– На три доби, – сказав дуже знайомий голос. – Три доби тобі знадобиться, Фетіссоне, аби почути, як грає Паганіні.

– Нащо ж тоді було на чотири місяці просити мені відпустку?

– Ти згодом усвідомиш, Фетіссоне, – знову сказав усе той же голос, який йшов ніби із небуття.

І тут Клайд зрозумів, що то голос гостя. Того старого, котрий кілька днів тому був у нього вдома.

– Гаразд, дякую. Дякую вам і за чотири місяці відпочинку. Та за купу грошей, котрі мені виписав шеф.

– Ми заплатили йому утричі більше, Фетіссоне.

– О-он як! – аж присвиснув Клайд. – Тоді стає зрозумілим, чому шеф став таким добреньким.

– А тепер, Фетіссоне, йди додому, переконай Берту, що тобі треба розвіятись, і завтра о дев’ятій ранку маєш вирушити до Паганіні. Маршрут закладено в комп’ютер машини часу. Нехай щастить тобі, Клайде.

Синтезатор ледве проліз через задні дверцята “Тойоти”. Розмістивши його на сидіннях, Клайд за хвилину був на місці водія, й машина, підкоряючись його думці, замурчала й плавно рушила. Не встиг виїхати на автостраду, як іззаду почувся неприємний, вібруючий звук. Занили усі зуби, і попереду все розтануло.

Клайд не знав, скільки часу тривала подорож у минуле – годину, добу, рік. Проте, коли перед лобовим склом нарешті розвиднилось, він побачив, що машина в’їжджає у якесь середньовічне, сіре од своєрідних кам’яних будинків місто.

Перехожих майже не було. Ті ж, хто йшов брудною вузькою вуличкою, на диво, не жахалися машини, яка ось-ось мала розчавити їх, а… проходили крізь неї, крізь Клайда, ніби вони для них не існували взагалі.

Вібруючий звук знову змусив Клайда зібратися.

“Прибули”, – подумав він, коли машина зупинилась.

За час подорожі він невідомо в який спосіб встиг вивчити давню мову мешканців цього міста – напевне, допомогла йому усе та ж “Тойота”. Коли ж він перевдягся у одяг того часу, Клайд не знав. Єдине, що знав Фетіссон, чого й за чим приїхав сюди. Тому, аби не гаяти дарма часу, навіть не пересвідчившись, чи прибув куди слід, відчинив дверцята й вийшов на широкий, вимощений груботесаним гранітом майдан.

Повітря було чистим і вологим, проте не жарким. Клайд чув, як перегукувались, про щось сперечаючись, у кінці вулиці двоє хлопчаків, як лаяла у сусідньому будинку свою служницю багато вдягнена жінка, котра буцімто для цього спеціально вийшла на балкон.

Театр, в якому через півгодини мав давати концерт Нікколо Паганіні, Клайд відшукав одразу, ніби десятки разів був у ньому. Проте, аби потрапити усередину, йому довелося пошарудіти в гаманці.

Коли Клайд увійшов у приміщення, присутні вибухнули оплесками й вигуками. Якраз на примітивну сцену швидкою ходою вийшов непоказний чоловік зі скрипкою й вклонився публіці. Він не став чекати, поки стихне буря оплесків, приклав скрипку до щоки й провів смичком по струнах. Раз, удруге, втретє…

Божественна гра Паганіні приголомшила Клайда. Він забув, для чого прибув сюди й розшукав театр, в якому нині давав концерт маестро. Нота, ще одна, ще… Здалося, що ось-ось – і луснуть слухові перетинки від цієї чарівної, неземної музики.

“Як тільки витримують таке навантаження струни скрипки?” – подумалось Клайдові. – А може, то неземна скрипка, й привіз її із собою пришелець із якоїсь іншої зоряної системи? Ні, так не може грати людина! Навіть геній! Нехай я профан у музиці. Але ж я ніколи за все своє життя не чув нічого подібного!.. Як же тоді Паганіні зіграє на моєму синтезаторі? Та чи й схоче? Як підступитися до улюбленця тисяч і тисяч? Так, він не красивий собою. Та хіба у красі щастя? У таланті, непересічному таланті.

Паганіні зморено вклонився публіці й швидкою ходою пройшов за завісу. Зал спізніло вибухнув оплесками.

Маестро сидів на табуретці, зморено простягнувши уперед худі ноги. Руки, мов батоги, впали долу, й неслухняні пальці ледве тримали скрипку й смичок. Запалі очі говорили лише про одне – про страшенну, пекельну втому. А зал шаленів.

