Ось і знаменита Ринкова площа, збоку здіймається Ратушна башта, далі тягнуться амбари із зерном, гауптвахта. У підземеллі башти — тюрма «Доротка», у якій три найпохмуріших склепи виділені для тортур нелюдських. Ох і відлунало там за віки передсмертного крику! Аж волосся в городян сторч стає на голові, як згадують підземелля Ратушної башти, те жахне місце, у яке потрапити бояться всі. Але життя є життя і в нього свої закони. По сусідству з «Дороткою» — веселий кабачок «Свідніца», де всю ніч лунає розвесела музика, ллється рікою вино та пиво, а ноги самі просяться в танок...
Ратуша завжди препильно охороняється, адже на першому поверсі її знаходиться міська скарбниця. Там стоїть скриня, а в ній — всі міські фінанси. Скринею відають три скарбники. Тож запирається вона на три ключі, і кожен скарбник має лише один з них, а тому скриню вони можуть відкрити лише всі разом і одночасно.
А в Панській залі польські королі приймають присягу громадян Кракова, там висять старовинні картини, попід стінами — лави, викладені подушками з червоного сап’яну, а стіни задраповані коштовними тканинами.
Поряд з ратушею довжиною в сто метрів тягнуться будівлі Сукеніць — торгові ряди. Там тісно туляться крамнички та ятки, у яких можна геть все чисто купити.
У Кракові знаходиться і перший польський університет, де, крім природничих наук, вивчається і алхімія. Буцімто там колись вчився знаменитий доктор Фауст.
У кожного старовинного будинку на Ринковій площі своя легенда, чи якась таємнича історія — така моторошна, що од неї аж дух захоплює. Особливо моторошні легенди снуються навколо будинку «Під Кшиштофорами», що названий так по зображенню Ісуса Христа над порталом. Місце там дороге, тож будинки тісно туляться один до одного і тягнуться лише вгору. В одному з таких будинків, оповитих переданнями, і відбулися заручини Марини Мнішек з російським царевичем Дмитрієм.
Церемонію державних заручин проводив краківський кардинал Мацієвський (між іншим, двоюрідний брат Юрія Мнішека). А місце для проведення таких урочистостей було вибрано в центрі Кракова, на Ринковій площі, будинок (під номером 9, що й нині, правда, перебудований, стоїть на своєму місці) ксьондза Фірлея — до речі, свояка Мнішеків. Спершу хотіли було урочистості провести в головному краківському костьолі, що найбільше відповідав такій знаменній події вседержавного значення, але... Руський посол, який на заручинах мав представляти московського царя, був православного обряду і, ясна річ, навідріз відмовився заходити до католицького собору. Тому було віддано перевагу дому Фірлея, теж підходящому для таких торжеств — воістину історичних, адже сама подія була заздалегідь оголошена державного подією Речі Посполитої!
У просторій і препишній залі, де хоч конем гасай, неспішно розташовувалися високодостойні ясновельможні гості — приїхав король Сигізмунд III зі своїм двором, поруч з ним прилаштувався — але стоячи — королевич Владислав.
Московський посол і особистий представник руського царя і його довірена на заручинах особа Афанасій Власьєв — дебелий бородатий чолов’яга, вельми імпозантний і представницький, який прибув до Польщі з почтом у кількості 200 служилих людей, дворян і думних дяків, був милостиво допущений до королівської руки — мить повагавшись, він усе ж таки підійшов і ґречно до неї доторкнувся бородою.
Ось вже гості займають свої місця — кожен заздалегідь йому виділене, відповідно до його чину, рангу і ваги, що її він мав у королівстві, — гамір потроху вщухає, лише там і там чується збуджений шепіт графинь. Кардинал Мацієвський урочисто вбраний — «облаченный» — вже готовий починати обряд. Він високий, як і московський посол дебелий, імпозантний, в розкішному вбранні до самої підлоги, що робить його ще величнішим і ще імпозантнішим.
