Самозванець заявляє, що «ни король, ни папа, ни вельможи / не думают о правде слов моих. / Димитрий я иль нет — что им за дело? / Но я предлог раздоров и войны. / Им это лишь и нужно: и тебя, / Мятежница! поверь, молчать заставят...».

Після цього Марина гордо і велично раптом заявляє, що вона нарешті чує «речь не мальчика, но мужа... / Пора, пора! проснись, не медли боле; / Веди полки скорее на Москву — / очисти Кремль, садись на трон московский; / Тогда за мной шли брачного посла... Пока тобой не свержен Годунов, / любви речей не буду слушать я».

Що й говорити, молода та рання. Така практична, що аж вуха в’януть слухати її вимоги. Як то бідному царевичу сіє було слухати, адже він сподівався, що вона його покохає як юнака, а не як царевича, який «очистить» трон і посадить її біля себе. Гм...

Залишившись сам, Самозванець — нарешті його прорвало! — в чому тільки не звинувачує Марину, якій мить тому клявся в ніжній і вірній юнацькій любові:

От що може натворити жінка в історії. Власне, дівча наївне! Закоханий, аби їй догодити, відразу ж готовий «двинуть рать» — бідна, бідна Москва! Слава нашим жінкам, земляни!

Здається, Дмитрій Іванович, царевич російський — чи той, хто за оного себе так талановито видавав, — не був відвертим з Мариною. Ні біля фонтана (хоч такої зустрічі насправді й не було), ні будь-де, коли перебував у Самбірському замку в гостях у воєводи Юрія Мнішека і часто вів з ним тет-а-тет «задушевні» бесіди, обмірковуючи разом з майбутнім тестем свій план походу на Москву. На який (похід) ще треба було зібрати військову силу, і вони цим — Дмитрій і воєвода — тоді були зайняті. Тож було їм тоді — особливо Дмитрію — не до Марини, хоч у неї він таки й справді закохався — з усім жаром юного парубоцького серця. Припала вона йому до душі, що вже тут. Діло, як кажуть, молоде.

Марина теж — реальна, а не пушкінська, — не могла піддавати сумнівам його походження, бо щиро вірила, що він є справжній царський син, який дивом-чудом тоді в Угличі врятувався, — про це свідчать історичні дані. Тож не могла реальна Марина називати його самозванцем, як називає його Марина пушкінська в трагедії «Борис Годунов». Він теж ніколи — і це підтверджують історичні джерела, — ніколи не називав себе самозванцем. Як ніколи й на мить не сумнівався в тому, що він — справжній син Івана Грозного. Пушкін зображував Дмитрія як свідомого обманщика — авантюриста, який не вірив у своє справжнє покликання, а діяв в силу «честолюбивых замыслов, пользуясь обстоятельствами времени».

Шіллер, наприклад, у незавершеній трагедії «Дмитрій Самозванець» виставляє Самозванця як людину, яка упевнена у своєму царському походженні. Пушкін подав Дмитрія відвертим авантюристом, для цього дещо навіть змінив деякі «частности в обрисовке своего героя». В одному з листів (до графа Бенкендорфа, квітень 1830 р.) Пушкін зазначав: «Все смуты похожи одна на другую. Драматический писатель не может отвечать за слова, которые он влагает в уста исторических лиц. Он должен заставлять их говорить сообразно их известному характеру. Нужно, таким образом, обращать внимание лишь на общий дух, в котором задумано все произведение, и на впечатление, которое оно имеет произвести. Моя трагедия вполне искреннее произведение, и я не могу, по совести, вычеркивать то, что мне кажется существенным».

