Зупинити його вже ніщо не може. Тобто зупинити його може лише сила, яка здатна завдати стихії рішучої відсічі.
Ріку, розбурхану й переповнену, треба заганяти у її ж береги.
Випустити пар, бо інакше казан сам себе й підірве. Тож треба було спішно застосовувати проти роз’яреної юрби силу і заганяти її у звичайні береги — інакше вона знищить і Кремль, і Москву, і взагалі все царство.
Успіх та пролита кров надихають натовп на пошуки все нових і нових жертв.
Та й Шуйський на той час уже схаменувся і став тверезіти, розуміючи, що за все це колись комусь — а радше йому — доведеться відповідати. Бодай перед історією, а перед нею не вибрешешся, як то можна вибрехатися перед сучасниками. Убивство царя Дмитрія, законно коронованого на царство, вже лягло плямою, що не змити, на його репутацію.
Не вистачало ще й убивства цариці. Та й убивство жінки, в принципі безневинної, це більша ганьба, як убивство чоловіка. Якщо в перші години бунту Шуйський був не проти знищити одним махом і царицю — про це сам і вказівки давав своїм спільникам, то пізніше, побачивши, що стихія, як жахлива пожежа, вже некерована, вирішив цариці не чіпати. Досить з нього і вбивства царя. Дав команду своїм боярам: починайте вгамовувати те юрмисько, що й геть розперезалося, хутчій наводьте лад та порядок у Кремлі, бо інакше й саме царство буде знищене.
Ще велів: царицю Марину знайти — вона десь переховується в палаці, — і пальцем її не зачіпаючи, взяти під охорону. Всі коштовності і речі цариці, які ще вціліли від грабіжників, описати і відправити їх, як і все царицине майно, до скарбниці. (Скріпити рішення державною печаттю!) А саму царицю...
Царицю не чіпати. Відправити її... Куди? А біс його знає куди. Спершу треба знайти царицю, виколупати її із закапелку, а вже потім подумаємо, куди її оприділити. Але коштовності її — до державної скарбниці!
Марина не шкодуватиме за втраченими коштовностями, адже її, як уже в наші дні писатимуть історики, тоді осліпив лише блиск корони, а не блиск золота. І тоді, і пізніше вона шукатиме не багатство і навіть не владу, як таку, а шану і сяйво визнання... Марина Мнішек була єдиною, кому все ж таки складно чим-небудь дорікнути... Вона просто вийшла заміж за сина царя Івана — то в чому ж її провина? Трималася в тій кривавій веремії бадьоро, не втрачаючи духу, — до честі їй сказати. Коли її утішало вціліле оточення, зокрема фрейліни, казала: «Позбавте мене ваших передчасних утіх і сліз малодушних. Визнана одного разу за царицю сеї держави, ніколи не перестану бути нею».
І Марина Юріївна, коли цар Шуйський сам злякався погромників з натовпу, була врятована.
Правда, лише на якийсь час.
Правда, при цьому була взята під варту. І це вона — цариця російська. А що вдієш, доводилося коритися і дякувати долі та Господу, що хоч життя вдалося зберегти, — їй же тільки вісімнадцять. Ще, по суті, й не жила. І хай їй вдалося зберегти своє життя лише на якийсь там час, та все ж...
Але навіть взята під охорону стрільців (тих вояків, які підкорилися боярам-змовникам і зрадили царя, котрого мали берегти як зіницю ока) і відправлена до свого батька, вона все ще не почувалася в безпеці.
Сама перебуваючи в облозі, Марина Юріївна турбувалася про долю батька (у Кремлі було відомо, що в Москві б’ють поляків) і нічого тоді не знала про нього та родичів і близьких, які перебували в місті. Доходили чутки, що двори багатьох поляків і ті будинки, у яких вони, перебуваючи в Москві, мешкали, натовпи взяли в кільце. В тім числі і двір Юрія Мнішека та інших Мнішеків, Вишневецьких, Тарло (лінія Марининої матері), Стадницьких... Вони захищалися, як могли — тим більше, в почті знатних поляків були загони озброєних жовнірів. Але що вони могли вдіяти проти натовпу, тож сутички частіше всього кінчалися не на користь поляків.
У «Щоденнику Марини Мнішек» описано, як було здійснено напад на те обійстя, у якому під час свого перебування в столиці російського царства мешкав воєвода Юрій Мнішек. Нападники використали час, коли відбувалася зміна варти — стара уже пішла, а нова чомусь ще не встигла зайняти свої пости. В цей час «борці з ляхами» і оточили двір воєводи — як ніби він був у всьому винуватий. А втім, вважалося, що це саме він, воєвода Юрій Мнішек, випестував монаха Гришку Отреп’єва, пригрів його, обвінчав із своєю дочкою, знайшов йому військо і врешті-решт зробив його російським царем, а заодно й поляків у Москву навів, а вже вони й почали у Першопрестольній чинити безчинства.
