Вирішивши так, веліли тіло царя Дмитрія Івановича, а заодно й тіло боярина Басманова, на три дні виставити для загального огляду за кремлівськими воротами — «среди рынка», себто на площі, що пізніше буде названа Красною. Чи як говорили (про це є свідчення в автора «Нового літописця») — «на Пожаре». Так тоді називалося те місце, місце виконання страт.
Голі тіла (з них натовп ще раніше встиг познущатися і позривати одяг) Дмитрія Івановича і його вірного воєводи Петра Басманова волоком (за ноги) відтягли за Спаські ворота і «посреди рынка», чи то пак «на Пожаре», виставили їх для загального огляду.
Глашатай горло дер:
— Московити — дивіться! В оба зріть!!. Перед вами тіло убієнного царя Дмитрія Івановича — щоб потім не пасталакали, що він буцімто той... утьок і спасся. Не утьок і не спасся єретик — вот лежит перед вами во всей своей наготе. А возле него Басманов-воевода. Зрите и передавайте другим, что видели тело настоящего царя Дмитрия Ивановича, убиенного во Кремле!
Московити на площу приходили натовпами — подивитися на розтерзаного царя. Та ще — ха-ха! — і голого.
Дітей приводили: «Оно-но, смотрите, детки, царь-батюшка голышом лежит окаянный. И стыда ему нет! А ищо царем был».
За свідченням польських послів, «среди рынка» стояв невеликий стіл, а на ньому й лежало розпластане, проштрикнуте не раз і посічене шаблями тіло руського царя Дмитрія Івановича, що його приволокли з Кремля за ноги «всему народу на глумление».
А під стіл поставили невеличку лаву, на яку, наче якогось дохлого пса, кинули тіло Петра Басманова — ноги царя, що звішувалися зі столу, торкалися тіла боярина.
Натовпи цікавих (це ж таке видовисько — голий цар на площі, де ще таке побачиш, у якому царстві-государстві?) товпилися, роздивлялися, цмокали язиками: «как ево, бедненького, посекли!..»
Коли змовники увірвалися в палац і вбили Дмитрія, то знайшли у його покоях маску скомороха, що відразу ж було розцінено як факт державного злочину царя.
«Вот этой самой харе, этому идолу и поклонялся чародей и еретик Гришка Отрепьев, а не Богу истинному!»
Так було сказано народу, і ту злополучну маску скомороха потім кинуть на труп Дмитрія.
А ще хтось, потішаючись та злословлячи, застромив до білих безкровних уст убитого дудку — яко страм...
Три дні — в суботу, неділю і понеділок — до убієнного царя та його боярина постійно стояла черга, що не міліла й не уривалася, — одні відходили, другі їм навзамін приходили. І не лише для того, щоб подивитися на мертвого царя. Більшість приходила, аби поглумитися над тілом. Юрма як збожеволіла, люди (а втім, їх тоді важко було назвати людьми) штурхали тіло палицями, кидали у нього принесене з собою груддя, лупили його дрюччям. Скинувши зі столу, тягали тіло по землі. Навіть жінки з дітьми тягали й верещали од задоволення. І намагалися у трупів царя та його воєводи виколупати очі — хоч якась та розвага.
Спостерігали те дійство (хоч це й м’яко сказано) — глумління над тілами мертвих (а всі були християнами і постійно відвідували церкви, де так побожно-набожно молилися), польські посли Міколай Олесницький та Олександр Госевський. Не втримавшись, занесли до свого звіту сакраментальну (а радше всього мстиву) фразу:
— Так поводилися з тим, хто себе називав непереможним!
Браво, панове посли! Хоч мертвому, а ви таки відомстили щедро, і хоч не тягали за ноги, як московити, мертве тіло, не штурхали його ногами, не плювали на нього, не намагалися, як інші, виколоти в трупа очі, — все ж таки ви посли, дипломати! — але однією фразою шпигнули його не менше, як інші, не такі освічені, як ви, і взагалі неграмотні...
Лише в ніч з понеділка на вівторок понівечені тіла — убитих вже неможливо було й упізнати — нарешті забрали з «рынка», з нинішньої Красної площі. А забрали тому, що підоспіла коронація нового царя.
Але пристрасті, криваві й люті, все ще клекотіли в Москві. Досить сказати, що сім годин поспіль тривала різанина, і ніхто не міг вгамувати натовп, що розбушувався. Потім підрахують: поляків було вбито 1200 чи 1300 чоловік, руських — 400. За іншими даними, поляків полягло 2135 чоловік. (За найновішими даними — 1500 поляків і 2000 руських.)
