— Якщо так, вибирайте кого хочете!
І тут бояри, позадкувавши, стали запевняти його, що вони йому вірні.
— Тоді карайте винуватих! — велів Шуйський.
Бояри умовили народ розійтися, п’ятьох крикунів — найбільш горластих — схопили, висікли батогами і кудись зіслали.
Але хвилювання в Москві на тім не скінчилося.
Новий цар був у розпачі, розуміючи, що в його царстві-государстві починається громадянська війна.
«Убивство власного царя, вінчаного на царство, — справді для Москви нечуване і звичайно ж ганебне», — зазначає один з авторів, який писав про Смуту в Московському царстві.
Що ганебне — це справді так. Але чи таке вже нечуване для Москви — якщо брати її не просто як місто, а як столицю спершу князівства, потім царства, імперії? Чи рідкісне взагалі? Як самі росіяни кажуть — «из ряда вон выходящее»? Всього траплялося в Москві і Московії, а відтак і загалом в Російській імперії, за роки князівські, царські і потім імператорські.
Цариці Софія і Євдокія Федорівна скінчили свої дні в ув’язненні — остання там пробула 27 років! (Ще раніше князь Дмитрій Шемяка осліпив свого колегу князя Василія II, прозваного Темним; а князь Олександр Тверський прийняв мученицьку смерть у ставці хана Золотої Орди не без допомоги московського князя Івана Калити.) Два царі — Грозний і Петро I на прізвисько Великий — убили своїх синів (Грозний власноручно проткнув своє чадо гострим посохом, Петро I — за допомогою покірних йому суддів). Іоанн Антонович малолітнім був проголошений імператором російським, у віці чотирьох рочків запроторений на Соловки, в монастир (у вже тоді жахливі Соловки), потім у ще жахливішу Шліссельбурзьку фортецю, де зрештою і був за наказом імператриці Катерини II проткнутий багнетом, не кажучи вже про останнього імператора Росії з династії Романових Миколу II, який разом зі своїм сімейством — сином, дочками та дружиною-імператрицею — був розстріляний 1918 року в Єкатеринбурзі. А в тому, що такі убивства — як і будь-які інші, — ганебні, то хто ж із цим буде сперечатися.
Чи, скажімо, як у результаті двірцевої змови був убитий (між іншим, табакеркою) імператор Павло I, загадково закінчив свої дні в Таганрозі імператор Олександр І, а його тезка з номером ІІ був убитий за вироком «Народної волі», терористичної організації, що нині піднімається на щит. І це при тому, що тероризм загалом засуджується, але, як бачимо, вибірково.
Це сьогодні ми виступаємо проти тероризму, а ще не так давно у нас — на державному рівні — діяли пресловуті подвійні стандарти (а втім, вони діють, здається, й нині): чужі терористи — це погано, а свої...
Свої — герої, борці і т. д. і т. п!
Не одне покоління радянських людей вивчало «героїчну» біографію Степана Халтурина, столяра, який підклав у Зимовому палаці вибухівку, — тоді було вбито і покалічено багато безвинних людей з обслуговуючого персоналу царського палацу — так звана «боротьба із самодержавством».
Цей хворий на сухоти, а тому приречений чоловічок мстив, по суті, здоровим. Рецидивіст-убивця (в Одесі теж здійснив політичне убивство), доходяга, був невиліковно хворим (на страту його вели під руки, такий був негодящий, але все одно жадав убивати, убивати, убивати), сам боявся смерті і ховався як міг від правосуддя за свої злочини. Але десятиліттями в СРСР офіційна пропаганда називала чоловіка, який допоміг затримати убивцю, «негодяєм». А про самого Халтурина писали книги, знімали фільми, і взагалі в історії Червоної імперії він був взірцем р-революціонера.
Як і Софія Перовська, дворянка, яка, зрадивши свій клас, подалася в терористки, себто р-революціонерки, брала найактивнішу участь у вбивстві Олесксандра II. Чоловік її теж був терористом (дивно, що цій жінці, яка втратила все людське, ще для чогось був потрібний чоловік!). Страчена за вбивство, вона за есересерівських часів ходила в героях.
Як і брат Леніна (кривавого червоного «монарха») Олександр Ульянов. (Під час страти цей убивця раптом «приклався до хреста».)
