Не знайшовшись, що відповісти непроханому пришельцеві, Клайд мовчки підкорився незнайомцю й присів на краєчку стільця.

– Отак буде краще, шановний, – мовив дідуган й уперше всміхнувся. – Я вже казав, що ми давно за тобою спостерігаємо. З того часу, як Головний Комп’ютер вирахував тебе. Нам сподобалась, Клайде, твоя упертість, із якою ти неодмінно йдеш до мети.

– Кому це нам? – нарешті прийшов до тями Фетіссон.

Незнайомець підкахикнув, знову розплився у доброзичливій посмішці й прогугнявив, трохи ковтаючи закінчення слів:

– Для тебе це не має значення.

– Тобто як? – здивовано підвів на незнайомця очі Клайд. – Маю ж я знати, із ким веду мову.

Старий підійшов до Клайда й обережно, чи то так здалося Клайдові, взяв його за руку. Клайд навіть не побачив, коли старий встав зі стільця. Та й чи вставав він зі стільця взагалі?

– Ну розповім я тобі, спробую втлумачити, згаю страшенно багацько часу. Що це дасть тобі? Коротше, Клайде, одразу ж приступаймо до справи. Згода?

– То що я буду з цього мати?

Незнайомець спочатку знітився, та за мить обличчя його проясніло.

– А, зрозумів, ти питаєш про гроші, про винагороду?

– Хоча б і так.

– Не знаю. Про це потім. Приступаймо?

Фетіссон лише стенув плечима й витягнув сигарету, закурив.

– От і домовились, – гість звузив свої й без того завузькі очі, пройшов до стільця. Взявши його з собою, підсів ближче. – Коли сказати відверто, ти добру справу вирішив зробити, хлопче.

– В якому смислі?

– Не перебивай, – невдоволено мовив незнайомець.

– Гаразд, не буду, – погодився Клайд, вмикаючи світло.

– Твій синтезатор – то хороша й потрібна річ. Ти закінчиш його через кілька днів. Та для розкриття всієї гами звуків твого дітища треба, щоб на ньому заграв великий майстер. Ну, наприклад, Нікколо Паганіні або, скажімо, Йоганн Штраус.

– Але ж вони померли. Й до того ж, давно, – знову не втерпів Клайд. – І ще, я не розумію, яка користь вам буде від цього?

Старий всміхнувся.

– Користь, кажеш. Ми запишемо гру майстра для прийдешніх поколінь.

– І все?

– Годі про пусте говорити, – різко відказав гість. – Так, вони померли. Все правильно. Тому для зустрічі із одним з найвідоміших виконавців ми надамо тобі машину часу, навчимо тієї мови, у тебе буде одяг тієї пори, аби у минулому ти не був білою вороною…

– Такий, як у вас? – Фетіссон кивнув на давно не прасовані старезні штани пришельця.

Старий не звернув уваги на зауваження Клайда щодо одягу й продовжив:

– Але умовити маестро зіграти на твоєму синтезаторі – то вже твоя справа, Клайде. Ми не можемо впливати на хід історії.

– А оце не втручання? Та й коли я прибуду у те далеке минуле, хіба то не буде втручанням? І який це матиме сенс? Ну, зіграє Паганіні на моєму дїтищі. Та й що? І як? Пташці потрібна е-лектро-енергія, – наголошуючи на останньому слові, Фетіссон ніби намагався переконати гостя, дати тому час подумати. – Де я її там візьму? Коли не помиляюся, електроенергію винайшли значно пізніше того часу, коли жив Паганіні. Чи не так? – Клайд зверхньо, з виглядом великого знавця, подивився на старого, котрий сидів на кінчику стільця й мовчав.

– Ми передбачили твоє запитання, Клайде, – нарешті тихо мовив старий.

– То й куди, кортіло б знати, я підключатиму синтезатор?

– Коли стане потреба, ми забезпечимо Пташку прямим енергетичним мостом.

– Ясно. Але знову ж таки, що це дасть?

– Час підкаже тобі, що зробити далі, Клайде. А тепер я мушу розпрощатися. Запам’ятай, машина часу стоятиме коло під’їзду твого будинку через день, як ти закінчиш синтезатор паяти й він “заговорить”. Вона буде схожою на автомобіль “Тойота”. Білого кольору. Ось ключ від дверцят. Отже, ти обрав Паганіні, – чи то ствердив, чи запитав незнайомець. – Поки подорожуватимеш у просторі міжчасового переміщення, ми допоможемо тобі вивчити мову маестро. У машині знайдеш і одяг. Домовились?

