Ми підійшли до великої хати і зупинилися біля драбини, що вела нагору. Драбина мала п’ять чи шість тонких дерев’яних щаблів, розрахованих на вагу таї, худорлявих і на голову менших од мене. Коли Ан гостинно запросив мене увійти, я занепокоєно подивився на Тунга і шепнув:

— Хай йому чорт! Воно ж завалиться піді мною…

Тунг оглянув щаблі поглядом експерта і дав мені мудру, хоч і трохи дошкульну пораду:

— Не завалиться, якщо ви легко ступатимете.

Що ж, я ступав легко, і всі щаблі щасливо витримали.

Тільки-но я зітхнув з полегкістю, а тут нова небезпека: ступнувши на веранду, зроблену з тонкого каі-фену, прославленої рогожі з плетеного очерету, я відчув, як вона угинається під ногами, немов хиткий килим, розіп’ятий у повітрі, і от-от провалиться.

— Витримає, — підбадьорював мене ззаду Тунг. — Людина тут може провалитися не більше, як до плечей…

Людина не провалилася. Через широкий отвір я увійшов до хати. І тут була така сама підлога, але, мабуть, подвійна, бо менше вгиналася.

Ми сіли на низькі дерев’яні стільці, майже навпочіпки, біля такого ж низенького столу. Люди одразу заметушилися, і незабаром перед нами з’явилися миски з паруючим м’ясом, городиною і келихи з рисовою горілкою. Свинина була чудова, і я, хоч і не був голодний, уминав, не звертаючи уваги, на застереження товаришів, що боялися отруїтися трихінами. Товариші тільки з чемності пригублювали, а я пив менш стримано, жартівливо вдаючи жадібність страшенно спраглої людини.

— Обережно пийте, товаришу! — ввічливо просив Дьєн.

Я роздивлявся довкола. Хата була простора, завдовжки більше десяти метрів і близько десяти завширшки. Біля входу, де ми сиділи за почесним столом, було вогнище на кам’яних плитах. У глибині хати, де за ширмою з того ж каі-фену спали члени сім’ї, містилося друге вогнище. Була там і ніша, де спали молоді і де тепер кричав на все горло малюк — герой дня.

Меблів, крім стола і стільців, майже не було. На стінах висіло якесь господарське начиння, верші, люльки, конопляне мотуззя, упряж, а на підлозі попід стінами в безладді лежало якесь дрантя. На мене, людину необізнану з місцевими умовами, все це справляло враження злиднів, але згодом я довідався, що господар належав до найзаможніших селян.

— Він має, певно, великі рисові поля? — опитав я Тунга.

Розпитавши Ана про джерела його достатку, мій приятель пояснив:

— Ні, товаришу. У нього немає великих рисових полів, зате в нього є дочки.

Комусь іншому така відповідь здалася б незвичайною, але мені це пояснення було цілком зрозуміле. Адже я знав уже місцеві звичаї.

Біля входу до хати, поряд з нашим столом, на почесному місці під стіною був маленький вівтар предків: звичайнісінький столик — дошка на чотирьох бамбукових ніжках. На столику стояли кадильні палички в бамбукових підставках, чашка з водою, друга з рисом і, що надто важливо, гроші для духів. Але це були символічні гроші — віночки з трави, вплетені один в один на кшталт ланцюжка. Духи предків, мабуть, не дуже вибагливі й пожадливі, якщо їх можна було обдурити грішми з трави.

Кадильні палички жевріли і виділяли голубуватий димок, що пахнув живицею. Господар не забув і про хатнього духа, якого тут називали ні. Він одрізав шмат м’яса і кинув його у отвір в підлозі посеред хати. Ми чули, як м’ясо впало на землю і як одразу під хатою жадібно зарохкали голодні свині. За хвильку Ан зазирнув униз. М’яса, звісно, вже не було.

— Добрий знак! — зареготав господар, кинувши на нас значущий погляд.

Жертвоприношення відбулося без будь-якої церемонії, зовсім невимушено, наче то була ще частина бенкету.

У хаті і внизу довкола хати панував гомін і невпинний, хоч і статечний рух. Добродушність, зичливість, бездіяльність, вино і жарти створювали настрій якогось бенкету грецьких богів. Дехто з присутніх сміливо підходив і ручкався з нами. Мені представили молодого батька і познайомили з двома його діверами, нареченими інших дочок господаря. Всі вони жили разом у тестя.

