Поруч Клайд примостив магнітофон, котрий взяв із собою, щоб записати гру маестро для прийдешніх поколінь. На жаль, магнітофон не працював. Напевне, ті, хто послав Клайда у далеке минуле, не розраховували на це й подали енергетичний міст лише для синтезатора. Та коли б магнітофон і працював, то Клайд не зміг би нічого записати, бо розумів, що навіть найновітніша техніка була б не в змозі відтворити божественну гру Паганіні, усі її відтінки.
Нарешті, взявши повну октаву, Паганіні зморено відкинувся на стільчикові. Пальці його були нерухомі, ледь торкалися пластику, у який був опоряджений синтезатор, а музика ще довго лунала, поступово стихаючи у кімнаті.
Клайд не міг сказати ані слова. Сидів, приголомшений, коло вікна й німо втупився у маестро.
Паганіні, мабуть, теж був у трансі, бо пройшло щось близько півгодини, як він прийшов у сьогочасся. Маестро лагідно погладив пластик й несподівано рвучко повернувся до Клайда й попрохав:
– Ви віддасте мені цю машину? Я гратиму на ній для людей. Зі скрипки стільки не витиснеш…
– Я не можу, – ледве проказав Клайд.
– Ну тоді продайте її. Будь ласка. Я віддам за неї увесь свій скарб.
– Ви все одно, маестро, не зіграєте на ньому, адже для цього потрібна електрика.
– Що таке електрика? – підняв очі на Клайда Паганіні.
– Їжа для синтезатора звуків, – сказав Клайд. – Інакше він не міг пояснити маестро про електроенергію, котрою мав живитися синтезатор. – Її ж у вас поки що немає… А от щодо гри, то добрий урок ви, маестро, подали мені. Дякую, велике спасибі. Але як я передам усе те нащадкам? Я навіть і записати вашу музику нотами не можу, – розгублено вів далі Клайд, проте Паганіні ніби не почув останнього запитання Фетіссона.
– Ні за що дякувати, – зморено відповів Паганіні й, вставши з табуретки, підійшов до іншого вікна. – Мені дуже сподобався ваш інструмент, – мовив розчулено Паганіні. – Його б зараз сюди та заграти усім. Це не скрипка й не клавесін… На ній я й половини того, що зіграв тут зараз, не вичавлю. Струни полопаються. Та й не зможуть вони передати усю гаму моїх переживань і уподобань, усю гаму звуків, як то можна було зробити на вашому синтезаторі…
Паганіні розчаровано зітхнув і відійшов від вікна, знову сів за стілець, щоби ще щось зіграти на синтезаторі. Пальці вже звично торкнулись клавіш, проте інструмент мовчав.
– Що скоїлось? – розгублено підняв очі на Клайда Паганіні. – Він не працює…
Клайд підскочив до машини, проте вона була німа. “Невже щось поламалося? Або не витримала Пташечка воістину неземної гри маестро?” І тут Фетіссон із жахом зрозумів: не було енергії.
– У неї немає їжі, маестро, – тільки й спромігся вичавити Клайд.
– Так дайте їй. Я зіграю ще, – очі Паганіні горіли неземним вогнем. – Швидше погодуйте її.
Клайд нічого не відповів маестро і тільки винувато розвів руками.
Схопившись за голову, Паганіні підвівся зі стільця й тільки ображено кинув:
– А жаль. Я хотів зіграти ще одну річ. Вона давно вже не дає мені спокою, проте жоден інструмент не в змозі повторити те, що я маю сказати. Вона живе в мені, вона їсть мене поїдом. З дитинства. Тепер я розумію, що зіграв би її лише на вашому синтезаторі…
Клайд знову нічого не відповів Нікколо. Та й що він міг сказати йому? Електроенергії не було. Коли б він знав, то прихопив би із собою батареї, проте нащадки не сказали ані слова Клайдові про це. Говорили, що самі подадуть енергетичний міст для синтезатора. І зробили це для першої гри маестро. А може, воно й краще, що не подали більше ні ерга енергії? Можливо, я б не витримав тієї гри Паганіні? Напевно, що так! Я мало не з’їхав з глузду, коли Нікколо грав сонату для майбутнього. А що було б зі мною, коли б Паганіні зіграв свою нову річ? Я б, напевне, не дожив до її завершення.
