Але для Марини батько завжди був еталоном порядності й чистоти. Уродзонним, одне слово, шляхтичем. І належав до самої верхівки королівства, а туди абияких — чи з нечистою совістю — не пускали. Та й на той час воєвода Мнішек став таким впливовим магнатом, що дрібна шляхта до нього й підступатися вже не сміла. Хіба що запобігала в нього ласки.
Була вона маленька, дещо худенька, але на диво ладненька й кріпкенька. Як той крем’яшок — камінець для дитячих грищ. І гінка як молода тополька. Спостерігаючи, як мати затягується в грацію — жіночий корсет у вигляді широкого еластичного пояса для надання стрункості фігурі, — тільки посміювалась. Нащо їй була якась грація, корсет (його іноді так затягували, аби матінка була стрункішою, що вона аж синіла і ледь чи не спускала дух), як вона сама була грацією.
Високий лоб (над ним вона завжди носила два разки коралів — любила їх), злегка овальне лице, чорні стрілки химерно вигнутих брівок, виразні, задумливі очі, рівний носик, маленький чутливий рот з гарно окресленими губками, в міру пухкенькими... Руки довгі, пальці тонкі й теж довгі, музикальні, тонка талія...
Спокійна, упевнена в собі молода, ще юна жінка, яка знає собі ціну, і ціна та висока. В міру гордовита — графиня ж! — але не пихата і в той же час дещо навіть проста (це у неї якось поєднувалося). Може, тому, що задумливо-відсторонена (хоч гострий живий розум і відчувається) від світу цього. У ній була якась самотність, наче вона покинута усіма (що так, власне, й буде), наче вона «пішла в себе», гірко розчарувавшись у цьому світі, якому вона ще не так давно вірила і якому так радувалася — з дитинним захопленням... (У світі білому завжди розчаровуються лише натури незалежні, наділені розумом неабияким, які шукають себе в ньому, своє місце, і не знаходять нічого.)
Така вона на портреті з Вишневецького замку.
Такою вона буде і на московському престолі, тільки на гордій голівці тоді додасться корона цариці...
У вісімнадцять, як погодилась за царевича вийти, скидалася на піддівка. Але з малолітства сильна була духом. А ще покорою батькові-матері. Особливо батеньку рідному, якого шанувала над усе — авторитет його в сімействі Мнішеків був вище всього.
І вона ладна була померти, а волю батька виконати. Її листи, писані батькові з Росії, незмінно починалися такими рядками:
«Високоповажний і найчесніший во Христі отець!..»
«Ласкавий пане батечко...»
«З найнижчою моєю покірливістю доручаю себе вашим милостям, отче...»
«Ясновельможний, наймилостивіший батюшка мій родитель...»
І т. д., і т. п.!
А закінчувалися незмінними запевняннями:
«З найнижчою моєю покірливістю довіряю себе вашим ласкам...»
«Милостивого пана мого батенька найпокірніша слуга і дочка Марина, цариця московська...» (Навіть перебуваючи в статусі цариці, законно коронованій на Московське царство, так писала вітцеві, підкреслюючи в листах, що вона в першу чергу — служка свого батенька.)
«Найнижчий слуга — і це теж уже будучи царицею! — і дочка слухняна...»
«Засвідчую найнижче моє пошанування і найщиріше доручаю себе вашій батьківській ласці...»
«Найнижча слуга і дочка слухняна Марина, цариця...» — і т. д., і т. п.
А її ще й сьогодні російські джерела називають «честолюбивой и властной»... Гм-гм... І звичайно ж, стандартно титулують «авантюристкою». А яка, судячи з листів її до батька («помірна слуга і дочка слухняна Марина»), вона пройдисвітка, як ще називають авантюристів?
Такою покірною дочкою свого батька вона була й тоді, в Самборі, коли невідь-звідки взявшись у їхньому замку з’явився (не з неба ж він упав) царевич Дмитрій, якого дехто вже тоді величав збіглим монахом-розстригою. (Розстригою на Русі з давніх-давен називали служителів релігійного культу, позбавлених духовного сану, або ченців, позбавлених монашества, — саме таким і був Григорій Отреп’єв до своєї з’яви в Самборі. Хоча в принципі його ніхто не розстригав, він сам, кинувши своє монашество, перебіг у Литву, а потім і в Польщу — себто розстригся. Але в народі за ним назавжди закріпилося оте зневажливе: розстрига!)