Але повернемось до сцени біля фонтана в трагедії «Борис Годунов». Дмитрій був у Марину безтямно закоханий, і вона не відхилила — реальна Марина — його палке почуття, ним вона була потішена і зворушена, і не примушувала вона — демониця в Пушкіна — негайно йти на Москву — не було ще тоді з чим іти. Та й не Маринина це була справа. Такою Пушкін побачив Марину — жорстокою, гордою, зарозумілою і величною — аналог Катерини II, — і це його право. Тим більше, він писав художній твір, де вільний був так чи так трактувати своїх героїв. Тому й показав у всіх трьох сценах трагедії і в знаменитій біля фонтана Марину «тщеславною до того, что она сознательно идет за авантюристом, лишь бы он окружил ее престижем власти». Тож і подав її в дусі тодішньої російської історіографії — авантюристкою. Чи — аферисткою. Зарозумілою. Зазначав, що «истинные гении трагедии никогда не задумывались над правдоподобием». Можливо. Його Марина готова піти на будь-який обман, аби лишень стати царицею. Зрештою (у Пушкіна) їй байдуже, хто він, Дмитрій, насправді — царевич чи самозванець і злодій, — аби лишень захопив Москву і зробив її царицею. Жорстока, по суті, злочинниця, яка штовхає його на злочин. А насправді вона не могла піддавати сумнівам його походження і не піддавала. Тому й не називала його в житті самозванцем, бо вірила, що він справді царський син. Вірив у те, що він син Грозного, і сам Дмитрій, і в тій вірі його ніхто не міг похитнути. І сам себе — як у Пушкіна — він ніколи не називав самозванцем. Та й не міг би себе таким назвати, адже був глибоко переконаний, що він — рідний син Івана Грозного. (Між іншим, народ у трагедії «Борис Годунов» — як і в реальності — зустрічав Лжедмитрія як справжнього свого царя.)

У Марину закохався не хто інший, як царевич, і Марина цьому — що він царевич — щиро й нерушно вірила. Як вірив у те і він сам. Але в геніальній трагедії «Борис Годунов» Марина подана (чи такою її уявляв Олександр Сергійович, крім «Історії...» Карамзіна не маючи під руками інших джерел) як вмістилище чи не всіх негативів підступної жінки. Справді, читаючи бодай сцену біля фонтана в Самбірському замку в саду, бачиш, що дочка воєводи нещира, підступна, корислива. А ще ж себелюбка. Марнославка. Жорстока і недобра, холодна і готова на будь-що, аби свого домогтися.

Почуття любові їй ні до чого (про це чи не прямо говорить сам Дмитрій на побаченні), головне — аби посісти москов­ський трон. Бувала в бувальцях жінка. Фурія, одне слово. Змія, як називає її Дмитрій, коли сам на сам залишається біля фонтана. (Між іншим, у природі фурія — дуже отруйна змія, схожа на вужа, що розповсюджена в Австралії.) Ледь чи не Горгона — бідна, бідна Марина!

Вона явно страждає — прямо клінічний випадок — непомірною гординею, надто високої думки про себе. Готова на обман. І взагалі, на підлість в ім’я своїх корисливих цілей. Самовладна, така собі залізна леді тих часів. Примушує Дмитрія запхати до кишені свою любов до неї, вести полки на Москву й «очищати» Кремль... Єзуїт в жіночому вбранні, та й годі.

Навіть самого самозванця «чуть-чуть не погубила» — за його зізнанням.

Чи не забагато негативу для такої гарної дівчини, якою була Марина?

Не була Марина такою в житті. Принаймні, тоді, у Самборі, в замку батечка свого. Шістнадцятилітнє юне дівча було наївно-романтичним, поетично-мрійливим, яке витало десь у хмарах, у світі, нею вигаданому і створеному її бурхливою фантазією. І там, у тому світі, для неї на першому плані звичайно ж була вона — ЛЮБОВ. Романтична і піднесена. Та й у тій ситуації, у яку вона потрапила, коли до Самбора приїхав Дмитрій, все за неї вирішував її батько. Як він ухвалював, так зразкова і наївна доня і чинила. Та й Дмитрій в основному мав справу лише з воєводою, який усе й вирішував, — Маринине слово там не важило рівно нічого. (То, можливо, правий був Бєлінський, коли, розбираючи трагедію «Борис Годунов», писав, що «эта пьеса для него — Пушкина — была истинно Ватерлоовской битвой, в которой он развернул во всей широте и глубине свой гений и, несмотря на то, все-таки потерпел решительное поражение».)

Тоді ж як Марина, за свідченням істориків (хоча б професора О. Грішберга), була дещо іншою. «Главным фактором в этих событиях были тайные штучки Юрия Мнишека; роль же его дочери Марины скорее пассивна, нежели активна». Це свідчить великий знавець життя Марини Мнішек, який опрацював усі наявні на сьогодні документи, факти та свідчення. І далі: «Она являлась почти жертвой честолюбивых устремлений отца и своей собственной безудержной гордыни» (Була все ж таки гордою?)