— Дякую вам за важливе повідомлення, — сказав він, міцно потискаючи мені руку. — Ми негайно ж займемося цією темною справою.

Уже в дверях я озирнувся. Лейтенант, зовсім забувши й про мене, й, мабуть, про все на світі, для чогось пильно розглядав дріт крізь сильну лупу. Може, він і справді шукав на ньому відбитки пальців?..

Увечері я проявив плівку, щоб відправити слідчому й фотознімки, зроблені в печері. «Який він був головастий! — мимоволі подумав я, розглядаючи ще мокрі відбитки при зловісному світлі червоної лабораторної лампочки. — Шкода, що череп розсипався. Можна було б відновити риси за методом професора Герасимова. Людину з такою головою не важко було б розпізнати…»

«А що, коли це був стародавній кизилкобінець чи тавр? — подумав я. — Бо стержень з дротом міг підкинути хтось із жартівників, як отой Вася Хариков, що лишив свій безглуздий автограф у печері…»

Коли відбитки просохли, я відправив їх одним студентом у пакеті до слідчого.

За кілька днів знову подумав, що треба було б і самому навідатись до міліції, дізнатися, чи не знайшли вони чогось новенького в печері. Та нова несподівана — вірніше, довгождана! — знахідка відразу примусила мене забути й про цей нерозумний похід у печеру, і про наші детективні пошуки.

Ми нарешті виявили тайник!

Сталося це так. Я разом з Аликом вдруге обстежував залишки фундаменту однієї з колон спаленого храму. Звичайно для цього використовували грубо обтесані брили місцевого каміння. Та коли я постукав молотком по цій брилі, звук відразу показав: у ній є якась порожнина. І справді, коли я всунув лезо ножа в щілину, що виднілась між брилою і мармуровою плитою, яка прикривала її зверху, плита поволі, мовби неохоче, зрушила з місця, відкриваючи темний отвір.

Тайник? Але зараз я якось навіть не дуже радів і хвилювався. Мабуть, тому, що в душі давно чекав цієї миті, твердо був упевнений, — рано чи пізно знайду тайник, нехай заради цього довелося б кілька років перекопувати всю землю серед руїн стародавнього храму. Тепер я просто переконався, що йшов правильним шляхом.

Я засунув по лікоть руку в темну пащу тайника.

Вона намацала щось холодне, металеве. Невже мідна циста, в яких греки як правило ховали й перевозили рукописи, оберігаючи їх від вологи? Серце в мене так і закалатало.

Я поволі витягнув дивний предмет із тайника, й всі навколо зойкнули. Це була… нижня щелепа людини, тільки не справжня, а досить майстерно зроблена, здається, із срібла. Слідом за нею я витягнув ніс — довгий, з характерною горбинкою, теж срібний.

— Що це? Срібний скелет? — вигукнув хтось із студентів за моєю спиною.

Я теж з великим подивом і збентежено розглядав цікаві знахідки. От тобі й маєш: знайти ще один скелет, цього разу срібний!

І раптом згадав про стародавній забобонний звичай: хворий, що вилікувався, іноді офірував богові щось на зразок «макета» тієї частини тіла, яка в нього боліла. Найчастіше такі жертовні дари робили саме із срібла. А жрець, який зробив цей тайник, мабуть, привласнив кілька цінних речей.

Коли нашвидку пояснив хлопцям, вони ніби трохи розчарувалися. Видно, намірилися справді знайти цілий срібний скелет.

Але раптом знову всі завмерли, бо я засунув руку в тайник глибше, по самий лікоть, і витягнув довгождану цисту — позеленілий від часу мідний циліндричний футляр.

«А що, як у ньому нічого немає? — Я раптом так злякався, аж піт проступив у мене на лобі, й довелось його швиденько стерти брудною рукою. — Циста не запечатана, кришка закручена не до краю. А коли жрець не встиг покласти в неї ніяких документів і вони згоріли тієї панічної ночі?..»

Руки в мене тремтіли, поки я відгвинчував кришку цисти, а всі напружено стежили.

Але ось із футляра поволі виповз товстий згорток папірусу. Я гучно зітхнув, і всі навколо теж полегшено перевели подих.

Краєчок трохи зіпсований, відвологлий. Та це нічого. Вже при першому побіжному огляді рукопису я зрозумів: його знову написано грецькими літерами, але зашифровано. Теж не страшно. Рукопис великий, ми його неодмінно розшифруємо!

На ранок я вже вилетів у Москву й просто з аеродрому помчав до Мишка в інститут. П'ять хвилин, поки я чекав його на прохідній, здались мені вічністю… І ось знову ми складаємо таблиці, перекладаємо літери на мову двійкового обчислення. Але зараз ця робота вже йде куди веселіше: адже стільки матеріалів у нас в руках — цілий рукопис!..

Сам директор інституту (він виявився, до речі, зовсім не старим, як я собі його уявляв з розповідей Мишка, а веселим засмаглим чоловіком років під сорок п'ять з хорошою спортивною виправкою) кілька разів заходив до нас і підганяв, допомагав дуже слушними порадами. Схоже, що він теж вечорами займався порівняльною лінгвістикою…

Нарешті ми стоїмо перед машиною, що блимає різнокольоровими вогниками сигнальних ламп. Вона неголосно басовито гуде, немов підбадьорює та заспокоює.

Проте я ніяк не міг угамуватися до тієї самої хвилини, поки переді мною не ліг на стіл перший, щойно віддрукований на друкарській машинці аркуш, і я вільно читаю першу фразу:

«Воістину за сорок років служіння в храмі Асклепія не раз довелось мені бути очевидцем разючих проявів людської дурості…»

Ось що написано в рукописі, який ми розшифрували (початок його, як уже зазначалось, на жаль, трохи зіпсований, є прикрі пропуски, але далі текст зберігся майже повністю[8]).

«1….. Воістину за сорок років служіння в храмі Асклепія не раз довелось мені бути очевидцем разючих проявів людської дурості. Це….. те, яка легковірна та нестійка людська юрба, й навчило справжньої мудрості. Без такого знання…… неможливо…… лікування не тільки душ, а й тіла, бо для цього замало вміти, як жінка єгиптянина Фона.

Багато скласти корисних ліків, але також і отрути.[9] І все ж мушу визнати перед всевидющими, всезнаючими богами, моя мудрість зазнала серйозного випробування з появою цього чужинця. Мені довелось докласти немало зусиль і старання, щоб припинити його небезпечну й злочинну діяльність, яка могла б принести місту незліченні лиха…

2. Але далі…… Слід передусім погодитись, що час для своєї появи він обрав досить вдало. Напередодні все населення нашого міста стало свідком незвичайного, як чудо, знамення. Опівдні, коли небо було безхмарне й чисте, раптом почувся гуркіт, схожий на грім, і над горами щось сліпуче спалахнуло, набагато яскравіше, ніж блискавка. Здавалось, над містом промчала колісниця Фаетона й зникла десь у бік Херсонеса, — багато хто так і подумав, спостерігаючи цей небесний блиск і гуркіт. До самого вечора люди того дня. перебували в тривозі, розгубленості. Час був неспокійний, скрізь панували страх і розпач. Долітали чутки, ніби в Пантікапеї підступний Фарнак повстав проти свого батька, великого царя Мітрідата, й навіть позбавив його життя. Римляни вже у синдів.[10]

Віроломні скіфи все частіше стали нападати на наші поліси. Що за лихо могло ще провіщати нам грізне небесне знамення? Люди йшли до храму, бажаючи почути оракула. Та я сам був вельми спантеличений таким незвичайним знаменням і не знав, як його тлумачити.