«Де-не-десь, у якімось царстві, жив собі цар та цариця, а в них були три сини, як соколи... Дійшли літ, — час їм женитись...»
І подалися вони шукати собі царівен...
От і вона чекала такого парубка-царевича, який приб’ється в пошуках жони до них у Самбір і візьме її собі за царицю. А чого? У казках все можливе, у казках навіть жаба і та царицею стала...
Казка так і називається: «Царівна-жаба». Їй бабуся Софія розказувала.
І ще бабуся Софія — а вона була з місцевих — знала, як це робиться.
— Був у царя син. Захотів він женитися. Ходить сумний, а цар питає:
— Чого ти, синку, такий сумний?
— Женитися хочу.
— То женись.
— А дозволиш взяти, кого я схочу?
— Дозволю.
— То я піду, пошукаю собі жінку...
Так їй бабця Софія розказувала (батько, правда, гнівався, аби хлопка не морочила Марині голову своїми хлопськими казками, — не того Марина роду-народу! І навіть вдавався до своєї крутої панської лайки, що незмінно починалася згадкою про якогось пса — «Пся крев!..»).
— Не буду, не буду хлопських казок розказувати панночці ясновельможній, бо ж вона роду не простого, а панського. Тому й не буду, — клялася та божилася бабця Софія, а тільки вони залишалися удвох, Маринка й прохала бабусю:
— Заспівай мені пісню...
— Дак пісні ж у мене прості, як батечко твій каже, хлопські. А ти ж панського роду...
— А ти просту і заспівай.
Бабцю Софію двічі не треба було просити (та ще пісень співати, а знала вона їх та знала!).
Ой чорна я, си чорна,
(Вона й справді була чорна, як жук.)
Чорнява, як циганка.
Чом си полюбила,
Чом си полюбила
Чорнявого Іванка?
Марина захоплено ляскала в долоні, так їй подобалась ця пісня хлопська. А бабуся Софія — рада старатися:
Іванко, та й Іванко,
Сорочка-вишиванка,
Високий та стрункий,
Високий та стрункий,
Ще й на бороді ямка.
І Маринка, не втримавшись (пісню вона вже знала), підхоплювала й собі, і її дзвінкий голос покривав постарілий і вже чи не вилинялий голос няньки:
Марусе ти, Марусе,
Люблю я твою вроду.
Люблю дивитися,
Люблю дивитися,
Як ти ідеш по воду.
Співаючи, Марина потай заздрила якійсь Марусі, адже сама вона ніколи по воду не ходила (ясновельможна ж пані!) і вже напевне ніколи й не піде — який жаль. І жаль був ще й від того, що ніякий хлопець їй не співав (ясновельможна ж панійка!), як той Іванко своїй Марусі... То де ж її Іванко, — а в кожної дівчини мусить бути свій, єдиний у світі Іванко, — високий та стрункий, — і він неодмінно мусить прийти до своєї дівчини, до Маринки, і отак заспівати їй: «Люблю я твою вроду...».
От вона малою (та вже й піддівком) чекала — прийде до неї (на коні воронім прилетить) у Самбір царевич: агов, пані Марино, я царевич такий-то, такого-то царя син, хочу тебе взяти собі за жінку, адже дуже люблю дивитися на твою вроду. Та ще як ти несеш воду... Підеш за мене, як я царем стану після свого батенька, а тоді й ти царицею станеш...
— Піду, піду, — скаже вона йому без затримки, бо гарний царевич до неї прийде (як бабуся Софія каже на своїй хлопській мові: файний леґінь). Тож чекала. У Самбірському замку. Царевича свого. Який на її глибоке переконання мав таки з’явитися. Треба було лише чекати його. А чекаючи, потихеньку зростати, вродою наливатися, аж доки й не надійде пора дівоцтва. То де мій царевич? Файний леґінь. Чому бариться?
