари – о, який проліг би

Слід із тобою зваблених сердець!

Ах, зупинись! Я так тебе люблю,

Що навіть гріх твій в себе переллю.

О, як зимою видалась мені

Твоя відсутність, любко незабутня!

Який мороз! Які похмурі дні!

Яка самотність й порожнеча грудня!

А час минав – і літо вже сплива;

Вслід осінь йде з багатими дарами,

Мов, щойно мужа втративши, вдова,

Так щедро завагітнена плодами.

Мені здавалось: пишні хай дари,

Але сирітської їм не уникнуть долі;

Нема ні літа, ні його жари

Без тебе, не щебечуть птахи в полі.

А там, де й чуть несмілий, тихий свист –

В передчутті зими вже в’яне лист.

З тобою я розстався навесні,

Як квітень роздавав всім одяг звабний;

Усе цвіло, звучали скрізь пісні,

З небес всміхався і Сатурн незграбний.

Та не могли ані пташиний спів,

Ні перших квітів запахи і колір

Розвіять сум моїх зимових снів;

Не рвав я квітів, не гуляв у полі.

Не тішила мене весни краса,

Ні пурпур роз, ні білизна лілеї:

Лиш краплю їм вділили небеса

Твоєї вроди, ніжності твоєї.

Мені й весна без тебе – мов зима;

Лиш тінь твоя, коли тебе нема.

Фіалці ранній докір кинув я:

«Свій запах крадеш де, злодійко мила?

Не з уст коханої? І чи ж своя

Краса пелюсток, чи тобі вділила

Із щік своїх теж подруга моя?»

В лілеї – рук коханих білизна,

Твоє ж волосся – в бруньках майорану,

І в розах теж: та біла, мов стіна –

З твого відчаю, з сорому ж – багряна,

А третя, інша, все, що й ті, взяла,

В додачу ж – з подиху ще й аромату;

Та все ж злодійкам не уникнуть зла:

Хробак їх сточить, беручи з них плату.

О, скільки квітів зір милують мій,

Та в кожній – запах або колір твій.

Де, музо, ти? Як довго забувала

Сказать про те, що славою було б

Тобі в віках. Натомість, з вуст лунала

Твоїх лиш лесть, і то найнижчих проб.

Вернись, заблудла музо, надолужуй

Все, що змарноване раніш було;

Спокутуй в пісні вірш свій недолугий,

Перо гартуй, щоб вже не підвело.

Встань, сонна музо, глянь в лице коханій,

І якщо знайдеш зморшку хоч одну –

Це час зневажив риси бездоганні –

Й за це зухвальство ти помстись йому!

Затримай час і в слово втіль красу,

Відвівши смерті щерблену косу.