Але прецедент Анни Андерсон викликав цілу зливу «врятованих Анастасій»: Наталія Біліходзе, Елеонора Альбертова (Крюгер), Євгенія Сміт, Надія Іванова-Васильєва — це лише чотири найвідоміші самозванки, які видавали себе за молодшу цареву дочку.
За свідченням спеціалістів, «пройдисвітами як завжди рухало одне: матеріальна вигода». Себто вони не дуже й сподівалися, що їх визнають за «спадкоємців престолу», але поки суть та діло, вони встигнуть дещо гребонути. Особливо з імператорських фондів. Іноді такі самозванці роками гастролювали по Росії, існуючи виключно за рахунок «російської гостинності». «Живим» бачили у ті роки навіть Миколу II: протягом 1925—1928 років він негадано вигулькував то в Барнаулі, то в Смоленській чи Тверській губерніях. (Між іншим, два лже-Миколаї були схоплені і розстріляні.)
Найвідоміших цесаревичів Олексіїв було двоє: поляк Міхаїл Голеневський та канадець Олексій Таммет-Романов. З’являвся і син буцімто вцілілого цесаревича Олексія, який навіть у 2000 році видав на-гора власноруч змайстровану книжку «Історія душі, або Портрет епохи», присвячену долі царевича Олексія.
Вигулькнув з небуття і ще один Микола II («в миру» Микола Миколайович Дальський), «син» царевича Олексія, якого нібито було вивезено з Єкатеринбурга за наказом Юровського, головного ката царської сім’ї. Імператором він проголосив себе у 1992 році і навіть висував свою кандидатуру на президентських виборах. У 1996 році він «вінчався на царство» в м. Ногінську. Своїм «височайшим повелінням» самозванець чомусь скасував вибори 2000 року (на яких програв) і через рік скінчив свої земні дні.
На російський престол також претендував Олелько II, який одночасно заявив претензії і на український, неаполітанський і сербський «трон».
Валерій I, який балотувався у 1996 році на пост губернатора Тюменської області, — ще один, третій за рахунком, Микола II. Серед імператорових «спадкоємців» найвідоміший Олексій Брумель, керівник Міжнародного орденського капітула нової еліти світу Монархічного двору, що його сам же й заснував і куди охоче приймав усіх бажаючих походити в «імператорових спадкоємцях». У 1991 році він проголосив себе регентом Російської монархії — до обрання — все ж таки був архіскромним! — царя законного. На цю посаду він пропонував Олександра Солженіцина і навіть Бориса Єльцина. Проте, не отримавши від них аніякої відповіді, сам оголосив себе Імператором Всеросійським. А в 1994 році цей «Імператор Всеросійський» призначив Володимира Жириновського монархом... Естонії і на цьому зрештою заспокоївся. Але, як сказано у Святому Письмі, його ж царствію не буде кінця, адже все нові й нові любителі позмагатися за імператорський трон — уявний, а не реальний — все ще з’являються.
Отож, повторимо ще раз: «Самозванство аж ніяк не можна назвати чисто руським феноменом, але в жодній іншій країні це явище не було таким частим і не відігравало таку значну роль у взаємовідносинах суспільства і держави, як у Росії».
Чернець Григорій Отреп’єв оголосив себе царевичем Дмитрієм раптово — сніг на голову літнього дня! Костянтин Вишневецький велів своїм писарчукам дослівно записати його розповідь. За словами Григорія, виходило, що його справжнє ім’я Дмитрій, адже він єдинокровний син Івана Грозного, якого ще маленьким хотіли було вбити в Угличі. Його тоді порятував якийсь чоловік, що став для нього на довгі роки вихователем. Він і підмінив царевича іншим хлопчиком такого ж приблизно віку. Нещасного — сприйнявши його за царевича — тоді зарізали, а він, істинний царевич Дмитрій, уцілів і роками переховувався у свого рятівника. (Конкретні факти та імена царевич уникав називати, аби не зашкодити своїм рятівникам.) Ось так він у доброї людини ріс-зростав, а перед смертю його вихователь і відкрив йому, що насправді він царський син, який дивом тоді в Угличі врятувався.
