– Побійся бога! Що за дурниці ти мелеш?

– Ну я розумію, що трохи утрирую. Це мовлено, аби щось сказати, Берто.

– Нічого дурниці молоти.

– Вірно. Людина досягає свого апогея… – думку Клайдові не дала доказати донька, яка, вже відчаявшись, що її почують дорослі, сіпала батька за полу піджака:

– Тату! Ти чуєш, тату? Чи можна я зіграю на твоїй машині? Я дуже хочу, тату, пограти на ній. Хоч трішечки…

– Так, так, донечко, – ніби скинувши з себе туман величі, проказав Клайд і підвів доньку до синтезатора. – Грай, будь ласка, я не забороняю.

Сьогодні вперше за стільки місяців Клайд вчасно ліг у ліжко і майже одразу ж заснув. Вранці його ледве добудилась дружина:

– Клайде, час вставати, на роботу спізнишся!

– Що, що? – невдоволено пробурмотів спросоння Клайд.

– Втратиш місце, що ми тоді робитимемо?

– На мою шию знайдеться щось краще за оту остогидлу лабораторію. Замість мене сяде Смок. Знайшли чим здивувати. Нехай тоді без мене покрутяться…

– Ти забув, що в тебе є дитина, котрій треба щось їсти. Та й сам любиш смачненьким поласувати.

– Облиш. Зі своєю інертністю Смок довго на моєму місці не протримається. Мене знову покличуть, Берто. Треба ж, щоб хтось тягнув лямку.

– Чому ти такий самовпевнений, Клайде? – запитала дружина, вже не турсаючи його за плече.

– А чому б і не бути мені таким? Хіба я не знаю, чого вартий? Мене он запрошували у кілька лабораторій…

– Запрошували, то чого ж не пішов? Забув, що перелякався?

– Тому й не пішов, що жаль було залишати свою лабораторію й незакінченими досліди…

– Все, час твій вийшов. Миттю вмивайся й чимчикуй на роботу, поки не спізнився, – Берта стягла з чоловіка ковдру й збризнула холодною водою.

– Зажди, я тобі покажу зараз, – сміючись, кинув Фетіссон і, мов на пружинах, зіскочив з ліжка.

Часу й насправді було обмаль. Лише для того, щоб швидко поголитися та вкинути бутерброд у “реактор”, як звик казати Клайд, коли сідав їсти.

О сьомій п’ятдесят Фетіссон був уже на прохідній і рівно о восьмій сидів за своїм осточортілим столом, розкладаючи з папки, яку тільки-но поклала на стіл розсильна, аркуші з даними за вчора. Він знову спіймав себе на тому, що силкувався пригадати її ім’я. “Здається, Дженні”, – подумав й за мить занурився у підрахунки. Проте хвилин через п’ять усвідомив, що не перевіряє досліди, зроблені учора його підлеглими, а думає про свій синтезатор та про гостя, котрий пообіцяв надати йому машину часу для відвідин минулого.

– Дозвольте? – думки Клайда обірвала все та ж розсильна. – Вибачте, містере Фетіссон, вас кличе до себе містер О’Брайен.

– Дякую, – кинув Клайд розсильній. – Де він зараз?

– У себе в кабінеті. Наказав прибути негайно.

– Дякую, Дженні.

– Вибачте, містере Фетіссоне. Я не Дженні, а Кетрін, – ніяково мовила вона.

“Дивно, – подумав він, коли за посильною зачинились двері, – для чого це містеру О’Брайєну треба було посилати за мною Дженні, а, хай тобі чорт, Кетрін, коли до мене проведено прямий телефон. Варто було секретарці натиснути кнопку, як я одразу ж підтюпцем побіг би до шефа. Дивно…”

Склавши у сейф папери, Фетіссон поспішив на другий поверх до кабінету шефа.

– Заходьте, містере Фетіссон, – ніби знехотя кинула секретарка, лише на мить відірвавшись від машинки. – Шеф вже давно чекає на вас. Хіба можна так довго десь вештатись?

– Щось я не розумію вашого тону, Керолайн, – пробелькотів Клайд.

– Все вам скаже шеф, – недбало кинула вона й знову невдоволено заторохтіла на машинці.

Зібравшись з духом, Клайд, ніби на таран, швидко пройшов до дверей, котрі послужливо, мало не перед його носом відчинила автоматика.

Шеф був не один. Поруч із ним, улесливо всміхаючись, сидів Том Смок, покурюючи сигару, яку, авжеж, запропонував тому шеф.

– Добрий день. Викликали, містере О’Брайєн? – запитав Клайд і відчув, як серце увійшло у п’яти.

