Так ось серед багатющих — воістину архібагатющих! — запасів руського мату є й слівце «блядь».

Ще цитата з Інтернет-видання:

«БЛЯДЬ — женщина легкого поведения (шлюха), в более узком значении — проститутка (ср. церк.-слав. «блудница»). Слово было запрещено к печати императрицей Анной Иоанновной, до этого же считалось нормативным. Переносный смысл: нехороший человек. Бля — редуцированная форма «блядь», употребляемая в основном в качестве междометия, в качестве элемента сложных нецензурных конструкций (обычно для «усиления» предшествующего нецензурного слова или выражения.)

«Блядь» — «блудница», от славянского «блудь» — заблуждение, ошибка, грех. Ср. др. — «блячти» — «заблуждаться, ошибаться».

Блин — распространенный эвфемизм слова «блядь» (в значении междометия). (Залишається додати, що вигук «бля», «бляха» — напр. бляха-муха — теж, очевидно, звідти.)

«Выбледок» (перекладу на українську мову не підберу) означає син отієї самої, про яку ми, посилючись на «Русский мат» і на відповідний файл Інтернет-видання, і ведемо мову... Так, так, син бляді. Жінки легкої поведінки (шлюхи, проститутки і взагалі нехорошої), якою цариця Марина (на відміну, наприклад, від іншої російської імператриці, Катерини II) ніколи не була і не могла бути.

Але державна Москва назвала її бляддю, а сина її «выбледком», і так це й пішло ось уже яке століття гуляти в літературі, науці (науці!), а це ось і в Інтернеті вигулькнуло.

«А Маринку с выбледком и Ивашка Заруцково побить до смерти».

Це на випадок, якщо вони дорогою від Ведмежого острова на річці Яїк і до Астрахані, потім від Астрахані і далі, далі аж до Москви, та зроблять спробу втекти...

Чи хто їх спробує звільнити — блядь з її виблядком.

Тоді їх і належало «побити до смерти».

За всю довгу дорогу вони не зроблять спроби втекти (та і як утечеш, як їх везли, оточивши щільним строєм стрільців!), і ніхто не зробить спроби їх звільнити.... Ще б пак, як Заруцького — його віз голова Баїм Голчин, — «берегли» 130 стрільців і 100 «астраханських охотників», а Марину з сином віз голова Михайло Соловйов, і її «берегли» до самої Москви 500 стрільців — про втечу при такій охороні нічого було й думати!

І кінчилось все тим, що «Ивашка Заруцково и Маринку с выбледком для обличения их воровства привезли к Москве, и в живота их волен Бог, да государь. Живот ли им велить дати (себто помилує на життя), или по их злым делам, велит казнити».

І вся Москва збіглася дивитися, як везли руську царицю (як точніше, першу руську імператрицю), у якої дитинча було «выбледком». Потім багато виявиться таких, котрі, осіняючи себе хрестами, клястимуться-божитимуться і заприсягатимуться ім’ям Господа, що бачили на голівці того «Маринкиного выбледка» маленькі ріжки... Ще інші додаватимуть — теж присягаючись і осіняючи себе хресними знаменнями, — що бачили у «выбледка» ще й маленький хвостик...

Дехто хрестився й божився, що своїми зенками загледів на Маринкиному царевичі шерсть! А сіє означає, що він і не людина, а — літун, вовк, який з’являється в людському «обличьи», але з вовчою шерстю; ще інші, що насправді Маринкин синок — є синком від Зміулана, змія, який вступає у шлюб з жінками, навіявши їм любов, — од такого шлюбу й народжуються істоти зміїної породи...

Ще дехто з жахом передавав: на руках у Маринки зовсім не людський синок, а — нав’є, істота без плоті, суть смерті. Правда, залишилося загадкою, як ту нав’є загледіли, якщо вона без плоті?

Перед в’їздом до Москви, за кілька верст од столиці, поїзд зупинили, з отамана Заруцького зняли козацьке вбрання, а натомість зодягли його в лахміття і пересадили на селянського воза, званого в просторіччі «бидлом».

На ньому спорудили шибеницю.

Отамана поставили на воза-«бидло» і прив’язали ланцюгом за шию та до перекладини шибениці, а руки й ноги прив’язали ланцюгами до воза.

