А тут ще й з’явився син царя Івана Дмитрій і заявив про свої законні права на російський престол.
З Інтернет-видання:
«Руська громадська свідомість того часу не була захищена від самозванства. Протягом XVII—XVIII століть найбільш масштабні, найбільш криваві бунти відбуваються під прапорами самозванців. Адже якщо самозванець насправді є тим, чиїм іменем називає себе, то на його боці істина, і грішно його не підтримати. Але якщо він бреше, не грішно виступити проти нього, слугуючи істиною і правдою справжньому государеві. Самозванців відомі десятки, і бували ситуації, коли довести їхню брехню було надто непросто. Або й взагалі неможливо. Ким був Лжедмитрій І, історики не знають досі... Деякі, правда із застереженням, допускають причетність Лжедмитрія I до царського роду. Але ким би він не був, йому вдалося домогтися прихильності польсько-литовської знаті і, здогадно й припустимо, деяких представників московської знаті, які не співчували Годунову. Тому чимало дослідників вважали Лжедмитрія «секретним проектом» старомосковського боярства.
Значна частина населення країни була введена в спокусу жахливими деталями історії 1591 року, коли в Угличі загинув справжній царевич Дмитрій, а після спалахнув жахливий бунт. Більшість говорять, що хлопчик став жертвою придворної боротьби. Здогадно, вбивство відбулося з наказу і не без відома Бориса Годунова. Але останньої правди у цій заплутаній справі немає й досі: джерела не дозволяють точно сказати, чи зарізався царевич випадково, чи був він убитий надісланими душогубами, чи врятувався він... Руська Православна Церква канонізувала невинноубієнного страдальця, царевича Дмитрія (і це при тому, що й вона не мала точних доказів його смерті-загибелі. А раптом він тоді врятувався? — В. Ч.), завбачаючи в його кончині страшний гріх убивства. Поява у 1604 році «чудом врятованого» царевича, який пішов забирати «батьківський престол», збентежила багатьох. Якщо Борис Годунов був не «природним» государем, а вибраним, то він не мав і права на престол... А тому в очах підданих програвав у порівнянні з сином першого руського царя...
Незадоволення багатьох знатних родів, що їх пригнічували за Бориса Годунова, а також селян, та ще активна допомога з боку поляків і литовців дозволили самозванцю відновити свої сили навіть після кількох тяжких поразок. Він вів справжню велику війну проти законного царя. Але швидше всього, програв би, якби в розпал тієї боротьби не помер Борис Годунов. Тоді Москва відчинила ворота Лжедмитрію І, російські воєводи перейшли на його бік, минулі недоброзичливці присягнули йому на вірність... Так завершився перший акт великої Смути».
Після загибелі Лжедмтрія І організаторові змови треба було збирати Земський собор, але це в умовах тодішнього часу було не простою справою. Прибічники Лжедмитрія I і стійкі противники й вороги змовників керували гарнізонами в багатьох містах Росії. Що з того, що Дмитрія не стало, але ж його армія залишилася. І Шуйський скористався способом, запровадженим у старомосковську політичну практику ще Борисом Годуновим: царя вибирали, чи, точніше, «викрикували» москвичі. Цією простою процедурою й обмежився новий цар. Тому й довелося йому протягом усього свого правління збройною силою відстоювати свій престол. Його противники тоді успішно виступали проти нього. Прихильники Лжедмитрія I не визнали факт загибелі свого вождя і відмовилися підкорятися новому государю.
І що з того, що бунт вдалося придушити, але від того Смута не затихла.
З’явився новий самозванець, і все пішло на круги своя.
Тип політичного авантюриста — особливий тип авантюриста — і тоді, і пізніше, у XVIII ст., і в наші дні.
