— Ось тут, — хрипко вимовляє він.

Я спрямовую світло свого ліхтарика туди, під навислу скелю, й поволі наближаюсь.

Скелет лежить у невеликій ніші, роздивитись його важко. Але спочатку треба виконати перше тверде правило: сфотографувати й замалювати знахідку перед тим, як торкатися до неї. Скільки випадків відомо в історії археології, коли від дотику невправної руки розсипались, вмить перетворювались на порох, пилюку дуже цінні знахідки! Для цього інколи й торкатися не треба, досить лише струменя свіжого повітря.

Я поспіхом розпаковую гумовий мішок, виймаю з нього лампи, фотоапарат, готую до зйомки.

— Олексію Миколайовичу, а якого приблизно часу це поховання? — знову пошепки, ніби остерігаючись порушити підземний спокій, питає Алик.

Я розумію його приховане бажання, щоб знахідка неодмінно виявилась якоюсь винятковою, дуже давньою, дивовижною для науки. Та поки що нічого відповісти йому не можу.

— Можливо, таврів чи навіть кизилкобинців. Це загадкове плем'я населяло тутешні гори ще до таврів і, як правило, влаштовувало могильники саме в печерах. Кожна нова знахідка їх особливо цікава для науки.

«А може, це зовсім не могила?» — майнуло в моїй голові. Ні ритуальних предметів, якими всі стародавні племена обов'язково обряджали покійників у дорогу до загробного царства, ані прикрас.

Кортить оглянути скелет краще, але я стримую себе. Насамперед сфотографувати.

Апарат готовий. Осяваючи підземелля сліпучими спалахами електронної лампи, я роблю один за одним десять знімків з різних положень. Потім ми встановлюємо навколо майданчика кілька свічок, і я починаю замальовувати в зошит детальний план поховання. Алик схвильовано сопе в мене над вухом.

Малювання вимагає повної уваги й зосередженості. Та в моїй голові все ж одна за одною спливають уривчасті, безладні думки.

Який, мабуть, таємничий і зловісний ми маємо вигляд збоку: при неправильному освітленні свічок дві принишклі людини схилилися над скелетом… Чому в нього такий потворний лоб? І на кістках грудної клітки слід удару. Чим?.. Ні, цю руку я намалював неправильно, вона йде ось сюди.

Так. Здається, перший малюнок закінчено. Тепер треба розмітити ділянку на квадрати й приступати до детального обстеження. Можливо, по сережках чи персню, по залишках прикрас, поховальних речей вдасться, нарешті, визначити, до якого часу належить поховання.

Ми з Аликом забиваємо кілочки по краях майданчика, натягуємо між ними міцну мотузку. Її сплетіння утворює чітку сітку правильних квадратів, щоб кожна кістка, кожна знахідка мали точну адресу і можна було записати в щоденник розкопок: «Знайдено в квадраті такому-то».

Скеля тверда, кілочки не хочуть у неї вбиватися, мокрі руки зриваються. Нарешті ми справляємося з цією нелегкою роботою, закривавивши собі пальці. Тепер можна перепочити й посмалити цигарку.

Ми сідаємо просто на мокре каміння біля скелета, оточеного свічками. Я дивлюсь на годинник. Хіба минуло вже шість годин, відколи ми увійшли в печеру? Тут втрачаєш усяке відчуття часу. Треба поспішати, бо нагорі почнуть турбуватися й, чого доброго, підуть на розшуки.

Прикро, але я не бачу прикмет, які допомогли б визначити час поховання. Одяг давно зітлів, нема ні металевих, ні кістяних прикрас. А може, це зовсім не поховання, людина просто забрела в печеру та й загинула тут? Від чого? Вбивство? Але коли воно сталося? І якою зброєю перебиті ребра, куди вона поділась?

Алик світив мені, тримаючи в руках, крім ліхтарика, ще дві свічки. Розтоплений стеарин капав йому на руки, та він не помічав цього.

Мені здалось, що біля долоні скелета щось тьмяно блиснуло.

— Ану, посвіти сюди краще! — сказав я.

Так, серед каміння виднівся якийсь довгастий предмет. Я обережно підчепив його пінцетом і витягнув.

— Нічого не розумію! — розгублено пробурмотів я.

У мене на долоні лежав досить довгий, сантиметрів із десять, звичайний металевий стержень, щільно обплетений дротом!

