Більше у неї нікого не було — крім вірної фрейліни Барбари Казановської, яка ще у Кремлі 17 травня 1606 року порятувала її своєю спідницею від розправи натовпу; хоч і рішучої й дебелої та сильної дами, але що вона могла вдіяти у тій ситуації?
А тим часом палкий коханець у статусі чоловіка писав своїй коханій — у статусі жони:
«Моя-с пташка любименька... вір (мені), моє серце...»
Слова, слова, слова. Це вона розуміла. Чи — запізніле каяття? Але ж він був не з тих, хто здатний каятись. На словах виявляв турботу і неспокій за свою «любіменькую» та закликав її, «коханішку», приїхати до нього... Було від чого впасти у відчай! Як той їй, «коханішці», покинутій у Тушині, без захисту, без друзів і спільників, без військової, по суті, сили, яка б могла стати на її захист, як їй далі бути?
А тим часом Лжедмитрій II із званням Тушинський вор, опинившись у Калузі, став прозиватися вже Калузьким вором... Але, як кажуть руські, хрін від редьки не солодший.
Цариця Марина все ще залишалася в Тушині у великій небезпеці. Табір тамтешній завирував і заклекотів після втечі «царика» і почав ділитися на менші табори, що вже відкрито ворогували між собою. На мир та злагоду не було й знаку. У тій ситуації Марина розуміла, що ні вона без Дмитрія, ні Дмитрій без неї не зможе кожне окремо домогтися російського престолу. Це розуміння почало гасити її гнів на втікача. Навіть щоб уцілити, їм треба бути разом.
Дмитрій — її єдиний шанс повернутися до Москви — та й то за умови, що це вдасться. Та ще після втечі з Тушина, але іншого не було дано.
Тушинський табір вирував і клекотів.
Царицю Марину якщо й згадували, то... Конрад Буссов навіть посоромився процитувати у своїй «Московській хроніці» ті словеса, якими обзивали тоді жону Тушинського вора (обмежився — як культурна людина — лише зауваженням, що «і писати про це не личить»).
Церковна влада і бояри, які перебували в Тушині, почали спішно радитись. На «Дмитрія» вони вже не покладали аніяких надій — відпрацьований матеріал! — але й здаватися на милість Шуйського не бажали. Московську партію «тушинців» очолював Філарет, названий у ставці вора «патріархом» (митрополит Ростовський і Ярославський). Зрештою, прийняли ухвалу: не вірити ні Василію Шуйському в Москві, ні «Дмитрію» в Калузі, а на руський трон бажано запросити «потомство» Сигізмунда III — його сина, королевича Владислава. Марина, коли до неї дійшли такі вісті, була безсилою що-небудь змінити. Після кількох безсонних ночей нарешті твердо упевнилась в думці, що вона нікому в Тушині не потрібна, що тільки з Дмитрієм — її єдиним шансом — вона може повернутися до Москви. (Тоді ще вірила, що зможе повернутися до Москви!)
Здавивши в собі образу і гнів, що Дмитрій її кинув, по суті, напризволяще — всі рахунки потім, потім, — вирішила боротися за Дмитрія.
Наче проснувшись від довгого летаргічного сну, до того пасивна і, здавалось, до всього байдужа, вона враз змінилася — як збагнула, що крім неї самої їй не зможе вже ніхто допомогти. І кинулась у той вир, що тоді клекотів у Тушині. Кинулася з головою — як з кручі у воду.
З’явившись у таборі тувинців, Марина (збереглося історичне свідчення, чи все це легенда?) з розпущеним волоссям (фурія, істинна фурія, богиня помсти у давньоримській міфології, на яку в одну мить перетворилася до того тиха й безініціативна цариця), напівзодягнена, рішуча й відважна, з очима, що палали і від того здавалися такими прекрасними, вона буцімто бігала з одного табору в інший, що вже ворогували між собою, закликаючи вояків бути... вояками, а не якимись там... бабами! І зберігати вірність її мужу, «істинному цареві Дмитрію Івановичу, та виступити згуртовано на його захист...» І таки домоглася свого, буцімто після її такого відчайдушного демаршу у вигляді чи не Валькірії, скандинавської діви-воїна, близько трьох тисяч чоловік на чолі з князями Трубецьким та Засекіним, піддавшись її чарам і палкій промові, вражені мужністю цариці, подалися в Калугу — до Лжедмитрія ІІ. І це було все, на що була здатна Марина в Тушині. Не мало, але й... замало.