У XVIII ст. на Балканах з’явився самозванець: дехто Степан Малий (він і справді був малого зросту, хоча підписувався, що він, Стефан, «з малими добрий, із злими злий!»). Видавав себе за російського імператора Петра III, знищеного його дружиною Катериною II — за допомогою її коханців (графа Олексія Орлова та ін.). Він навіть зумів стати — правда, лише на якийсь там час, — царем Чорногорії. І коли він урешті-решт загинув (типовий кінець для авантюриста епохи Смути), знайшлися такі, які видавали себе за... Стефана Малого, який, буцімто уникнувши загибелі, щасливо — дивом — врятувався. На Балканах пронеслася чутка: «Він повернувся. Зустрічайте воскреслого імператора». Хоч по всій Чорногорії й оголосили, що Стефан Малий — самозванець, пройда і бродяга, простий народ йому вірив. І всі потяглися до «воскреслого» Стефана Малого, всі повірили у його чудесне воскресіння. І всі визнали Лжестефана за істинного Стефана — він же буцімто Петро III — уцілілого. Насправді його звали Стефаном Зановичем і з першим Стефаном у нього спільним було лише ім’я, він не був на нього схожим.
І таких Лжестефанів на Балканах з’явилося не багато і не мало — 24! (Двадцять чотири Лжепетра III. І це лише в одній Чорногорії — крихітній балканській країні.)
Один з авторів, який писав про самозванство, слушно зазначав: «Істинний європейський авантюрист небезпремінно поривався в Росію, на околицю цивілізованого світу, в країну фантастичних можливостей».
І кожний з них невтомно проголошував перед народом:
«Покайтеся, молітеся! Може статися, сподобитесь побачити сонце-імператора!»
(Під титулом «сонце-імператор» черговий самозванець звичайно ж мав на увазі себе.)
Самозванці здебільшого видавали — і видають — себе за реального (живого чи покійного) чоловіка (хоча б як Ламберт Сімнел в Англії ХV ст. за графа Уорика, племінника Едуарда IV, який знаходився в ув’язненні), але трапляються випадки, коли вони видають себе за особу, яка ніколи не існувала. Зазвичай це діти або родичі яких-небудь знаменитостей (згадаймо з літератури «тридцять синів лейтенанта Шмідта»). Ті, хто стає об’єктом самозванства, це, як правило, особи, що користуються впливом, відомістю у тім суспільстві і в той час, коли там діють самозванці. В минулому (починаючи з часів Давньої Персії і до XX ст.) це переважно монархічні особи та їхні родичі. Особливу роль самозванство здобуло в Росії завдяки Лжедмитрію I. Пізніше воно теж не затихало — Ємельян Пугачов видавав себе за Петра III, досягнув у цій грі великих успіхів, хоча й кинув країну в стан кризи. Але це — видатні випадки самозванства, здебільшого ж вони маловідомі — «селянські» та «козацькі» царі. Варто зауважити, що у всі часи люди видавали себе якщо й не за царів та різних правителів, то бодай за тих чи тих аристократів меншого рангу, впливових чиновників. (Як, наприклад, — літературний випадок — Хлєстаков видавав себе за городничого — «Ревізор» М. Гоголя.) Чимало європейців у романтичну епоху видавали себе за представників тих чи тих екзотичних народностей: француз, відомий в Англії під ім’ям Джордж Салманазар, оголосив себе уродженцем Формози і залишив вигадані етнографічні описи цього острова і навіть граматику «формозької мови», а княжна Тараканова часто відрекомендовувалася в Європі перською (або турецькою) принцесою. На початку ХIХ ст. в Англії Мері Уїлкокс видавала себе за азіатську «принцесу Карабу» і теж видумала мову, писемність і звичаї цієї вигаданої нею країни.
У нові часи самозванці почали видавати себе за відомих акторів кіно і театру, співаків, спортсменів — хоча з появою фотографії та телебачення це стало трудніше вдавати. Від самозванства, застерігають історики, треба виокремлювати випадки, коли обманом переконана, наприклад, з дитинства іншими людьми у своєму походженні, людина і сама у це щиро вірила. Деякі історики вважають, що Лжедмитрій I міг щиро вважати себе царевичем. Як, наприклад, Анна Андерсон, найвідоміша самозванка, яка видавала себе за велику княгиню Анастасію Миколаївну.
Найвідоміші самозванці
У давнину: Гаумата, який видавав себе за вбитого сина Кіра Великого, Смердіса (Бардію), Андріск — видавав себе за Філіппа, сина останнього царя Македонії Персея, лже-Неронів набереться аж три. Олександр Балас — претендент на трон Селевкидів, лже-Олексіїв теж набереться як мінімум троє, вони видавали себе за вбитого Олексія II Комніна, Ороферн Никифор видавав себе за каппадокійського царевича (160—156 рр. до н. е.).