Жваві усміхнені дівчата метушилися навколо нашого столу. Це були дочки Ана. Як і всі інші таї цих районів, вони були одягнені в щільні чорні спідниці і чорні ліфи, оздоблені спереду рядками срібних пряжок у формі метеликів.

З’явилася молода матір, найвродливіша з усіх дочок господаря. Усі воли моторні, сповнені безтурботної чарівності, але риси обличчя мали непоказні. Я був навіть дещо розчарований.

Зненацька надворі вибухнув веселий гамір, залунали радісні вигуки. До хати вбігло кілька підпилих молодиків. Вказуючи на мене, вони почали запрошувати вийти з ними. Коли їхні слова переклали на в’єтнамську мову, а з в’єтнамської на французьку, я зрозумів, що маю взяти участь у спільній пиятиці, так званій зіо-кан. Цього ранку мені не бракувало духу, я почував себе як лев, і цікавість перемогла.

Внизу, перед хатою, стояв дзбан, мабуть літрів на десять, ущерть наповнений рисовою горілкою. В нього були встромлені чотири тонкі, довгі бамбукові тростинки, що правили за трубки до пиття.

Веселі хлопці підвели мене до дзбана і запропонували вибрати трубку. Виявилося, що зіо-кан такий самий обов’язковий урочистий ритуал, як і жертвування м’яса хатньому духові. Коли наша четвірка — я, дві дівчини і молодик, кожен з своєю трубкою вмостилися довкола дзбана навпочіпки, церемоніймейстер, юнак з інтелігентним обличчям і з молодецькою поставою, дитячим голосом, так ніби скиглив, завів якусь молитву. На щастя, це тривало недовго і, поки в нас не розболілися п’яти від незручного сидіння, вся четвірка почала водночас пити.

То була не міцна горілка, а якась каламутна сферментована рідина, що містила певний процент алкоголю. Йшлося про те, хто скільки зможе випити. А якщо вижлукчеш за одним присідом близько літра — то це могло добре вдарити в голову. Напій був дуже гидкий, від нього тхнуло милом, сечею, помиями і рибним соусом, але все-таки цю рідину можна було пити, бо наявність алкоголю забивала сморід.

— Нехай товариш обережно п’є! — знову почув я за спиною турботливий шепіт Дьєна.

Оскільки ми пили всі разом, то після двох-трьох ковтків я вже тільки вдавав, що тягну горілку. А ті троє сумлінно смоктали, отже рідини в дзбані ставало дедалі менше. Тоді, не перериваючи нас, церемоніймейстер долив повний буйволовий ріг води, і дзбан знову наповнився аж до краю.

Круг нас зібралися люди. Вони доброзичливо дивились і жартували. Особливо молодиці, яким було цікаво бачити, як я справлюся з цим обов’язком, і які пильнували кожен мій рух. Вони хутко викрили мій обман і зчинили жахливий лемент, сміючись з мене.

Зіо-кан перервали. Церемоніймейстер долив у дзбан свіжої рідини, на цей раз алкогольної, і тепер я мусив уже страждати сам. Мені показали, скільки я повинен випити: вміст цілого буйволового рога. Підкоряючись вироку звеселілої компанії, я почав смоктати. Але, дійшовши до половини мірки, відчув, що з мене вже досить цієї розкоші. Сміючись кинув трубку і, вказавши на моїх в’єтнамських приятелів, вигукнув, що тепер їхня черга.

Всі таї були дуже приємні люди. Навіть добре випивши, вони жодного разу не дозволили собі неввічливості чи грубіянства. Це був народ, який умів веселитися і, мабуть, мав у цьому чудові традиції.

Хоч я й не витримав пияцтва, здався, але люди вважали, що я цілком задовольнив вимоги, тому не скупилися на похвалу і не приховували своєї радості. Вони зверталися до мене з дружніми словами і поглядами. Можливо, їх приваблювала безпосередність у моїй поведінці, — адже я не церемонився, а запросто пив. Саме цим, мабуть, я й завоював їхню приязнь.

Час летів, треба було прощатися з гостинним селом. Воно раптово вторглося у мої враження від подорожі, наче живлюща криниця. Відхід од нашого плану був випадковим, а який багатий він дав урожай! Отож, виїжджаючи назад на шлях офіціальних планів і програм і знову чуючи пирхання нашого чесного газика, я вирішив у душі, що відтепер буду вперто наполягати на відхиленнях од наших маршрутів при першій-ліпшій нагоді.