Потім він опиниться у якійсь «дворянській сім’ї». Аби не викрити себе і добре замести сліди, хто він насправді, ті «дворяни» і порадили йому сховатися в монастирі і прийняти там постриг та чернече ім’я — так він став Григорієм Отреп’євим. Чого він утік з Московії у Польщу? Та того, що один монах упізнав його, хто він насправді (якось про те дізнався), тож довелося рятуватися... Перебуваючи в Києві, в Печерському монастирі, він буцімто дуже «разболелся» і, боячись, що помре, вирішив відкритися тамтешньому ігумену, хто він насправді, — аби з чистою душею піти на той світ, якщо така воля Господня... Але владика не повірив і показав йому та його супутникам на двері: «Четыре-де вас пришло, — велів, — четверо и подите вон из обители».
У маєтку Вишневецького Григорій теж «разболелся» і, гадаючи, що він на смертному одрі, «відкрився» князеві, хто він насправді. Себто розповів «перед смертю» (якої насправді не відбулося і чернець швидко одужав) про своє «царське походження».
В замку Вишневецького Григорія прийняли привітно, і сам князь уважно вислухав його «одкровення», хто він насправді. У пана Адама були свої рахунки з царем Борисом Годуновим — він ніяк не міг вирішити спірні прикордонні питання з Московською державою, мав зуб на Бориса і намагався повернути собі Прилуцьке та Снетинське городища у Сіверській землі. Цар Борис не йшов на поступки, отже, його треба було замінити іншим царем, більш поступливішим. Спершу це здавалося нездійсненним — як це Адам Вишневецький зможе поміняти царя в сусідній державі? Аж тут, наче на замовлення, з’явився претендент на московський престол. Правда, спершу князь — після «одкровень» свого гостя — лише посміювався, що в його слугах ходить син російського царя, а далі почав уважніше прислухатися до розповідей ченця, якого наче саме Провидіння до нього прислало. Ось хто поверне князеві спірні землі, треба лише цього бродягу посадити на батьківський престол. Швидко чи ні, а князь став називати ченця «царевичем князем Дмитрієм Івановичем Углицьким» і, нарешті визнавши його, заходився возити царевича з собою в кареті як диво яке. Чернець ожив, швидко видужав і вже більше не збирався нагло помирати. А князь його все возив і возив з належним йому пошанівком по різних панах. Зокрема відвіз — теж з усім належним пошанівком — свого гостя до Вишнівця, до свого двоюрідного брата Костянтина Вишневецького, жоною якого була старша дочка воєводи Юрія Мнішека Урсула. З юних літ вона — не байдужа до гарних парубків, — якось будучи в Самборі, мрійливо шепнула сестрі:
— У нас з’явився один молоденький монах з Московії, збіглий розстрига. Буцімто сам царевич Дмитрій... Красунчик!.. Такий... ум... ввічливий, а як уміє гарно говорити — заслухаєшся! Стільки знає. Лицар! Істиний лицар! І де він такий у дикій Московії взявся?..
Марина тоді ввічливо промовчала, думаючи про щось своє, — та й захоплення Урсули молодиками її не цікавило. На збіглого монаха, про якого захоплено розповідала Урсула, й уваги тоді на звернула, не підозрюючи, що той збіглий монах — на просто монах, а її подальша доля. Щасна і трагічна. Через Урсулу Мнішеки вперше тоді почули про сина «тирана Грозного». Тоді ж ним зацікавився і пан воєвода Юрій Мнішек, гадаючи, а що йому з цього може перепасти? (У всьому він шукав лише вигоду для себе.) Виходило багато що. Якщо, звичайно, посадити претендента на московський престол.
Швидко чи ні, а чутки про сина «тирана Івана» швидко — завдяки Вишневецькому — почали ширитися і в Литві, і в Польщі. Дійшли ті чутки й до Москви, де тоді правив цар Борис. Посольський приказ розпустив свої чутки: буцімто Отреп’єв — самозванець, а з Москви втік після того, як прославився єретиком. Він нібито відкидав родительський авторитет, повставав проти самого Бога, вірив у «чернокнижье». Московська влада вимагала негайно повернути їй збіглого монаха Отреп’єва, який до всього ж ще, виявляється, був у Москві «осужден судом».
Але царевичем уже зацікавився король Сигізмунд III, велів доставити до нього збіглого московського монаха у Краків і поставив про це до відома папського нунція Клавдія Рангоні, представника Папи Римського при своєму дворі. А перед тим запросив до себе Адама Вишневецького, аби той йому особисто доповів про сина «тирана Грозного», який дивом врятувався і який має всі законні права на московський престол... Слухаючи князя Вишневецького, його величність ще трохи вагався — а чи не пройда цей збіглий монах, тож лише 15 березня 1604 року царевич Дмитрій нарешті удостоївся аудієнції у його мосці короля, а потім і в папського нунція Клавдія Рангоні.