І хоч повстання було піднято буцімто для захисту православної віри в Руській землі, все ж серед простого люду ще довго вважалося, що це взагалі нечиста справа. Та й багато хто в Москві був за Дмитрія, і за зброю такі взялися, почувши, що нібито поляки б’ють їхнього царя. Такі, побачивши розтерзаний труп царя, довго не могли отямитися і збагнути, що ж вони натворили і в ім’я чого?
А змовники тим часом були заклопотані іншим: як вибрати нового царя? Заодно треба було вибирати і нового патріарха, адже попереднього, Ігнатія, прихильники Дмитрія, змістили було з престолу.
І ось 19 травня о шостій ранку в Кремлі почав збиратися різномастий люд: купці, ремісники, бояри, стрільці, простолюдини. Шум і гам стояв неймовірний, кожний поривався щось вигукнути, і ніхто нікого не слухав. Та ось до народу вийшли бояри в препишних вбраннях, з великими посохами в руках, що ними вони державно гупали, як цюкали, різні придворні чини і духовенство. Було запропоновано вибрати нового патріарха, а він, у свою чергу, мав очолити тимчасовий уряд і розіслати грамоти для збирання людей по всіх містах... Але тут з натовпу почали кричати горласті, що бояри не туди гнуть, що спершу треба вибрати царя, адже цар зараз більш потрібніший, ніж патріарх... Бояри змушені були погодитися з натовпом, який все ще був озброєний дрюччям (а хто й сокирами, списами і пищалями). Навіть запитали в того натовпу: кого ви, православні, хочете вибрати царем? І тут натовп закричав:
— Шуйського!!! Царем волимо бачити боярина князя Василія Івановича Шуйського!!!
Ніхто з бояр, спостерігаючи, як у натовпі розмахують дрюччям та сокиряками, не зважився заперечити: Шуйського — то й Шуйського.
— Шуйського!!! Шуйського!!! — вже загрозливо кричали з натовпу.
Так Василія Шуйського було «вибрано» новим царем Русі — як вважатимуть сучасники, «викрикнуто на царство».
Того ж дня цар, якого викрикнули на площі, в Успенському соборі цілував хрест і поклявся перед спільниками по змові, що, будучи царем руським, він без боярського суду віднині нікого не засудить до смерті, не буде відбирати вотчини й майно у рідних злочинця, не буде слухати доносів, а буде КЕРУВАТИ КРАЇНОЮ ІЗ СПІЛЬНОЇ ЗГОДИ БОЯР. (Це новий цар змушений був повторити чи не тричі.) Того ж дня були складені грамоти з переліком злодіянь убитого Дмитрія — щоправда, більше уявних, аніж реальних. Хоча й писалося в тих грамотах про його потаємні обіцянки королю відносно передачі спірних земель, про намір ввести католицтво та про бажання перебити всіх... бояр. А ще від імені цариці Марфи Нагої були розіслані особливі грамоти, у яких вона — буцімто вона — зрікалася Дмитрія і оголошувала його самозванцем...
1 липня 1606 року проводир змови, боярин князь Василій Іванович Шуйський, вінчався на царство. Нарешті він домігся того, про що потай мріяв ще за царів Грозного, Годунова та сина його Федора Іоанновича.
Якісь права на російський престол — і то за відсутності законних претендентів на нього — він таки мав: за знатністю свого роду і близькістю до престолу. Правда, в питаннях свого родоводу він явно перегнув палицю, оголосивши про походження бояр Шуйських від... Від кого б ви думали? Від самого кесаря Августа! От уже справді де Рим, а де Крим! Від Августа, але якимось кандебобером через Рюрика до їхнього прародителя Олександра Невського. Правда, сам він такий заплутаний родовід не міг пояснити і від цього навіть дещо страждав. Бо з Августом з Давньої Римської імперії дуже хотілося породичатися старичку, але й пояснити це «родичання» не було аніякої можливості. Однак походження його від Олександра Невського давало йому перевагу над іншими претендентами на російський престол, і зокрема перед Василієм Голіциним.
І все ж вінчання на царство відбулося без властивих такому вседержавному заходові вседержавних пишнот та урочистостей — не до того тоді було в Москві, як Смута загрожувала існуванню самого царства Руського.
