Вона дивно розхвилювалась, та зі зростаючим захватом продовжувала принюхуватися. Але Одноокий не розділяв її схвильованості. Він почав нерішуче відступати, виказавши свої побоювання. Щоб його заспокоїти, вона обернулася та доторкнулася до його шиї своєю мордою, потім знову заходилася роздивлятися поселення. Знову в її погляді з’явився смуток, та це зовсім не був голодний смуток. Бажання, яке її охопило, спонукало йти вперед, підійти ближче до теплого вогню, побитися з собаками, пробігтися по поселенню, сторонячись та ухиляючись з-під ніг людей.
Одноокий нетерпляче чекав, та ось вовчицю знову охопив її колишній неспокій і вона усвідомила необхідність негайно знайти те, що шукала. Одноокий відчув полегшення, коли вона повернулася та риссю побігла назад і, добігши до дерев, вони разом зникли під покровом лісу.
Безшумно, мов тіні в місячному сяйві, вони натрапили на стежину. Обоє принюхалися до слідів на снігу. Сліди були свіжими. Одноокий обережно побіг уперед, його подруга побігла слідком. Широкі подушечки їхніх лап, мов оксамит, м’яко ступали по снігу. Одноокий ледь зловив рух чогось білого попереду. За його плавною ходою приховувався поспіх, та невдовзі він пустився бігти з усіх ніг. Він побачив пляму, яка вистрибувала попереду.
Вовки бігли по вузькій стежині, повз молоді ялинки. Крізь дерева виднівся просвіт, який розширявся у галявину, що була залита місячним сяйвом. Одноокий швидко наближався до миготливої білої плями. Стрибок за стрибком і ось він майже наздогнав її. Ще один стрибок і його ікла увіп’ються в неї. Та цього так і не трапилося. Біла шкірка злетіла високо догори і, підстрибуючи у повітрі, заєць-біляк затанцював свій химерний танок прямісінько над ним, не маючи наміру повертатися на землю.
Налякавшись, Одноокий, з форканням відстрибнув назад і, припав до землі, погрозливо заричав на незрозуміле створіння, яке вселяло жах. Та вовчиця спокійно минула його, і на мить зупинившись, стрибнула за танцюючим зайцем. Вона злетіла високо вгору, та не так високо, як висіла здобич і, з металевим клацанням, її зуби схопили лишень порожнечу. Вовчиця стрибнула ще раз, а потім ще.
Спостерігаючи за нею, її друг потроху розслабив позу. Тепер він виказував невдоволення її безплідними спробами, і сам зробив сильний стрибок угору. Його зуби схопили зайця і разом вони знову опустилися на землю. Але водночас він почув над собою підозріле тріскотіння і щось біля нього почало рухатися – з подивом він помітив, як молода ялинка нахиляється над ним та готова завдати удару. Щелепи вовка відпустили здобич і він вишкірився, заричав, наїжився від люті та страху, та відскочив назад, щоб врятуватися від невідомої йому небезпеки. І молоде дерево відразу ж випрямляючись, помчало назад увись, а заєць, який злетів разом з ним, знову затанцював свій танок.
Вовчиця розізлилася. Вона цапнула зубами свого друга за плече на знак докору, і він, ще більше налякавшись, не усвідомлюючи хто напав на нього знову, розлючено завдав удару у відповідь, здерши зубами шкіру на морді вовчиці. Така реакція на докір була однаково несподіванкою, як для нього, так і для неї, і вона накинулася на Одноокого з риком та обуренням. Раптово зрозумівши свою помилку, він спробував задобрити її, та вовчиця рішуче продовжувала його карати, і тоді, полишивши будь-які спроби її заспокоїти, він почав кружляти по колу, ховаючи від неї голову і дозволяючи кусати себе за плечі.
Тим часом заєць все підстрибував у повітрі. Вовчиця сіла на сніг і Одноокий, більше побоюючись своєї подруги, аніж таємничого деревця, знову плигнув за зайцем. Приземлюючись з зайцем у зубах, він пильно слідкував за деревом. Як і раніше, воно послідувало за ним. Припавши до землі в очікуванні удару, він їжився, однак не відпускав зайця. Удару не послідувало. Схилившись над ним, дерево застигло. Коли рухався він – воно також рухалос, примушуючи його ричати крізь зціплені зуби; коли він завмирав – воно також завмирало, і вовк вирішив, що безпечніше не робити ніяких рухів. Все ж тепла заяча кров вабила в його пащі приємним смаком.