Клайд усе ж намірився і несміливо підійшов до маестро, який, здавалося, відключився від усього, що діялося навсібіч, увійшов у самого себе.

– Вибачте, Нікколо, – Клайд розгублено зупинився, усвідомлюючи, що забув усе, що хотів сказати до цього.

Все, заздалегідь підготовлене і завчене напам’ять, начебто забрала із собою ця прекрасна музика, котра тільки-но, хвилину чи дві тому, лунала під склепінням цього будинку.

Паганіні не розчув, що волів сказати незнайомець, котрий підійшов до нього. Проте він, напевне, повністю відключився від сьогочасся й нині десь витав у хмарах, а може, й далі, у своєму справжньому, а чи й вимріяному зоряному світі. А може, був увесь у музиці?

“Що сказати маестро? Що я мав йому… Про що хотів прохати?” – думки не слухали здорового глузду. Клайд із жахом ураз зрозумів, що він не тільки забув, про що мав говорити із віртуозом, а й не знає рідної мови Паганіні…

Нарешті, зібравши усі свої сили, Клайд переміг захоплення грою маестро й знову звернувся до Паганіні:

– Вибачте, Нікколо! Я приїхав іздалеку й прошу вас, дуже прошу, вислухати мене.

– Здалеку? – нарешті прийшов до тями Паганіні й крикнув комусь: “Кави! Подвійну, ні, потрійну порцію!”

– Так, маестро Паганіні, я приїхав здалеку. Із далекого майбутнього…

– Щоб почути мою гру? – навіть не здивувався Паганіні чи, може, не зрозумів мене.

Він зморено зітхнув й почав вкладати своїми, трохи покрученими худими пальцями скрипку й смичок у дерев’яний футляр.

– І не тільки для цього, маестро. Я привіз із собою синтезатор, і коли ви погодитесь, то зіграєте на ньому, – почав був Клайд, та його перебив якийсь сивий, давно не голений чоловік, котрий грубим голосом заявив:

– Кава, сударю.

– Дякую, голубчику, дякую, – зморено проказав Паганіні і, взявши посудину із рук старого, налив повну чашку. – І вам? – запитав по хвилі, відсьорбнувши гарячий напій.

– Ні, ні, велике спасибі, маестро, – чомусь перелякано мовив Клайд.

– Воля ваша, – сказав Паганіні, знову відпивши з чашки. – Тільки завдяки каві й тримаюсь, – ніби у виправдання мовив він. – То що за синтезатор ви привезли?

Клайд розповідав довго, плутано. Та Паганіні з усе більшою зацікавленістю слухав прийшлого й усе більше задавав питань.

– Гаразд, ви переконали мене. Я зіграю вам сонату для майбутнього, – нарешті погодився Паганіні. – Завтра приносьте ваш синтезатор до мене. О першій дня я буду вдома.

– То оце і є ваш синтезатор? – поцікавився Паганіні, коли Клайд стояв на порозі із величезною коробкою, котру ледве дотяг до помешкання Паганіні.

– Так, маестро.

– Ну, ну, – тільки й сказав Паганіні й допоміг Клайдові внести коробку у кімнату.

Клайд розмістив синтезатор у кутку цієї великої, проте абсолютно невлаштованої, як за сучасними мірками, квартири.

– Все, маестро, можна починати, – мовив Клайд, коли приготування були закінчені. – Ви – композитор, я ж тільки інженер. Я знаю про акорди, проте я не композитор. Я слухач. Люблю слухати музику, та не можу зіграти на синтезаторі як слід. А як би ви, Нікколо, зіграли?

Паганіні підійшов до синтезатора, із зацікавленням оглянув машину й обережно торкнувся своїми зашкарублими від струн скрипки подушечками пальців клавіш.

Спочатку не виходило. Паганіні ніяк не міг увійти в контакт із синтезатором. Та нарешті після численних спроб і помилок кімнатою полилась чарівна, неземна музика.

– Я зрозумів, як треба грати на твоєму синтезаторі, незнайомцю. І я зіграю, – Паганіні радо повернувся до Клайда. – Це буде моя соната для майбутнього.

Клайд не сподівався, що можна “витиснути” із синтезатора такий каскад звуків. Він сидів і слухав, і розчинявся у тій неземній музиці, а вона звучала все сильніше й сильніше, повновладніше…

“Чи не наснилося усе це мені? – раз по раз торкалася Клайда сполохана музикою Паганіні думка. – Ні, таки ж ні! Ось він, Нікколо Паганіні, живий. І його пальці усе впевненіше й упевненіше торкаються клавіш мого дітища, мого синтезатора”.