– От би тут з’явилося стадо лосів або якихось інших звірів, тоді б вони відправились полювати на них, – промовив Білл.

Генрі хмикнув і дав зрозуміти, що не налаштований на бесіду та чверть години вони сиділи мовчки: Генрі спостерігав за полум’ям, а Білл за колом очей, які оточили їх та блискотіли у темряві поблизу вогнища.

– От би ми зараз заїжджали до МакГеррі, – почав він знову.

– Вгамуй вже своє «якби та якби», – сердито накинувся на нього Генрі. – То печія тебе турбує. З’їж ложку соди і тобі стане краще та компанія з тебе буде приємніша.

Вранці Генрі прокинувся від потоку прокльонів та лайок Білла. Він підвівся на лікоть, щоб поглянути, що сталося і побачив свого товариша, котрий стояв посеред собак біля розпаленого багаття – його руки закинуті догори, а обличчя скривлене від гніву.

– Ей! – вигукнув Генрі. – Що знову трапилося?

– Фрог зник, – почулося у відповідь.

– Не може бути.

– Кажу тобі, його немає.

Генрі вистрибнув з-під ковдр та кинувся до собак. Він ретельно їх перерахував, після чого заходився, як до цього робив його товариш, проклинати сили дикої природи, що вкрали у них ще одного пса.

– Фрог був найсильнішим в зграї, – врешті сказав Білл.

– А ще він ніколи не був дурним псом, – додав Генрі.

І такою була друга епітафія за два останні дні.

Поснідавши в похмурому настрої, люди запрягли в упряжку чотири собаки, які у них залишилися. Цей день нічим не відрізнявся від попередніх. Люди мовчки пробиралися по вкритих кригою землях. Тишу порушували завивання їх переслідувачів, котрі шли по їхньому сліду.

Незабаром після полудня стемніло, і виття вовків стало чути ближче, коли вони за своєю звичкою почали підбиратися до них. Виття зчиняло хвилювання та переполох серед собак, це збивало їхній біг та пригнічувало людей.

– Ось так, тепер не втечете, дурні створіння, – задоволено промовив того вечора Білл, коли випроставшись, оглядав свою роботу.

Генрі полишив готувати, щоб піти поглянути. Його попутник не просто прив’язав собак, він прив’язав їх так, як це робили індійці – до палок. На шию кожної собаки він зав’язав у вузол шкіряний ремінь. До нього, так близько до шиї, щоб собака не змогла дістати її зубами, він прив’язав міцну палку довжиною в чотири чи п’ять футів. Іншу сторону палки він закріпив шкіряним ременем до забитого у землю кілка. Собаці не вдавалося прогризти ремінь у себе на шиї. Палка ж у свою чергу не давала їх добратися до шкіряного ременя, яким вона була прив’язана з іншого боку палки.

Генрі схвально кивнув головою.

– Це єдина хитромудра штуковина, яка зможе утримати Одновухого, – сказав він. – Він розгризає шкіряний ремінь, наче ножем ріже і у половину швидше. Вранці всі вони будуть на місці, цілі та неушкоджені.

– Готовий закластися, що так і буде, – погодився Білл. – Якщо бодай одна пропаде, я вирушу в дорогу, не випивши кави.

– Вони знають, що у нас немає набоїв, щоб відстрелити їх, – відзначив Генрі, лежачи під ковдрою та говорячи про коло палаючих очей, яке їх оточило. – Якщо можна було б вистрелити в них декілька разів, вони б нас тоді більше боялися. Кожної ночі вони підбираються дедалі ближче. Придивися у темряву – он туди! Бачив його?

Деякий час люди дивувалися, спостерігаючи за рухом силуетів біля вогнища. Вони вдивлялися у темряву, туди, звідки на них блискала пара палаючих очей та помалу обриси тварини приймали форму. Часом було навіть помітно, як вони рухались.

Увагу людей привернув гамір серед собак. Завиваючи, Одновухий поривався з прив’язі у темряву і раз у раз розлючено накидався на палку зубами.

– Поглянь туди, Білле, – прошепотів Генрі.

У світлі багаття, безшумно підкрадалася схожа на собаку тварина. В її рухах водночас вбачалася недовіра та рішучість; краєм ока спостерігаючи за людьми, свою увагу вона зосередила на собаках. Одновухий поривався з прив’язі у бік незваного гостя та нетерпляче завивав.

– Не сказав би я, що цей дурень наляканий, – понизивши голос, сказав Білл.

– Це вовчиця, – прошепотів Генрі у відповідь, – і тепер зрозуміло, як зникли Фетті та Фрог. Вона принада. Вона виманює собаку, а там вже решта поспіває та з’їдає пса.