Як і чоловічок Іван Каляєв, ім’я цього убивці (але свого, «доброго» терориста, сиріч героя) чи не сімдесят років носила у Москві вулиця — Каляєвська, доки не була перейменована у вулицю князів Долгоруких. «Це ознака не тільки зміни моральних орієнтирів суспільства, — писатиме одне видання, — але вірний знак того, що суспільство наше відмовляється від тероризму як форми вирішення громадських і політичних конфліктів», — дай Боже!
Що це не зовсім добре — вбивати вінчаного короною царя, — розумів звичайно ж і сам Шуйський. Навіть від цього аж почувався трохи незручно. Ні, не перед своїми підданими (хто з руських царів і коли звертав якусь там увагу на підданих!), а — як би ми сьогодні сказали — перед світовою спільнотою. Ніби яке дикунство було вчинене в руському царстві-государстві, яке вже тоді у Європі називали дрімучим.
Тож за велінням царя Шуйського руським дипломатам, які їхали до Речі Посполитої, на запитання, за що руські убили свого царя, велено було відповідати: «...Ево за... злые богомерзкие дела, осудя истынным судом, всенародное множество Московского государства убило». А це вже дія — «мира». Глас Божий! Таким чином намагалися заплутати в цій негарній справі і самого Господа.
Але вже тоді (хоч труп царя і був виставлений на глумління за кремлівським муром на цілих три дні) знаходилися такі, хто щиро вірив, що Дмитрій Іванович — от щасливець! От везун! — міг дивом врятуватися.
Таким простолюдини вірили. Як і родичам убитого царя, які у веремії бунту зуміли втекти з Москви, прихопивши з собою навіть царські регалії, і прибули до польського королівства з підтвердженням, що цар Дмитрій міг врятуватися...
Звернемось ще раз до кривавих подій бунту 17 травня 1606 року.
...Дмитрій вибіг з царициної спочивальні і ніс до носу зустрівся з одним із Шуйських — Дмитрієм.
— Що?.. Що трапилося?.. — ще напівсонний (та й заснув перед світанком, в обіймах молодої цариці) вигукував Дмитрій. — Чому набат?
— В городі пожежа, — відповів Дмитрій Шуйський наче аж якось буденно, ніби пожежі в місті тільки те й робили, що спалахували. — Горить щось за Москвою-рікою.
— Але чому такий ґвалт несеться знадвору? — подивувався цар. — Горить, кажеш, за Москвою-рікою, а народ ніби в Кремлі нуртує...
В ту мить він хотів було повернутися до цариці, аби заспокоїти її, а вже потім їхати на пожежу (судячи з набату, що долинав з міста, вона була значна, тож цар мав там бути), як зненацька пролунали несамовиті і наче аж погрозливі крики біля самого палацу в Кремлі.
І тут до царя підбіг Петро Басманов (як він з’явився, Шуйський миттєво десь зник).
— Що за... дивна пожежа? — поспитав його цар. — Горить ніби десь у Москві, а народ галасує в Кремлі, під вікнами палацу... Дивно. І як стрільці пропустили тих крикунів у Кремль? Чого? З нагоди якої трясці?
— Це щось гірше, як пожежа, — відповів Басманов. — Боюсь, але це схоже на заколот. Я ще вчора застерігав вашу величність про змову, яка готується в Москві. От, здається, вона й почалася... туди й перетуди! — залаявся. — Жаль, що ваша величність не вжила ніяких заходів. А вчора це ще можна було зробити.
— Дали... маху! Хоча, якщо це справді... пожежа — нічого страшного. Не вперше горить Москва, і кожного разу вона відбудовувалася — ще кращою. Відбудується й цього разу... Тільки чому вони горлопанять у Кремлі? Під стінами палацу? Дізнайся, боярине, що там...
Басманов кинувся до вікна, відчинив його, висунув голову назовні, крикнув:
— Ей ви, горлодери... ать-переать?!. Чого вам не йметься? Що за тривога?
Йому відповіли з тих, хто мордувався біля самої стіни (Дмитрій Іванович почув відповідь):
— Віддай нам, Басман, твого вора, тоді й побалакаєш з нами!
— Ваша величносте, — повернувся воєвода до царя. — Вони вимагають, щоби їм...
— Чув, не глухий, — буркнув цар. — Таки й справді не пожежа. А втім, може згоріти моя влада. Що будемо робити, воєводо?
— А ти, государю, не вірив мені, що вся Москва зібралася на тебе.