– Все, йди, забирайся геть зі своєю адовою машиною, – різко проказав Паганіні, – коли ти не можеш нічого зробити більше. Краще б взагалі не приходив до мене. Я ж людина! Людина, а не якась механічна лялька…
Клайд мовчки почав складати синтезатор у коробку.
– Зачекай, я допоможу тобі, – тихо сказав Паганіні й, взявшись за продовгувату коробку, допоміг Клайдові дістатись до місця, де мала стояти “Тойота”.
Її не було ніде, тому Клайд аж розгубився. Несподівано машина виринула, мов із небуття.
– Слухай, а в який спосіб ти дістався сюди? – запитав Паганіні, коли Клайд вже збирався сісти в машину. – Й що це за адське створіння?
– Мені допомогли дістатись сюди наші далекі нащадки. Вони надали мені й цю машину, завдяки якій я, маестро, подолав і простір, і час.
– Я б хотів теж побачити, як живете ви, зіграти не тільки для тебе, а й для всіх. А там, де ти живеш, є їжа для синтезатора? – вимовив незвичне для себе слово Паганіні.
– Скільки завгодно.
– То мені можна буде приїхати у твоє місто? – знову поцікавився Паганіні. – Їдемо ж зараз, негайно!
– Не знаю, – стенув плечима Клайд. – Коли зможу, то спитаю у своїх далеких нащадків. Якщо зустрінуся з ними…
– Спитай, Клайде. І я приїду. Обов’язково приїду, щоб дати хоч один концерт. Нехай навіть помру після нього…
– Я тебе зовсім не розумію, Клайде, – ображалась Берта, коли Фетіссон знову вдягав свій святковий костюм. – Зовсім дому одцурався. Ну що тобі ті поїздки дадуть?
– Облиш, – втомлено проказав Клайд. – Усе одно тобі з твоїм розумом не допетрати.
– Я можу й образитись, Клайде. Скільки років разом прожили, а ти знову за своє. Знову тебе манія величчя мучить.
– Вибач, Берто, коли що не так сказав, проте я вже запізнююсь на концерт.
– Далися тобі ті концерти. Голими скоро ходитимемо. Стільки грошей на квитки витратив!
Клайд нічого не відповів дружині, тільки облишив зав’язувати неслухняну краватку й підійшов до неї:
– Сьогодні увечері я розповім тобі все, Берто. Потерпи ще трішки. Усього кілька годин. Але я маю відвідати цей концерт. Обов’язково! Прийду – усе-усе розповім: чого їжджу на концерти, нащо витратив стільки грошей. Гаразд?
– Де вже тебе подінеш, – зітхнула вона, пригортаючи доньку. – Тільки не затримуйся, будь ласка.
– Після концерту одразу ж додому, Берточко, – полагіднішав він.
– Стривай, зараз краватку зав’яжу, – мовила вона й чмокнула чоловіка в щоку.
Клайдові було жаль цих вишукано вдягнених людей, котрі не пожалкували великих грошей, щоб послухати музику у виконанні сучасного маестро. Сказати, що той грав погано, Клайд не міг. Так, йому теж подобалася гра цього сивочолого скрипаля, проте Фетіссону кортіло вийти на естраду, взяти мікрофон і на весь зал що є сили прокричати слухачам, що це не гра, що це підробка, фальш. Хіба можна так пілікати? І на чому? На скрипці самого Страдіварі! Її б зараз дати в руки Нікколо! Він би заграв. А взагалі – ні! Краще попрохати б Нікколо зіграти на моєму синтезаторі. Щоб вихолостити з ненажерливих душ публіки все зло. Але Паганіні ніколи не гратиме для них. Він помер давно, забравши із собою й свої ніжні, чарівні, лагідні, сумні, страшні й радісні звуки, спів своєї скрипки. Моїх далеких нащадків немає, й про них я нічого не знаю. Як тільки прибув із минулого, “Тойота” розтанула, зникла, ніби її й взагалі не було. І вони не відгукуються на моє прохання, щоб допомогли привезти Паганіні сюди, виконати його прохання. Можливо, не можуть або не хочуть… А може, я все-таки знайду того, хто зіграє на моєму синтезаторі так, як тоді грав Паганіні? Із своїх сучасників? Хоча в одну октаву! Хоча б упівсили!
Я знаю, мені треба поспішати. Я маю знайти такого музиканта. Нехай заграє на моєму синтезаторі для всіх…
