Вовк проповз до своєї подруги, щоб переконати її піднятися. Та вона лише заричала у відповідь, і він на самоті поповз назустріч яскравим сонячним променям. Коли він ступив на м’який сніговий покрив, то відчув, як легко той провалюється під його лапами і сковує його біг. Він побіг вгору по льодяному струмку, де сніг, вкритий від сонця тінню від дерев, все ще залишався твердим. Вісім годин пройшло, перш ніж він в нічних сутінках повернувся до нори, а голод гриз його ще більше, ніж раніше. Він знайшов здобич, та не спіймав її. В гонитві за дичиною він провалювався на підталій сніговій кірці потопаючи в снігу, в той час як заєць-біляк легко втікав по її поверхні.
Зачувши недобре, він завмер біля входу у печеру. Слабкі, дивні звуки доносилися зсередини. Вони були йому невиразно знайомі, але це не був голос його подруги. Обережно він проповз всередину і там його зустрів застережливий рик вовчиці. Він не збентежив Одноокого, хоча він покірливо зберігав дистанцію. Та йому хотілося зрозуміти природу інших звуків – слабкого, тихого писку та скавучання.
Його подруга роздратовано попередила, щоб він не підходив і, згорнувшись у клубок, він заснув біля входу у печеру. Коли тьмяне світло ранкових сонячних променів пробилося у лігво, він знову почав шукати причину невиразно знайомих йому звуків. В ричанні його подруги з’явилася нова нотка. Це була нотка ревнощів, і він був обережним, тримаючись від неї на відстані. Все ж таки між її лапами, вздовж тулуба, йому вдалося розгледіти п’ять дивовижних маленьких живих комочків. Вони були надто слабкими, надто безпомічними і пищали, не відкриваючи очей назустріч світлу. Вовк був здивований. За все його довге життя таке траплялося з ним не один раз, однак кожного разу він дуже дивувався.
Його подруга занепокоїно дивилася на нього. Час від часу вона видавала рик, а коли він наближався до неї занадто близько, то рик переростав у сердите ричання. Її інстинкт говорив їй, як і усім вовчицям-матерям, що батьки поїдають новонароджене і безпомічне потомство, хоча вона й не пам’ятала, щоб з нею таке траплялося. Такий інстинкт нагадував про себе сильним страхом, котрий ховався всередині та спонукав не дозволяти Одноокому наблизитися до дитинчат.
Та він не становив загрози. Старий вовк відчував поклик інстинкту зберегти своє потомство, який в свою чергу він успадкував від вовків, щоб продовжити їх рід. Він не сумнівався та не розмірковував над тим, що бачив перед собою, природа вже відповіла на всі його питання і, залишаючи своє потомство та підкоряючись своєму інстинкту, Одноокий зробив те, що здавалося самим природнім у цьому світі – він вирушив на полювання.
В п’яти чи шести милях від лігва струмок розділявся і його рукава розтікалися серед гір під прямим кутом. Вовк побіг вздовж лівого рукава і натрапив на свіжий слід. Він принюхався і, вирішивши, що звір проходив тут зовсім недавно, припав до землі, сторожко вдивлявся туди, куди він щезав. Потім він повільно розвернувся та вирушив далі вздовж правого рукава. Слід був набагато більший його власного, і він знав, що у нього мало шансів здолати звіра, котрий їх залишив.
Пробігши з пів милі вздовж правої вилки струмка, він почув звук гризучих зубів. Він підкрався до своєї здобичі та побачив їжатця, який, піднявшись на обидві лапи біля дерева, гриз кору. Одноокий обережно наблизився, але без всілякої надії спіймати здобич. Звір був йому знайомий, хоча він і не зустрічав його раніше так далеко на північ і за все його життя їжатець жодного разу не став йому обідом. Та він прожив достатньо, щоб знати, окрім всього іншого, що на світі є вдача та щасливий випадок, і з цим він продовжив підкрадатися ближче. Ніколи не можна було сказати напевне, як все піде, бо життя якимось чином завжди було непередбачуваним.
Їжатець згорнувся клубком, розпушивши довгі, гострі голки в усі боки, щоб захиститися від атаки.