Я протер ганчіркою вапняковий наліт, що покривав його. Так, безперечно, дріт намотаний на металевий стержень.

— Це ж дріт! — вигукнув я здивовано.

— Як?! — Алик потягся до мене. При цьому вільна його рука, якою він притримувався за уламок скелі, раптом ковзнулась і зачепила череп.

Тієї ж миті череп на наших очах зник, зруйнувався. Ми не встигли опам'ятатися, як замість нього перед нами лежала невеличка купка сірого пороху.

— Що ти наробив! — вигукнув я, але тут-таки махнув рукою. — А втім, нічого страшного.

— Чому? — зовсім принишкло спитав уражений Алик.

— Та тому, що даремно ми з тобою стільки часу згаяли. Пірнали в підземелля, підкрадалися до цього скелета мало не навшпиньках, намагались не дихати, фотографували, малювали. А кому він потрібний?

— Виходить, це не стародавнє поховання? — несміливо спитав Алик.

— Звичайно, ні. Стародавні люди дроту не вміли робити.

— А як же він сюди потрапив?

— Нехай це слідчий з'ясовує. 3бирай манатки та й гайда звідси, нічого нам тут робити.

Ми мовчки засунули в гумовий мішок фотоапарат, зошит, погасили й прибрали недогарки свічок. Стержень, обмотаний дротом, я теж захопив з собою.

Ми вже добрались до берега озера й приготувались пірнати, коли заглиблений у сумні думки Алик раптом гірко сказав:

— Надало ж мені зачепити цей череп? І чому він розсипався?

— Це, брат, у хіміків та анатомів треба спитати. Може, тут вода така, що роз'їдає кості. Чи повітря в печері. Ти не дуже сумуй, — втішав я його. — Один археолог знайшов в Італії гробницю етруського воїна — це справді цінність. Почав її розкривати, тільки заглянув у щілину. Воїн лежав у гробниці, мов живий. Кожна зморшка на його обличчі чітко виднілася, кожна волосинка вусів. І враз усе перетворилось на пилюку від струменя свіжого повітря. Мумія воїна зникла, щезла на очах приголомшеного дослідника. От для нього це був удар, уявляєш? Ну, гаразд, пірнаймо.

Тепер, після такої прикрої невдачі, занурюватися в цю грязюку було ще бридкіше. Та нічого не вдієш.

— Довго ж ви там копалися! — невдоволено сказав Павлик, який чекав нас. — Я зовсім змерз. Ходімо швидше на волю. А що знайшли?

— Юнацький скелет Александра Македонського, — буркнув я.

Поки ми вибирались із печери, Алик поспіхом розповів йому про наш невдалий похід. Павлик експансивно охкав, сплескував у долоні, крутив головою.

Вибравшись на білий світ, ми спершу поспішили на берег моря змити грязюку. А коли скупались, витяглії з мішка й знову стали розглядати дріт. Його вкривала товста вапнякова плівка — осад підземної води.

— Ану спробуймо зшкребти грязюку й відмити його як слід, — запропонував Павлик.

— Ні, на ньому, може, збереглися відбитки пальців, — зупинив його Алик.

— Які відбитки пальців?

— Ну, того… хто його туди приніс, у печеру. Дактилоскопія. Ви ж віддасте цей дріт слідчому? — спитав мене Алик.

Я кивнув.

— Отже, чіпати його не можна, — суворо сказав він.

— Та ви вже замацали його своїми пальцями, поки розглядали в печері,— цілком резонно заперечив йому Павлик.

— Нічого, там розберуться, — не дуже впевнено сказав Алик. — Там відрізнять наші відбитки від слідів пальців злочинця.

— То ти гадаєш, його там убили, в печері? — пожвавішав Павлик. — А хто? Й коли?

Тут вони стали вдвох малювати такі фантастичні здогадки, що я рішуче перебив їх:

— Ну, досить з мене цієї печери Ліхтвейса. Ходімте до табору, сищики. І глядіть, хай спробує хтось знову полізти в печеру! Негайно відчислю з експедиції!

Наступного дня я пішов до районного відділення міліції й розповів про нашу несподівану знахідку. Молодий рум'янощокий лейтенант вислухав мене дуже уважно, відразу набрав суворого й ділового вигляду, навіть застебнув комірець кітеля. А коли я передав йому дріт на стержні, очі в нього загорілись. Ще б, я розумів його: не часто доводиться вивчати історії загадкових скелетів, знайдених у підземеллі!..