Тим часом Марину, зважаючи, що вона все ж таки жінка та ще й з дитиною, в лахміття не перевдягали, а тільки зверху накинули на неї якусь латану ряднину, але теж пересадили на «бидло» та й рушили.

За кінними стрільцями першим рухався віз-«бидло» з шибеницею і розіп’ятим під нею отаманом у лахмітті (хто дивився на нього із злістю, а хто із співчуттям, а хто й байдуже, сам, мовляв, винуватий, треба було законному цареві служити, а не тій «воровке с выбледком»); далі скрипів віз із царицею в ряднині. Вона тулила до себе сина, а той все доскіпувався: чого це люди збігаються на нас дивитися? А вже за другим возом знову кінні стрільці з бердишами й пищалями в червоних каптанах, а вже за ними бігли московити, раді, що їм трапилося таке видовисько, буде потім що згадувати!

І коли Марину Юріївну везли на ганебному возі у накинутій на плечі ряднині, а натовп, шаленіючи, викрикував, що вона «воровка», — забувши, що не так давно їй же й присягався як цариці, —«бляддю аз выбледком» її називаючи, перед очима у неї з’явилося видіння, що його вона згодом назве рятівним.

А привиділось їй — ясно так бачила, вочевидь внутрішнім зором, — як у 33 році н. е. у місті Єрусалимі страчували якогось чоловіка на ймення Ісус, на прізвисько Назаретянин («Назорей» — вихідець з міста Назарета), з пізнішим прізвищем Христос, Сотер, Спаситель. А страчували його на вимогу обурених мешканців Єрусалима (те обурення було підігріте служителями культу).

Римський прокуратор Понтій Пілат хотів було його випустити як невинного, але...

Але первосвященики зібрали натовп черні, яку хлібом не годуй, а дай погаласувати, особливо якщо кожному обіцяно ще й по коржику...

А хотів було Пілат відпустити його, зіславшись на звичай свята Пасхи, коли відпускали і закоренілих злочинців, але ізраїльський народ, жадаючи крові, біснувався й вимагав: «Розіпни його!..»

Ісус ішов через увесь Єрусалим, несучи на собі важенний хрест, ішов під зливою плювків та глумління співвітчизників, у супроводі озлоблених римських солдат, ішов на гору, що звалася Голгофою, де йому, аби недовго мучитися розіп’ятим, перебили передпліччя та гомілки і прибили зап’ястя і ступні до хреста.

На пекучому сонці розіп’яті швидко помирають. Але Ісус мучився довго.

Ще й встиг відпустити гріхи розбійникам, які висіли поруч. А коли почав агонізувати, якийсь солдат урвав його страждання ударом пілума (важкий римський дротик) під ребра.

І для Ісуса життя почалося вічне...

Видіння, як Ієшуа (Ісус), на прізвисько Назаретянин, з пізнішим прізвищем Христос, або Спаситель, несе на Голгофу хрест, було у неї таким явним, зримим і видимим добре внутрішнім, правда, зором, що їй здалося, наче вона була присутньою на тій страті.

І від того їй стало легше на ганебному возі, приниженій і чи не обпльованій, легше і зовсім легко, ясно і просто, як збагнула під впливом того видіння: кожен має у цьому світі нести свого хреста. Їй теж випало під глузливі вигуки юрми нести свій хрест на свою, бодай і маленьку, Голгофу, і вона має його нести терпляче.

Пригортаючи сина, витираючи йому долонею слізки, заспокоювала царевича: «Не плач, синку, так треба. Нам усього лише випало нести свій хрест, і ми маємо його нести — як благо. Тому ми й щасливі. То нещасні ті люди, яким за життя навіть не випаде нести свого хреста. А нам випало — дякуймо за це долі...»

Це був другий в’їзд Марини Мнішек до столиці Москов­ського царства — перший — весільним поїздом Самбір—Москва у травні 1606 року і другий, останній, на возі, закованій у залізо, в листопаді 1614 року...

Сидячи на селянськім возі (нарочито транспортний засіб для везення «воровки» був підібраний явно непрезентабельний), закована в залізо (на руках і ногах кайдани), вбрана у якусь серм’ягу (не то жіночу, не то чоловічу), російська цариця, двічі вінчана і коронована на російське царство, тихо про себе наспівувала пісню — похитувалась у такт руху і наспівувала, — пісню, що її ще малою запам’ятала від самбірської няньки своєї бабці Софії: