«Семибоярці» змушені були позадкувати і здатися — на тому влада у Москві без царя, власне, безвладдя, — і скінчилася. Процарювало-провладарювало «семибоярство» щось близько двох місяців...
До Дмитрія і Марини прибули посли гетьмана Жолкевського з пропозицією відступитися від Московського престолу — за це їм були обіцяні різні милості...
А тим часом уже стало відомо про присягу королевичу Владиславу.
Перший боярин Боярської думи князь Мстиславський, повідомляючи про присягу Владиславу, у грамоті від 39 серпня писав:
«Марину Мнішкову, яка була за убитим розстригою, Гришкою Отреп’євим і з нинішнім вором по московському государству ходить, государинею московською не називати і смути ніякої наперед у Московському государстві не робити і відвести її у Польщу».
Знаючи все це, як і про офіційну заяву Боярської думи та її спілку з гетьманом Жолкевським, Дмитрій, вигнавши гетьманських послів, вирішив було оружною силою добути столицю. 2 серпня він вдався до рішучого штурму Москви.
Із свідчення очевидця:
«Цар, бажаючи увірватися в Москву або підпалити її, розділив військо на дві частини. З однією частиною, у якій були і руські, пішов у тил руським (військам, вірним Боярській думі, себто тоді ще «Семибоярщині». — В. Ч.) і став обходити Москву на далекій відстані від Троїцької дороги, щоб у Москві не загледіли його руху...»
Але маневр не вдався, Дмитрій підійшов до міських стін запізно, коли вже добре розвиднилося. Він ще встиг підпалити посад, проте розвинути успіх і перейти в атаку не встиг — підоспіли загони воєводи Салтикова і вдарили у спину атакуючим...
І цього удару виявилося досить.
Гетьман Жолкевськиий писатиме боярам, які вже були спільниками поляків:
«А про вора, що називається царевичем Дмитрієм Івановичем, мені, гетьману, з бояри думати... як би того ворога відігнати чи убити».
Після запеклої битви поляків з московитами з одного боку і Дмитрія з його військом з другого настало недовге затишшя, а тоді Дмитрій почав відходити. Аби уберегти від розгрому рештки свого війська. Відходив, на чім світ стоїть клянучи поляків. Не міг збагнути:
— Вони ж мене привели сюди, поляки! У Московію допомогли мені дістатися, визнали мене за законного царя московського престолу, чому ж вони зараз виступають супроти мене?!.
— В таких випадках кажуть: змінилася політична ситуація, — розвела Марина руками. — Мені самій неприємно від такої дволичності моїх співвітчизників, але такі... такі факти. Їм зараз вигідніше виступити проти нас у супрязі з московитами. Доведеться відійти, аби не зазнати краху.
Протрубили відхід...
А тим часом московські бояри і гетьман Жолкевський вирішили переслідувати Дмитрія до переможного кінця. У наказі по їхньому об’єднаному війську наголошувалося: «Щоб крові християнської більше не розливав і земля б у тиші зосталася». А для цього треба було знищити Дмитрія — питання навіть так уже стояло.
Дмитрій спішно відходив, випереджаючи переслідувачів на один день. Гетьман Жолкевський вкупі з московським військом його переслідував. Невдовзі вони підійшли до Ніколи-Угрешського монастиря, де, за їхніми даними, мала перебувати цариця Марина. Виявилося, що там уже й «царик», який встиг утекти з-під Москви.
Коли настав світанок, усе навколо було оточене московським військом та полками Жолкевського — здавалось, миша непоміченою не прошмигне.
Це збагнули й оточені. На ранок перед ними постала дилема: або прийняти бій з об’єднаними силами і накласти у нім головою — але за що, в ім’я чого? — або домовитися з нападниками про подальшу службу вже у них. А заодно й вирішити долю «царика» — нікому за нього не хотілося помирати. Ні руським, ні полякам...
Добровольців у таборі Дмитрія на той ранок не виявилося — Дмитрій і Марина оголосили те зрадою. Але це мало чим могло зарадити справі і вирівняти ситуацію на користь оточеним. Розв’язка невмолимо насувалася. Треба було спішно щось робити.
Марина привселюдно зреклася поляків і свого короля, які зрадили її. Заодно зреклася і свого війська, яке теж її зрадило. Військо похмуро її слухало. Тупцювалися й пирхали коні, під їхніми копитами скрипів сніг.
