— Гаразд, вважаймо, що цієї розмови не було. Що ти збираєшся далі робити?

— Копати, шукати! Якщо цей жрець вів шифровані записи, то й ховав їх у якийсь тайник. І, звичайно, не встиг звідти забрати тієї ночі, коли зненацька напав ворог. Відшукати цей тайник! Треба буде — підпалю ваш проклятий майданчик для танців, але докопаюсь до нього!

— Ні, все ж доведеться тебе, мабуть, зв'язувати й відправляти до психіатричної лікарні… Та гаразд, я поки що нікому не скажу, що ти з глузду з'їхав, тільки надсилай мені побільше обгорілих цеглинок для аналізів.

Ну й дались йому ці цеглини!..

Новий сезон розкопок я вирішив почати з планомірного повторного обстеження всіх руїн храму Асклепія. Храм мав у плані форму літери «Т». Ми розкопали ліве крило й центральну частину. Праве крило, на жаль, було для нас недоступне: на його місці уже збудували санаторій.

Комірчина писаря-раба, де ми знайшли залишки кошика з папірусом, була якраз в кінці лівого плеча літери «Т». Я припускав, що й усе праве крило займали, мабуть, службові приміщення. Навряд чи там міг бути тайник. Найпевніше всього, його слід шукати десь поблизу центральних приміщень, де містилися жертовники та мешкали жерці.

Вся ця частина була розкопана ще торік. Але ми почали її обстежувати наново, розуміючи, що при звичайних розкопках тайник цілком можна пропустити, якщо не шукати його спеціально.

Знову, сантиметр за сантиметром, я сам перекопував усю землю в торішньому розкопі. Мені допомагав Алик Рогов, та незабаром йому ця робота, мабуть, почала здаватися марною. Він копав абияк, тільки «відбував», а потім негайно змивав пилюку й бруд і десь зникав на весь вечір.

Я довго не міг зрозуміти, куди ж це він поспішає щовечора, поки випадково не побачив акваланг. Отже, торішній візит Мишка все-таки залишив свої наслідки: мої хлоп'ята теж помітили, що море у них під боком. Не вистачало ще тільки Мишкової чергової відпустки, щоб вони додумались разом з ним пірнати в це злощасне підземне озеро.

Та я помилився.

Одного разу ввечері я сидів у наметі й заповнював щоденник розкопок. Алик зник, як завжди, зразу після роботи, взявши акваланг. Сонце вже сіло за гори, в наметі темніло. Час було засвітити ліхтар.

І раптом вхідна запона відкрилась, і в намет просунулась патлата Аликова голова. Все обличчя його було в глині. Чи не трапилось чого?

— Олексію Миколайовичу… Я скелет знайшов, — поспішно заговорив Алик, насилу втискуючи в намет своє довгов'язе тіло й для чогось волочачи за собою теж вимазаний грязюкою акваланг.

— Де? Який скелет? Утопленика, чи що?

— Та ні, не в морі, а в тій печері, що восени розвідували. Я вирішив її добре обстежити. Пірнав кілька разів у підземне озеро, там друга печера…

Так ось куди, виявляється, виряджався він щовечора з аквалангом! А я гадав, він собі пірнає в море, як усі нормальні люди…

— Нічого особливого не знайшов… А от сьогодні в боковій кишені побачив скелету — нескладно розповідав він далі.

— В якій кишені?

— Та це у нас, спелеологів, підземні тупики так називаються. Зовсім невеликий грот, а в ньому скелет.

— Стародавнє поховання?

— Не знаю, не зміг визначити. Треба вам самим подивитись.

Більше я нічого путнього від нього не добився. Рушати в печеру проти ночі було небезпечно. Вирішили чекати ранку.

— А як же ти туди один лазив? — накинувся я на нього. — Ще хвастався, ніби досвідчений печерник. Хіба можна це робити?

— Так я ж не один, — ніяковіючи, виправдовувався Алик, даремно намагаючись стерти з розпаленого обличчя бруд і тільки розмазуючи його ще більше. — Павлик Курашов зі мною ходив для страхування й сидів на березі озера, поки я пірнав. І щоразу ми біля входу записку клали з позначенням часу, коли зайшли в печеру й коли мали намір повернутися. Отже, я всіх правил безпеки дотримувався. Та й товариші знали, куди ми йшли.

