Лінива музо, марні всі старання

Красу – спасти, а істину – згубить;

Зійшлися в дружбі перша і остання:

Себе прославить – друга полюбить.

Чи, може, музо, в відповідь почую:

«Чи ж варт красу чим-небудь ще здобить?

Як істину на колір просвічу я?

Як досконале кращим ще зробить?»

Похвал не прагнув друг, але німою

Не будь і у мовчанні не вини;

Хай навіть над могильною пітьмою –

Йому хвалою вічність осяйни!

Тебе навчу я, музо, як змогти

Його таким, як нині, зберегти.

Люблю сильніше, хоч не тішусь тим;

Любові більше там, де менше лесті,

А хто торгує почуттям святим –

Кричить про це на кожнім перехресті.

Слав пісню й я колись тобі навстріч,

Своїй любові вірив лиш і квітню –

Так шаленіє соловей всю ніч

Весною, й замовкає в пору літню.

Чи ж літня ніч не чарівна ж така –

Хай ті ридання й гімни віддзвеніли:

Спів, що лунає з кожного сучка,

І ставши звичним, слуху вже не милий.

І я змовкаю часом, як і він:

Щоб не набридла пісня – прагну змін.

Шкода, що моя муза так збідніла.

З чеснот твоїх що в слові залишив?

Бо й гола проза дати б більш зуміла,

Ніж вся пишнота й лесть моїх віршів.

Не докоряй, що не пишу вже більше;

Глянь в дзеркало, у сяєво лиця,

Перед яким блідніють усі вірші –

Їм не під силу досконалість ця.

Хіба ж не гріх – покращити старатись,

Та цим псувать лиш те, що й так – взірець:

Не може із природою зрівнятись

Ні слово, ні палітра, ні різець.

Хоч як хотів я втілить все у вірш –

Та дзеркало твоє вмістило більш.

Для мене не старієш ти. Сьогодні

Така ж, як вперше стрів. Не йде на спад

Краса твоя. Вже три зими холодні

З лісів струсили літній їх наряд.

Три жовті осені зелені весни

Змінили тричі – ти їх привела.

В жарких трьох червнях стліли й знов воскресли

П’янких три квітні. Ти ж – як і була.

Як стрілка завмира на циферблаті,

Зійшовши з мітки, мов спиняє хід –

Так і краса твоя не має втрати;

В ній оку не помітний часу слід.

Й тобі не старіти, а лиш цвісти,

Бо старість вмерла, як з’явилась ти.

Не називай поганською любов

І не приймай за ідола кохану,

Хоч шлю пісні й молитви знов і знов

Лиш їй, про неї – й слать не перестану.

Любов моя з новим не слабне днем,

Горить високо й рівно. Мої вірші

Незгасним тим же сповнені вогнем;

Не надихають їх сюжети інші.

Краса, добро і цнота – доказ мій,

Краса, добро і цнота – лиш три слова;

Шукав замін їм в пам’яті своїй,

Та марно. В них чеснот твоїх основа.

Краса, добро і цнота – ще колись

Розрізнені – тепер в тобі злились.

Коли з пергаменту крізь тлін і прах

Сяйне теплом очей, давно вже згаслих,

Й майне краса в римованих рядках

Панн чарівних і лицарів прекрасних –

Й твої між них я риси впізнаю:

Губ, щік, очей, брів, рук, плечей, волосся –

Ніхто б не втілив так красу твою,

Як це античне багатоголосся.

Вони передбачали твій прихід,

А всі їх вірші – то лише пророцтво

Твоєї з’яви; твій шукали слід,

Хоч їм впізнать тебе й було непросто.

Сучасники ж твоїх щасливих днів,

Ми в захваті – та не знаходим слів.

Ні страх мій власний, ні душа пророча

Землі в передчутті прийдешніх змін

Любов мою не спинять, не відстрочать,

Якій, здалось, не встати вже з колін.

На зло всім передбаченням брехливим,

Затемнення здолавши й небуття,

Шле місяць нам надію, і оливам

Мир обіцяє й світле майбуття.

Любов моя цвістиме разом з ними,

Я ж буду вічно жити в цих рядках,

А племена залишаться німими –

Розвіється їх безсловесний прах.

І ти переживеш, на заздрість їм,

Гробниці і герби в рядку моїм.

Що міг би ще паперу передать,

Щоб образ твій ясніше всім явити?

Що мовити і що нове згадать,

Щоб і тебе, й любов цим вдовольнити?

Нічого. Мов молитву, доказ свій

Щодня повторюю: ти не змінився;

Старе – нове мов, мій ти, а я – твій,

Мов тільки вчора ти мені зустрівся.

Любові сяє вічно так вінець

Над часом, що розпростує доль згорток,

Красу античну взявши за взірець;

Не зна вона ні старості, ні зморщок.

Й там торжество її, де повсякчас

Їй смерть віщують поголос і час.

О, не кажи, що безсердечний я,

Нехай розлуки мій вогонь й остудять;

Чи ж кину сам себе, якщо моя

Душа знайшла притулок в твоїх грудях.

Тут храм любові мій: де б не скитавсь,

Мов блудний син, я знов сюди вертався,

І завжди вчасно, й з часом не мінявсь,

Немов в цілющих водах омивався.

Не вір! – хоча уникнути не зміг

Розчарувань й узнав життя марноти –

Що ніжний щем той в серці не зберіг

І що забув про всі твої чесноти.

Без тебе світ цей пусткою назву;

Кохана, лиш для тебе в нім живу.