Вогнище ожило. Дровина розкололася навпіл та гучно затріскотіла. Зачувши тріскотіння, чужак відскочив назад у темряву.

– Генрі, мені здається, – сказав Білл.

– Що?

– Мені здається, це я її палицею відлупцював.

– Не маю у цьому жодного сумніву, – відповів Генрі.

– І треба сказати, – продовжував Білл, – те, що ця тварина впевнено підходить до вогнища, викликає підозри.

– Очевидно, що їй відомо більше, аніж звичайній дикій вовчиці, – погодився Генрі. – Вовк, котрий розуміє, коли прийти до собак, щоб його нагодували, видко робив так не раз.

– У старого Віллена був собака, який втік разом з вовками, – розмірковував вголос Білл. – Я мав би здогадатися. Я застрелив його, коли натрапив на зграю вовків на лосиному пасовищі, поблизу Літл-Стік. І старий Віллен плакав, наче дитя. Він тоді сказав, що не бачив його три роки. Весь цей час Бен жив з вовками.

– Я гадаю, що в твоєму припущенні є сенс, Білле. Це не вовк, а собака і він їв рибу з рук людини багато разів.

– І якщо трапиться нагода, я його пристрелю, – заявив Білл. – Ми не можемо дозволити собі втратити ще одного собаку.

– Але ж у тебе всього три набої. – відказав Генрі.

– Я дочекаюсь слушної нагоди, – сказав Білл.

Вранці Генрі розпалив багаття і приготував сніданок, слухаючи як хропить його товариш.

– Ти так міцно спав, – розбуркуючи його до сніданку, сказав Генрі. – Не хотілося тебе будити.

Білл сонно заходився їсти. Помітивши, що в його кухлі немає кави, він заметушився у пошуках кавника. Але кавник стояв біля Генрі і йому було не дістати до нього рукою.

– Ей, Генрі, – м’яко докорив йому Білл, – ти нічого не забув?

Генрі акуратно озирнувся навколо і похитав головою. Білл підійняв свій пустий кухоль.

– Кави ти не отримаєш, – заявив Генрі.

– Невже закінчилася? – занепокоївся Білл.

– Ні.

– Думаєш, вона шкодить моєму шлунку?

– Ні.

Обличчя Білла почервоніло від гніву.

– Тоді будь ласкавий поясни, в чому справа і не дратуй мене, – сказав він.

– Спенкер зник, – відповів Генрі.

Білл помалу повернув голову з виглядом людини, яка змирилася з зрадливістю долі і не підіймаючись з місця, перерахував собак.

– Як це сталося? – сухо спитав він.

Генрі знизав плечима.

– Не знаю. Може Одновухий перегриз його ремінь. Сам він цього точно не зміг би зробити.

– Шолудивець, – протянув понуро Білл, стримуючи гнів, що кипів у нього всередині. – Свій ремінь перегризти не зміг, так перегриз ремінь Спенкера.

– Що ж, у будь-якому разі неприємності Спенкера скінчились. Я думаю, що до цього часу він уже перетравився та підскакує у череві двадцятьох вовків по околиці, – пролунала з вуст Генрі епітафія останньому зниклому псу.

– Випий кави, Білл.

Та Білл похитав головою.

– Ну ж бо, давай кухоль, – попросив Генрі, підіймаючи кавник.

Білл відсунув кухоль в бік.

– Хай мене дідько забере, якщо я випью кави. Я ж сказав, що якщо якась із собак зникне, то не буду пити, то не буду.

– Кава напрочуд смачна, умовляв його Генрі.

Але Білл не піддавався і з’їв сніданок всухом’ятку, раз по раз проклинаючи Одновухого за його витівку.

– Сьогодні ввечері я прив’яжу їх так, щоб вони не дістали один до одного, – заявив Білл, коли вони вирушили в дорогу.

Вони проїхали трохи менше ста ярдів, коли Генрі, який йшов попереду, підібрав предмет, на котрий натрапив снігоступом. У темряві він не зміг його розгледіти, але на дотик зрозумів, що було у нього в руках. Він жбурнув його назад і, вдарившись об сани, предмет поскакав прямо під ноги Біллу.

– Може це тобі ще знадобиться, – сказав Генрі.

Білл скрикнув. Все що лишилось від Спенкера – палка, до якої він був прив’язаний.

– І шерстинки не лишили, – повідомив Білл. – Вони навіть ремені з палки зжерли. Вони страшенно голодні, Генрі, і боюсь вони зжеруть нас ще до того, як ми доберемося до місця.