— Виходить, потай від мене?

— Чому потай? — пробурмотів він. — Обстежували печеру у вільний час. Ніхто не може нам заборонити займатися спортом після роботи, адже так? А вам і хлопцям не говорили, щоб не створювати навколо цієї справи нездорового ажіотажу…

— Ось я тобі покажу нездоровий ажіотаж за порушення експедиційної дисципліни, — посварився я йому кулаком, хоч це, мабуть, було не зовсім педагогічно. — Ти забув, що все-таки в експедиції знаходишся, а не на курорт дикуном приїхав? Я ж за кожного з вас головою відповідаю чи в робочий, чи в неробочий час! А зараз іди вмийся… печерний жителю.

Лізти в цю печеру та ще й пірнати в підземне озеро мені, визнаю, зовсім не хотілось. Та не залишити ж стародавнє поховання необстеженим!

Вранці, без зайвих розмов, я доручив одному студентові замінити мене на розкопках, а сам у супроводі Алика й Павлика Курашова подався в печеру. Акваланг у нас один, та Алик прихопив ще маску з дихальною трубкою. Каже, що добре вивчив, як треба користуватися, й цілком обійдеться цим простим спорядженням.

При вході до печери ми лишили записку: зайшли о такій-то, маємо намір повернутися не пізніше шостої вечора. Про це повідомили й мого заступника на розкопках.

Усю підземну дорогу до самого озера ми пройшли без будь-яких ускладнень. Алик проходив тут не раз і старанно розмітив шлях крейдяними стрілками на стінах.

Ось і озеро. Вода в ньому при світлі наших трьох ліхтарів здавалась зовсім чорною, густою й маслянистою, виблискувала, мов нафта. При думці, що доведеться поринати в неї, в мене мурашки пробігли по шкірі. Та Алик швидко роздягнувся, діловито приладнав маску, в той же час інструктуючи мене:

— Як пірнете, пливіть біля самого дна, щоб головою об скелю не стукнутись. Це недалеко, всього метрів три з половиною буде. Тоді можна виплисти. Я піду першим і вам посвічу там біля виходу.

Потім він прискіпливо перевірив, чи добре запаковані в гумовий, водонепроникливий мішок фотоапарат з лампою-спалахом і блокнот. Я захопив усе, щоб там, на місці, як належить сфотографувати й замалювати знахідки, перш ніж їх досліджувати.

Нарешті зібралися. Щулячись, я дивився, як Алик тримається за каміння, входить у чорну воду й зникає в ній з головою. Зараз моя черга. Павлик залишився на березі з нашим одягом.

Дуже неприємне це відчуття — занурюватись у холодну брудну воду. В ній набралося так багато мулу, що вона здавалася липкою та в'язкою. Мимоволі хотілося швидше вилізти з цієї підземної трясовини…

Здається, фізично відчуваєш, як важко давить на тебе все громаддя скелі, що нависла зверху. І я проти волі майже плазував замуленим дном, притискався до нього всім тілом — так і виповз на берег замурзаний.

Раптом у вічі мені вдарило світло ліхтаря. Крізь мутні патьоки брудної води на склі маски я ледве розгледів Алика, який простягав руку. Він допоміг мені вибратись на слизький берег і скинути акваланг.

Підземний зал, до якого ми потрапили таким незвичним шляхом, був, мабуть, величезним. Наші ліхтарики виривали з темряви то блискучі гігантські бурульки сталактитів, що звисали звідкілясь згори, з невидимої нам стелі, то кусок скелі, вкритий гострими кристалами неправильної форми. А далі все потопало в мороці. Вздовж однієї стіни вишикувались тонкі білі колони, нагадуючи труби величезного механізму. Вапнякові патьоки покривали всі стіни, наче химерні драпіровки й мережива. І всюди неголосно дзюрчала, дзвеніла, шепотіла вода, безліччю струмків уливаючись у підземне озеро…

Але роздивлятися зал ніколи. Алик тягне мене туди, де темрява здається особливо густою й похмурою.

Ми боком пробираємося мимо наїжаченої гострими шипами скелі. Тоді хекаємо й задихаємось, майже плазом пробираючись вузьким проходом. Алик підводиться на весь зріст і намацує променем ліхтарика невеликий майданчик під навислим козирком скелі.