Наречена продефілювала — красиво, як наче пропливла, не торкаючись коштовними черевичками підлоги, — до вівтаря (у залі для такої нагоди була споруджена капличка з вівтарем). Як писатимуть — власне згадуватимуть — учасники того дійства, Марина була у «білому алтабасовому платті, прикрашеному перлами і коштовним камінням». А ще наречена була увінчана «короною, від якої по волоссю немало було перлів (дочка воєводи над усе любила ці прикраси) і коштовних каменів». (Один з іноземних посланників тоді ж повідомить в Італію: «Княжна Мнішек була вбрана коштовним камінням, що його я, сміло можу сказати, ніде не бачив; але найбільше вирізнялися разки перлів, вплетені в розпущене волосся княжни, ...що прикрашали також корону на маківці її красивої голівки».)
Отож, в супроводі двох вельми поважних сенаторів, чиї мундири були розшиті золотом, Марина врочисто підійшла — ба, ба підпливла, легка і граційна, — до вівтаря, разом із своїм свідком — королівною Анною. Ще вчора дівча — суще дівча вісімнадцяти літ (ну, може, молода дівиця), якесь наче наївне і аж простецьке, схоже на дочку провінційного збіднілого поміщика, Марина раптом в один день перетворилася — як за помахом чарівної палички — на принцесу, до якої вже й підступитися було зась! Щось воістину царське вирізьбилося в ній, величне, недоступне — чи не божественне. Не йшла, а пливла — гордовита й велично-недосяжна для простих смертних, бодай і ясновельможних родів. Навіть сам король — не кажучи вже за королевича Владислава — вражено похитав головою, подивувавшись дочці воєводи Мнішека. А ще вона виявилася вродливою. Теж, наче за помахом чарівної палички, в один день стала кралею. Гай-гай, коли б її вірна нянька, бабця Софія, глянула в цю мить на свою доцю, як вона потай про себе називала Марину, то нізащо б не впізнала у цариці Марині ту Маринку, яку вона знала і яку, власне, й виховала.
— Справді ясновельможна пані і цариця! — тільки б і вигукнула простодушна і наївна бабця Софія, дивуючись тому незвичайному перевтіленню (слóва «метаморфоза» вона не знала, та й не зрозуміла б його), що відбулося з її вихованкою, якій вона на сон грядущий біля теплої грубки розказувала карпатські казочки...
Московський посол Афанасій Власьєв виголосив спіч — правда, не зовсім зграбно та вишукано, адже не був він велемовним і солов’єм не вмів заливатися, заявивши, що він «прибув для цього... е-е... діла (так і нарік — «діла»!) з волі свого государя».
І почалося... Власне, змагалися допущені до слова, влаштовуючи чи не лицарські турніри з велемовства та різних словесних викрутасів, вельми витончених, піднесених і поетичних...
Великий канцлер Великого князівства Литовського Лев Сапега наголосив: те, що нині в будинку пана Фірлея (хоча б мало відбуватися в головному костьолі Кракова — державна ж бо справа!) відбувається, є дією і волею самого Господа, а також Провидіння, тож є «символом єднання двох народів». Великий канцлер нестримно хвалив великого царя Дмитрія, наголошуючи про його історичне призначення в цьому світі. А щодо Марини Мнішек, то заявив таке: «Якою б не була великою честь носити корону, польська жінка цілком достойна її — скільки царівен Польща дала вже Європі!» — вигукнув він наостанку.
Інші виступаючі кенарями солодкомовними заливалися щодо «славного дому дівиці», вказуючи на її «блискуче виховання (о, якби ті слова почула бабця Софія, то теж розквітла б пишним квітом — незважаючи на свій вік!), багатство доброчинностей». Своя порція похвали дісталася звичайно ж і батькові нареченої, достойному воєводі графу і мужу Юрію Мнішеку, який так блискуче виховав свою дочку і завдяки чиїй допомозі, мовляв, царевич Дмитрій став царем.
Кардинал Мацієвський теж вихваляв Дмитрія — як «великого государя великої Росії», заявивши, що «Божою милістю і влаштуванням Росія нарешті найшла собі Великого царя», який бере собі в подружжя «свободолюбиву шляхтянку, дочку благородного сенатора із благородного роду».
А ще говорив — ні, радше виспівував! — що «Бог послав благо і цареві Дмитрію, і всім його підданим — його величність цар зав’язує з його величністю королем, милостивим государем нашим, дружбу, а з цим королівством з його численними людьми вільними — спорідненість. При цьому святому подружньому союзі його царська величність великий государ зуміє цю прихильність віддати зі свого боку його величності королю приязнь, а королівству віддячити великою любов’ю».