Сліпучий од сонця, він боляче різав очі, і в Марини по щоках текли сльози — від того блиску і від образи, що її зрадили ті, кого вона вважала найріднішими їй, на чию вірність вона покладалася, як на кам’яний мур...
Що ж, все у світі змінюється. Сьогодні друг тобі друг, а завтра — зрадник і ворог. Вірність у дружбі залежить від багатьох обставин — кому потрібна така дружба.
Як і вірність лише на якийсь там час, доти, поки це буде вигідно.
Того ж вечора свої люди застерегли Дмитрія й Марину: їхнє військо збирається заарештувати «царську парочку» і видати її полякам та руським і такою ціною купити собі прощення. А можливо, й життя. Що ж, і тут вони праві — все у світі купується і все у світі продається... На тім стояв і стоятиме рід людський.
Тієї ж ночі з рештками ще вірних їм людей, переважно козаків, донців та запорожців, — Дмитрій і Марина таємно залишили Ніколо-Угрешський монастир і подалися до Калуги, котра ще зоставалася їм вірною...
Ніч була місячна, іскрився сніг і страшенно скрипів під копитами коней та під полозками саней.
Десь у темних хащах вили вовки.
Жити не хотілося, але жити треба було. Ще треба. Та й не втрачали втікачі надії на Калугу. То Москва їх зрадила, а Калуга їм допоможе.
Потім виявиться, що цар Дмитрій тоді «вдався до хитрощів». І це засвідчив — очевидно, щоб виправдати свій промах, що його круг пальця обвів уночі «царик», — сам гетьман Жолкевський. У своєму посланні королю.
Він, «царик», нібито удавано погодився із зробленими йому пропозиціями — відмовитись від Москви і взагалі піти з Росії у Польщу, де його король наділить «Самбором або Гродним». Буцімто самозванець гордо відповів:
«Я віддам перевагу службі в селянина і таким способом зароблятиму на шматок хліба, аніж приймати що-небудь від його величності короля!»
Гм-гм... (Марина Мнішек, додавав пан гетьман, теж була такої думки.)
Відповівши так, Лжедмитрій і вдався «до хитрощів». Себто удавано погодився на пропозицію гетьмана, який діяв від імені короля, а сам тим часом «думав про інше і готував усе потрібне для втечі».
Гетьман вирішив захопити «царя і царицю» в монастирі, але доки він чекав ранку, щоб почати повне оточення монастиря, до нього примчав перебіжчик і доніс (невмируще сіє плем’я — перебіжчиків!), що «самозванець, посадивши на коней свою государиню та інших жінок (можна тільки уявити, як глупої ночі глухими просторами під завивання вовків і скрип снігу мчало на конях перелякане жіноцтво! — В. Ч.), утік із царицею і всім двором» з монастиря у ніч на 6 вересня.
Переслідувати його було вже пізно. Та й не було поки що у тім нагальної потреби, адже головні сили «царика» були від нього відірвані. А при ньому залишилися лише козаки та «маленькі бояри». Всі вони подалися до Калуги, і встигнуть примчати під захист її мурів раніше, аніж їх наздоженуть переслідувачі. Але, гмикнув гетьман, щасливої дороги! Довго в Калузі «царик» не просидить. Головне, що врятована Москва, і не сьогодні-завтра царем руським стане поляк Владислав.
Уже опинившись у Калузі зі своїм добре поріділим військом, Лжедмитрій раптом запропонував іншому гетьманові, Яну Сапезі, «прощення» — якщо він, гетьман, повернеться до нього, «царя Дмитрія», на службу. Ні більше ні менше! Зі свого боку Марина Юріївна пообіцяла гетьману заступитися за нього перед королем, якщо той звинуватить його у «зраді».
Гетьман Сапега, посміявшись з тих пропозицій Калузького вора, повідомив короля: якщо його милість йому доручить, то він постарається якомога м’якішими засобами схилити «того франта», сиріч Лжедмитрія, «ввірити себе його милості короля», а для цього він, гетьман, уже послав до Калуги п. Валевського, якому доручив «переконувати самозванця до цього».
А в цей час «Семибоярщина» відправила своє посольство під Смоленськ у ставку короля — для «затвердження присяги королевичу Владиславу».