Одного разу, коли Одноокий був ще молодим вовком, він занадто близько принюхався до схожого клубка з голок, очевидно призначених для захисту, і раптово оживши, клубок вдарив його хвостом по носі. Одна голка залишалася стирчати у нього в носі багато тижнів та викликала пекельний біль доти, доки нарешті не випала сама. Пам’ятаючи про цей конфуз, він зручно присів, притиснувшись до землі, у футі від здобичі, подалі від хвоста, завмер та почав вичікувати. Могло трапитися що завгодно. Завжди могла випасти гарна нагода. Їжатець міг розгорнутися і тоді спритним рухом лапи він зміг би нанести удар в незахищений голками живіт та розпороти його. Та пройшло півгодини і вставши, він сердито рикнув на нерухомий клубок і побіг далі. Йому часто доводилося довго вичікувати, доки їжатець розгорниться і цього разу він не бажав втрачати час. Він попрямував далі вздовж правої вилки струмка. День хилився до вечора, а він так нічого і не спіймав.
Інстинкт батьківства наполегливо спонукав його шукати їжу. І ось по полудню він натрапив на куріпку. Він вийшов з хащів та опинився прямо перед некмітливим птахом. Вона сиділа на колоді, всього у футі від його носа. Обидва помітили один одного. Сполохавшись, птах злетів угору, та вовк встиг вдарити його лапою і звалити на землю, і коли він знову спробував пурхнути, він наскочив на неї і схопив зубами. Коли його ікла стисли ніжну плоть та тендітні кістки, він, як і наказувала йому природа, почав їсти. Але згадавши про щось, він зупинився і рушив у дорогу додому, несучи в зубах білу куріпку.
М’яко рухаючись, неначе тінь, він обережно розвідував дорогу перед собою, в надії знайти ще яку-небудь дичину, і в милі від рукавів струмка натрапив на старі великі сліди, які знайшов рано вранці. Слід йшов у той бік, куди він біг, і Одноокий продовжив свій шлях, готуючись за будь-яким поворотом на березі зустріти його володара.
Виглянувши з-за каменя, де струмок круто завертав і, метнувшись поглядом, він побачив те, що змусило його відразу ж припасти до землі. Там був звір, якому належали сліди – велика самка рисі. Вони присіла до землі, так само як сьогодні робив і він, а перед нею згорнувшись лежав клубок з голок. Якщо до цього він був ковзаючою тінню, то тепер він став привидом тієї тіні, доки, прокрадаючись, петляв, і без перешкод не опинився з підвітряної сторони біля німих, застиглих звірів.
Опустившись на сніг і положивши куріпку поряд, він почав спостерігати крізь вкриті голками гілки ялинки, що хилилися низько до землі, за грою життя, яка розігрувалася у нього перед очима – два звіра терпляче чекали у прагненні жити. І цікавим в усій цій грі було те, що один, щоб вижити поїдав іншого, а той, в свою чергу, намагався не бути з’їдженим. Старий вовк, причаївшись в своєму укритті, також брав участь в цій грі та сподівався на диво, яке могло б допомогти йому зловити здобич і вижити.
Пройшло півгодини, година, але нічого не відбувалося. Клубок голок можно було прийняти за камінь, рись була схожа на обмерзлий мармур, а старий вовк лежав, наче мертвий. Однак усі три звіра жили в постійній напрузі, що викликало в них майже фізичний біль, і навряд чи вони коли-небудь відчували себе більш живими, аніж в той момент, коли знаходилися в оціпенінні.
Одноокий злегка поворухнувся і жваво виглянув вперед. Щось відбувалося. Їжатець зрештою вирішив, що його ворог пішов. З повільною обережністю він почав розгортатися, прибираючи свою неприступну броню. Його нічого не насторожило. Дуже повільно голчастий клубок розгортався на всю довжину. Побачивши живу здобич, котра лежала перед ним, наче запрошуючи на бенкет, Одноокий відчув, як з його пащі мимоволі потекла слина.
Коли їжатець помітив свого ворога, він ще не встиг повністю розгорнутися. Тієї ж миті рись напала. Удар був наче спалах. Лапа нанесла свій прудкий удар по ніжному череву, розпоровши його своїми гострими кігтями, які загорталися, наче гачки. Якщо б їжатець розвернувся повністю або якщо б він не помітив свого ворога за долю секунди до удару, лапа залишилася б неушкодженою, та доки рись забирала її, їжатець різко вдарив збоку хвостом і загнав в лапу гострі голки.