Отож, оточивши двір воєводи і тестя поверженого царя, батька тієї «дєвки з Польщі», яка стала царицею на Pycі, взяли будинок, у якому він мешкав, у щільне кільце.
Захисники покладалися на «мощные каменные кладовые», які були під будинком, — що, до речі, колись належав цареві Борису Годунову — і де вони у крайньому разі могли довго тримати кругову оборону. Та й сам будинок був досить міцним, його дрюччям не взяти. Навіть і ручними пищалями. Але це знали й нападники, а тому, готуючись до штурму «фортеці головного ляха», підкотили гарматну пищаль.
Вогнепальна зброя, що звалася навзагал пищалями, ділилася тоді на два види — на ручну рушницю і на артилерійські гармати. Ручні пищалі називалися недомірками (вони були короткоствольні), завісними (їх носили за плечима на ремені) тощо. А ось пищалі-гармати за призначенням поділялися на фортечні, облогові (стінобитні), полкові й польові. Снарядами слугувала кам’яна картеч, шматки заліза, спеціально нарубленого, — вони, розлітаючись, добре хурчали, неслися віялом і дуже спустошували піхотні ряди, — а також ядра. (Не плутати з духовим дерев’яним музичним інструментом, що був у Давній Русі і теж звався пищаллю, адже при грі — «пищав».)
Аби взяти неприступний будинок воєводи Юрія Мнішека, з-за товстих стін якого оборонці могли довго відбиватися, нападники й прикотили гарматну пищаль — облогову, себто стінобитну, — і підводою підвезли ядра.
Доля будинку Юрія Мнішека, у якому він тоді мешкав у Москві, наперед була вирішена — тільки-но перед ним встановили гармату-пищаль для прямої наводки.
Але тут — гармату вже встигли зарадити ядром і вже підпалили фітіль — зненацька на чолі стрілецького загону примчав думний дворянин Михайло Татіщев, котрий кількома годинами раніше прикінчив воєводу Басманова і штурмував царя Дмитрія Івановича, перед тим як його буде вбито. Але цього разу він був присланий з іншою метою.
— Слушай мою команду! — гарцюючи на коні, закричав він до тих мужичків, котрі метушилися з палаючим фітілем біля гарматної пищалі. — Отста-авить! Не сметь стрелять, мужичье!..
Мужички неохоче відступилися від гарматної пищалі — але палаючий фітіль не загасили, сподіваючись його все ж використати «у ділі».
Тим часом думний дворянин відрядив свого посланця в будинок до воєводи, і той, розмахуючи руками й вигукуючи, щоб по ньому не стріляли, пішов у дім передати воєводі: «ізмєннік», тобто цар Дмитрій Іванович, страчений, а тому «житію його і царствію надійшов кінець».
— Ми привезли повеління князя Василія Шуйського дарувати живота воєводі та його людям і челяді з пахолками, — вигукував посланець Татіщева. — Хай воєвода хвалить Господа і не лякається, що йому буде завдано шкоди. І дочку його з усіма її людьми ми зберігаємо во здравії!
Пан воєвода напевне ж полегшено перевів подих, почувши, що дочка, слава Богу, жива й здорова, хоча й одночасно засмутився — від того, що його зятя-царя вбито. Жаль було царя Дмитрія. Тепер дочка Марина мовби вже й не цариця. І сталося це майже одразу ж після такого тріумфу, коли московити коронували Марину на царицю свою, — який жаль!..
Але це вже в минулому.
Що сталося — те сталося, і його вже не переграти. Тепер треба було думати про власну безпеку і про те, як вберегти життя дочці, яку він, виявляється, так необачно умовив у Самборі вийти заміж за царевича Дмитрія і стати царицею... Марина його тоді послухалася — доця вона слухняна, — тепер напевне ж кляне батька... Який жаль!..
Але треба було домовлятися з новою владою Московського царства про власну безпеку. Тим більше, натовп розлючених мужиків і не збирався розходитися. Он якийсь здоровило все ще розмахує палаючим фітілем, і гармата, заряджена до бою, готова пульнути ядром по будинку... Воєвода вирішив і про це поговорити з думним боярином та заручитися гарантією на збереження йому і його людям життя — хай відганяє геть думний боярин від його дому натовп, що все ще готовий штурмувати будинок.