– Так, Фетіссоне. Проходь, сідай, – запропонував шеф, вказуючи на стілець.

Вмостившись навпроти Смока, котрий знову випустив густу хмару диму й зверхньо подивився на Клайда, Фетіссон увесь зібрався. “Ні, на головомийку так не викликають. Тут щось серйозніше”, – подумав він, проте проказав:

– Я весь увага, містере О’Брайєн.

– Оскільки я тільки сьогодні дізнався про ваш намір, то прошу викласти все на папері. – О’Брайєн встав, підійшов до Клайда й простягнув йому, ошелешеному, білий аркуш паперу й кулькову ручку. – Викладіть усе, а потім поговоримо більш докладно. Даю вам п’ять хвилин. Можете писати, щоб не гаяти часу, тут.

“З якого приводу О’Брайєн став на мене, його підлеглого, викати? Про що він міг дізнатися?” – подумав вражено Клайд, потім підняв очі на шефа:

– Я не знаю, про що маю писати. Не підозрюю, містере О’Брайєн.

– Не будемо гратись, сере Фетіссоне, в кішки-мишки, – улесливо, що з шефом ніколи не траплялось, проказав той І усміхнувся. – Знаєте, дуже добре знаєте, про що маєте писати…

“От тобі й на! Не було ні шеляга…”

– Я таки дам вам відпустку на чотири місяці, сере Фетіссоне.

– Про яку відпустку мова? – почав було Клайд, та його знову, тепер вже безцеремонно, перебив О’Брайєн:

– Про ту, яку для вас у мене попросив сам, – шеф далі не договорив й тільки значуще підвів догори свій вказівний палець. – А йому, самі розумієте, я не можу відмовити. Ясно? Вам би, напевне, відмовив, проте… Йому ж…

“Хто ж це міг за мене просити? – Клайд, ошелешений, почухав потилицю. – Та ще й той… Покровителів у мене, скільки пам’ятаю себе, не було… І на чотири місяці… А дітей хто годуватиме? – думав Клайд. – Коли мова була про подорож у часі, то машина привезе мене назад у ту ж мить, коли я вирушу. Ну, може, через кілька днів: нащо тоді чотири місяці?”

– Я також на прохання, – О’Брайєн значуще підняв догори палець, – залишаю за вами середньомісячний заробіток, тож пишіть заяву, поки не передумав. – Шеф кашлянув у кулак. – Замість вас у лабораторії працюватиме містер Смок. Усі справи передасте зараз йому, і з завтрашнього дня рівно на чотири місяці ви вільні. Гроші отримаєте сьогодні у касі за всі чотири місяці. Пишіть, поки я добрий…

“Дивно, хто ж це за мене прохав? Та ще й із отих, що вище від шефа? Чи не ФБР, бува?”

– То ви пишете чи, може, мені накажете за вас написати? – скоромовкою проторохтів О’Брайєн.

– Зараз, через мить, – тільки й відповів Клайд, беручи аркуш.

“А може, то мене він розігрує, щоб через кілька хвилин потому викинути на вулицю?” – вже пишучи заяву, подумав Клайд, проте рука в нього навіть не затремтіла, й за хвилину він подав шефові заяву.

Той, важко попихтівши, підмахнув папірець із Клайдовим проханням про відпустку, навіть не читаючи, й приписав у кутку, щоб касирка виплатила його підлеглому за чотири місяці одразу.

“Тойота”, описана гостем, стояла там, дє й обіцяв старий, і таки змусила Клайда повірити в те, що все, що діється навкруги, не сон.

Він підійшов до передніх дверцят машини й, видобувши з кишені ключ, відімкнув, сів усередину.

Просторі сидіння, обтягнуті темно-зеленою шкірою, напрочуд гарна панель керування, фірмове опорядження салону вразили Клайда.

– Н-да-а! Уміють робити наші нащадки непогані речі. Не машина – лялечка! – проказав Фетіссон уголос. – Зараз би на ній з вітерцем по автостраді…

Дверцята автоматично зачинились. Не встиг Клайд навіть торкнутися до чогось, як ледь чутно попереду нього завурчав двигун, і машина, плавно об’їхавши “джип”, що стояв попереду неї, набираючи швидкість, рушила уперед, до головної магістралі міста.

– Стій, кляте творіння! – просичав Клайд. – Ми так не домовлялися. Без синтезатора у минулому мені нічого робити. Та й удома я нікого не попередив.

Машина, як на подив, загальмувала, ніби зрозумівши його, й плавно підкотила до будинку.

“Ти диви! – тільки й подумав Клайд. – Що ж мені накажеш сказати вдома Берті? На скільки часу розрахована наша поїздка?”