(Свій подвиг в образі фурії чи діви-воїна Валькірії Марина Мнішек повторить у Калузі — про це є навіть картина художника Шарлєманя, яка називається «Марина Мнішек підбурює калужан до помсти за смерть Тушинського вора».)
Польське воїнство, яке перебувало в Тушині, вирішило повернутися до Сигізмунда III, свого короля. Ухвалило: не служити більше ніякому «царику». Заодно й поклялося віднині вірно служити «отчизне, матке нашей». Згадали й Марину Мнішек і прохали короля для «цариці її милості» залишити кілька замків, які вона отримала від «померлого царя Дмитрія», — як на царицю російську вони вже не покладали на неї ніяких надій.
Але Марина Юріївна не могла вже повернутися додому — це було б повним крахом усіх її надій і сподіванок. Ще й стала б посміховищем — дев’ятиденна цариця! — в очах своїх гоноровитих співвітчизників. Особливо заздрісної шляхти.
У відчаї писала батькові в Польщу (листа передала королівським комісарам):
«Я нещаслива, будучи випробовувана від Господа Бога такою турботою, не можу нічого придумати для свого полегшення і нічого хорошого не можу чекати в такій розгубленості».
Скаржилась, що «військо не згодне після уходу царя: одні хочуть бути при цареві, другі при королеві. Якщо коли-небудь мені погрожувала небезпека, так це саме нині, адже ніхто не може показати мені безпечного місця для пристойного і спокійного життя, і ніхто не хоче порадити мені що-небудь для мого блага».
Прохає допомоги чи бодай поради:
«Великий гнів Божий розразився наді мною, нізвідки мені отримати добру раду і допомогу, тільки Всевишньому Богу вручаю себе і чекаю його веління, так як тяжка печаль моя і скорбота зведуть мене передчасно в могилу, що я віддаю перевагу злорадству всього світу над моїм нещастям. А тому смиренно прошу ваше благородіє, милостивий отець і пан мій (це вже до батька, до рідного батька так! — В. Ч.), поклопотатися і потурбуватися про мене, найнижчій слузі вашій, щоби я, бува, не завдала ще більшого смутку нашому роду».
Прохала в рідного батька, називаючи його «ваша милість», порятунку. Власне, плакала у відчаї, але... Від «вашої милості», від рідного батька не було ані слуху, ані духу...
Було від чого збожеволіти і втратити віру, впасти у відчай і накласти на себе руки — рідний батько так і не відповів дочці, яка загибала.
У все тому ж відчаї і з безвиході вона прохала короля захистити її.
«Милість вашої королівської величності, що її часто отримувала моя сім’я і я особисто, сама поклала на мене обов’язок звернутися в моїм осиротінні до захисту вашої королівської величності. Але злополучний мій полон, що майже позбавив мене волі, відняв у мене можливість запобігти до цієї найвірнішої утіхи. Тепер, коли ваша королівська величність зволила вступити в кордони Московського государства, зі свого боку я щиро бажаю, щоб добрі задумки, удачний початок задуманого йшли успішно, а похід закінчився благополучно».
Зізнавалася королю, як рідному батькові:
«Якщо ким щастя свавільно грало — так це мною: адже воно підняло мене із шляхетного стану на висоту Московського государства, з якого скинуло в жахливу тюрму, а звідти вивело на уявну волю, з якої втягнуло мене у більш вільну, але все ще небезпечну неволю. Тепер воно поставило мене в таке становище, що я при своєму сані не можу жити спокійно».
Пишучи, вірить, що все залежить не тільки від Бога, а й від короля.
«Прийнявши все це із вдячністю від Всевишнього, Його святому Провидінню передаю свої подальші справи. Я твердо переконана, що Він, який різними засобами дає багато що, і тепер, у цих мінливостях моєї долі, по благості своїй побажає підняти мене і порятувати. А так, як ваша королівська величність зволила бути причиною і поміччю першого мого щастя, то я покладаю повну надію на Господа Бога, що і в цій моїй печалі виявить мені милосердя...»
І все ж вона не хоче показати себе зломленою, а натомість вкотре проголошує себе московською царицею, заявляючи, що від цього статусу вона ніколи не відмовиться.