Його подруга звільнила його зі скрутного становища, в якому він опинився. Вона забрала у нього зайця і доки дерево гойдалося та загрозливо похитувалося над нею, вона спокійно відгризла зайцю голову. Одразу ж дерево злетіло догори, повернувшись у вертикальне положення, як і було задумано природою, після чого не спричиняло більше ніяких хвилювань. Вовчиця та Одноокий заходилися жадібно пожирати м’ясо, яке спіймало для них загадкове дерево.
Там були інші стежини та галявини, на яких зайці висіли у повітрі, і пара вовків вивідала їх усі – вовчиця показувала дорогу, а старий вовк йшов слідом, спостерігаючи та вивчаючи хитрість обкрадання пасток. І це знання пізніше стало йому у пригоді.
РОЗДІЛ II – ЛІГВО
Два дні вовчиця та Одноокий бродили навколо індійського поселення. Його близькість викликала у вавка страх і тривогу, але поселення вабило його подругу, і вона не бажала йти геть. Однак, коли одного ранку, зовсім близько повітря розколов звук від пострілу, і куля пробила стовбур дерева на відстані кількох дюймів від голови Одноокого, вони більше не вагалися і вирушили в дорогу широкими, метушливими стрибками, які швидко несли їх геть від небезпеки.
Два дні дороги не надто віддалили їх від поселення. Те, що шукала вовчиця, тепер стало нагальною потребою. Вона ставала тяжчою та бігла повільніше. Одного разу, в гонитві за зайцем, якого вона зазвичай ловила без значних зусиль, вона здалася й лягла, щоб відпочити. Одноокий підійшов до неї, але після того як він доторкнувся мордою до її шиї, вона люто вкусила його та так спритно, що він упав на спину і в безглуздій позі здійснював спроби ухилитися від її зубів. Її характер став ще запальнішим, а він в свою чергу став більш терплячим та турботливим.
І ось, нарешті, вовчиця знайшла те, що розшукувала. Воно було в декількох милях вгору за течією невеликого струмка, який влітку впадав в річку Макензі, але зараз був вкритий кригою, промерзнувши до кам’янистого дна, та застиг від джерела до самісінького гирла. Вовчиця стомлено дріботіла за своїм другом, котрий біг далеко попереду і тоді вона випадково помітила високий глиняний берег, що нависав над струмком. Повернувши, вона побігла до нього. Грізні весняні бурі та танучий сніг підмили берег і в одному місці з вузької щілини утворилася печера.
Вовчиця зупинилася біля її входу та обережно оглянула стіни. Потім вона оббігла печеру навколо і добігши туди, де урвище переходило в пологий берег, знову повернулася до неї і увійшла у вузький прохід. Якихось три коротких фути їй довелося повзти, потім стіни розширились та стали вище, і вона опинилася в невеликій круглій норі, біля шести футів в діаметрі. ЇЇ голова ледве діставала стелі. Тут було сухо та затишно. Вона оглянула печеру з особливою ретельністю, а Одноокий, який до того часу повернувся, стояв біля входу і терпляче спостерігав. Поставивши передні лапи разом, вона нахилилася до них мордою і декілька разів покрутилася навколо, потім, втомлено зітхнувши, майже пробурчавши, вона скрутилася у клубок, розслабивши лапи і лягла, повернувшись головою до виходу. Одноокий, цікаво нашорошивши вуха, усміхнувся їй, і вона змогла розгледіти обриси його хвоста, яким він тепер добродушно мотиляв. Притиснувши вуха, вовчиця відкрила пащу, і миролюбиво висунувши язик, дала зрозуміти, що вона спокійна та задоволена.
Одноокий був голодним. Він спав біля входу у печеру, та сон його був тривожним. Раз у раз він прокидався, і нашорошено прислуховувався до навколишньої природи, залитої яскравими променями квітневого сонця, що мерехтіли на снігу. Коли він поринав у дрімоту, слабкий шепіт невидимих оку струмочків, тривожили його слух, тоді він вставав на лапи і уважно прислуховувався. Сонце знову повернулося у ці краї, і вся природа Півночі прокидалася під його теплом. Життя вирувало. Весна витала у повітрі, під снігом зароджувалося життя, по деревам підіймався сік, а бруньки розбивали крижані окови.
Одноокий схвильовано поглядав на свою подругу, та вона не бажала підійматися. Він визирнув з печери і побачив зграйку пуночок, що пурхала неподалік. Він був піднявся, але поглянувши на свою подругу, знову влігся та задрімав. Раптом до нього донеслося тонесеньке дзижчання. Він декілька разів провів лапою по морді, а потім прокинувся. Там, у повітрі прямо над кінчиком його носа самотньо дзижчав комар. Це був великий комар, який напевно усю зиму пролежав замерзлий у сухій колоді, а тепер відтанув під сонячними променями. Одноокий більше не міг опиратися поклику природи. До того ж він був голодним.