– А чому ви самі не збираєтесь туди? Знайшли підсадну качку, дурнішого?

– Ти творець синтезатора. Й перше право за тобою. Тож тобі вирушати. Гаразд?

Клайд тільки стенув плечима. Йому було байдуже, до кого летіти…

– Ну от і добре, а тепер мені час, – старий заспішив, встав зі стільця і, ще не дійшовши до дверей, розтанув, як у небутті.

Доньку Берта привезла від батьків надвечір. Кімната нарешті ожила. Маленька щебетунка, тільки-но увійшовши до кімнати, одразу ж кинулась обіймати тата.

– Ой, ти ж моя підлабузниця, – лагідно промовив Клайд, цілуючи доньку й вручаючи їй припасену шоколадку.

– Дякую, тату, – наспіх кинула Марі й, вихопившись із татових обіймів, побігла до дитячої кімнати довідатись, як там прожили без неї цілий тиждень її ляльки.

– Роздягайся, чого стоїш, ніби привезена? – Клайд чмокнув Берту в щоку. – Я ще трохи поворожу із синтезатором. Ніби вже щось виходить. А ти, будь ласка, вкладай Марі спати.

– Її зараз вкладеш, – кивнувши головою у бік спальні, сказала, скидаючи пальто, Берта.

– І то правда, нехай побігає. А я таки скучив за нею.

– А за мною?

– За тобою й поготів, – ніжно пригортаючи до себе дружину, мовив Клайд. – Та коли мені не заважатимете й дасте ще годинку-півтори, сьогодні закінчу Пташку.

Берта нічого не відповіла Клайдові й тільки махнула рукою, бо знала: чоловік настоїть на своєму.

Клайд закрутив викруткою останній шуруп на панелі синтезатора й, випроставшись, завмер, милуючись машиною. Варто було увімкнути шнур у розетку, і його дітище запрацює!

– Все, Берто, – вдоволено потираючи руки, радо проказав Клайд. – Я закінчив Пташку й тепер у твоєму розпорядженні.

Берта неквапом відклала убік в’язання і з виглядом людини,.яку важко чимось здивувати, підвелася з дивана й навдивовижу спокійно підійшла до синтезатора:

– Зовні дивиться непогано, – зовсім без зацікавленості мовила вона й, провівши рукою по відполірованій поверхні синтезатора, знову пішла до дивана, взяла спиці. – Проте чи варто було витрачати на нього стільки часу?

– Ну, знаєш! – ображено кинув Клайд, наче його зачепили за живе. Хотів було вилаятись, та завадила це зробити донька, котра підбігла до нього:

– Тату! Татусю! Увімкни оцю штучку! Ну будь ласка! Вона що, морозиво робитиме?

– Ні, доню, – полагіднішав Клайд. – На цій машині можна буде грати.

– У кішки-мишки? – оченята в дівчинки радо загорілися бісиками.

– Ні, мила, – обіймаючи доньку, промовив Клайд. – На ній можна грати будь-яку музику.

– То давай пограємо зараз… І мені можна? – по хвилі підвела на батька свої схвильовані й прохаючі оченята.

Клайд ствердно кивнув.

– От здорово! – сплеснула та рученятами й вигукнула:

– Мерщій вмикай, татусю!

Коли Клайд клацнув тумблером, лампочка на панелі весело підморгнула. Він з острахом торкнувся клавіші. Однієї, другої, третьої… й кімнатою полилась неземна, чародійна мелодія, котра гучнішала з кожною секундою…

Берта з подивом відклала в’язання й трохи налякано спостерігала за тим, як чоловік, ледь торкаючись клавіш синтезатора, видобував із нього чарівні звуки.

“Даремно все-таки я лаяла його, – подумала й підійшла до чоловіка, обняла. – Не такий вже він невдаха, як здавалось на перший погляд”.

– Ну як, сподобалось? – повернувшись на стільцеві, запитав Клайд.

Берта нічого не відповіла йому й тільки підняла угору обидві руки, даючи цим зрозуміти чоловікові, що музика не те що сподобалася їй – підкорила.

– А що я казав! – радо кинув Клайд і провів рукою по відполірованому кожусі синтезатора. – А ти не вірила. У кожної людини хоч раз у житті має бути геніальне відкриття. Одна його досягає ще в юначі роки, інша ж, можливо, й носить у собі до самої смерті. Проте кожна, я підкреслюю, Берто, кожна людина добивається визнання. Нехай і в собі особисто.

– Все, мовчу, мовчу. Ти, як завжди, правий, Фетіссоне.

– Ото ж бо! Тепер можна й вмирати. Я свого апогея досяг, Берто.