Все трапилося за мить – удар, удар у відповідь, пронизливий передсмертний крик їжатця і крики кішки від несподіваного болю. Одноокий жваво підвівся, нашорошив вуха та підняв догори хвіст, яким замотиляв. Рись розізлилась не на жарт. Вона люто накинулася на істоту, яка її поранила. Але їжатець скуготів та кректав від нанесеної йому рани і знесилено намагаючись згорнутися у клубок, знову завдав удару хвостом і знову кішка заревіла від болю та потрясіння. Вона позадкувала, фиркаючи носом, який тепер був нашпигований голками і був схожий на страхітливу голочницю. Рись терла ніс своїми лапами, намагаючись позбавитися пекучих голок. Віл нестямного болю та переляку вона встромляла ніс у сніг, терла його об лозинки та гілки, кружляючи по колу.
Продовжуючи фиркати, швидкими, різкими рухами вона несамовито махала коротким хвостом. Припинивши метатися, вона притихла на хвилину. Одноокий за нею спостерігав, і коли вона геть несподівано раптом підскочила вгору, видавши протяглий та моторошний крик, то він здригнувся і мимоволі наїжився. Потім вона відскочила та кинулася бігти, з кожним стрибком, видаваючи крик.
Ще до того, як рись з шумом відбігла, а потім і зовсім щезла з поля зору, Одноокий наважився вийти зі свого укриття. Він крокував так обережно, наче сніг навкруги був покритий стирчачими голками їжатця, які були готові встромитися в ніжні подушечки його лап. Угледівши вовка, їжатець зустрів його несамовитим вискотом та брязканням зубів. Йому знову вдалося згорнутися в клубок, та він все-таки не зміг згорнутися так щільно як раніше, його м’язи для цього були сильно поранені. Живіт його був розпорений майже навпіл і сильно кровоточив.
Одноокий набирав у пащу просяклий кров’ю сніг, жував його, куштуючи на смак, і ковтав. Кров була смачною, і його голод ще більше дав про себе знати, та він достатньо прожив, щоб пам’ятати про обережність. Він ліг на сніг та став вичікувати, а в той час їжатець поряд скриготів зубами, кректав, завивав, і інколи видавав короткий різкий вискіт. Трохи згодом Одноокий помітив, як голки опускаються, а тіло їжатця охопив дрож. Та ось дрож минулася. Почувся останній зухвалий брязкіт зубів, потім всі голки опустилися, а туша тварини обм’якла і застигла.
Невпевнено Одноокий з осторогою розгорнув лапою їжатця на всю довжину і перевернув його на спину. Атаки не послідувало. Без сумніву він був мертвий. Близько хвилини вовк уважно вивчав його, потім обережно взяв у зуби і побіг вздовж струмка, почасти несучи, почасти тягнучи їжатця, повернувши голову набік, щоб не наступити на груду голок. Він щось згадав, кинув ношу і побіг назад, туди, де залишив куріпку. Він жодної миті не сумнівався у тому, що треба зробити, і поспіхом з’їв куріпку. Повернувшись, він поніс свою ношу далі.
Коли він притягнув улов свого сьогоднішнього полювання в печеру, вовчиця уважно його оглянула, повернула морду до нього і злегка лизнула в шию. Та наступної ж миті відігнала його риком від дитинчат, але її рик не був таким же суворим як зазвичай, і в ньому все-таки вчувалося більше ноток вибачення, аніж погрози. Її інстинктивний страх перед батьком свого потомства притишувався. Він вів себе так, як належить вести себе батьку-вовку і не виявлял страхітливого бажання поглинути молоде життя, яке вона народила.
РОЗДІЛ III – СІРЕ ВОВЧЕНЯ
Він відрізнявся від своїх братів та сестер. Їхнє хутро вже набуло рудуватого відтінку, який вони успадкували від матері-вовчиці, в той час як йому дістався окрас його батька. З усього виводку він був єдиним маленьким сірим вовченям. Він був справжнім вовком та був дуже схожим на свого батька і мав лише єдину відмінність – у сірого вовченяти було два ока.
Його очі довго не відкривалися, але навіть тоді він вже міг чудово бачити все навколо. З закритими очима він пробував усе, що його оточувало на дотик, на смак і на нюх. Він дуже добре знав своїх двох братів і двох сестер. Коли вони разом починали незграбно вовтузитися і навіть боротися, його ще незміцніле горло видавало пискляві звуки, які невиразно нагадували ричання. Ще задовго до того як вовченя змогло відкрити очі, воно пізнало на дотик, на смак і на нюх свою матір – джерело тепла, рідкої їжі та ніжності. У неї був ніжний язик, який заспокійливо лизав його пухнасте маленьке тільце, і який заохочував його пригорнутися ближче до неї, щоб заснути.
В перший місяць свого життя більшість часу він спав, але зараз він вже бачив набагато краще, менше спав і в нього непогано виходило вивчати навколишній світ. Його світ був похмурим, та він цього не усвідомлював, бо нічого іншого він не знав. Навкруги була темрява, але він звик до пітьми, тому що ніколи не бачив денного світла. Його світ був дуже маленьким і обмежувався стінами лігва та, не знаючи величезного світу ззовні, він ніколи не томився в своєму маленькому світі.
Однак він рано дізнався, що одна стіна його світу відрізнялася від решти. Це був вихід з печери та джерело світла. Він зрозумів, що ця стіна була інакшою ще до того, як у нього з’явилися власні думки та свідомі бажання. Вона завжди надзвичайно вабила його, ще навіть до того, як його очі відкрились та побачили її. Світло, яке йшло від стіни, дратувало його закриті повіки, а зорові нерви відповідали на маленькі яскраві спалахи, які здавалися надзвичайно приємними. Життя в ньому, кожна клітинка його тіла, все його єство і непідвладні йому процеси тягнулися до цього світла і спонукали його тіло йти до нього так само, як незбагненна хімія спонукала рослину тягнутися до сонця.
Ще до початку свого свідомого життя він завжди повз до виходу з печери. І в цьому його брати та сестри були з ним заодно. На цьому етапі їхніх життів жоден з них жодного разу не поповз до темних кутків задньої стіни. Світло притягувало їх, мов рослин; хімія життя заклала в них життєву необхідність отримувати сонячне світло і їхні маленькі тільця, підкоряючись інстинктам, сліпо повзли до нього, мов пагони винограду. Пізніше, коли у кожного з них почали розвиватися їхні влісні риси характеру, і вони стали свідомо приймати власну свідомість, імпульси та бажання, світло стало притягувати їх ще більше. Вони завжди повзли до нього, розповзаючись у різні боки, і кожного разу матір повертала їх назад.
Завдяки таким подорожам сіре вовченя пізнало й інші якості своєї матері, окрім м’якого, заспокійливого язика. Підповзаючи до світла, воно дізналося, що у неї є ніс, який різким докірливим поштовхом міг відштовхнути його назад, а потім воно дізналося, що у неї є лапа, яка могла придавити і покотити його швидкими, обачливими рухами. Так воно пізнало біль, та крім усього іншого воно зрозуміло, як його уникнути – не слід було наражати себе на покарання, а коли покарання все-таки не можна було уникнути, треба було ухилятися від удару та відступати. Це були свідомі дії та перші висновки, зроблені стосовно навколишнього світу. Раніше воно ухилялося від болю машинально, так само як машинально повзло до світла. Тепер же воно ухилялося від нього, тому що знало, що таке біль.
Воно було сильним дитинчам. Такими ж були його брати та сестри. Недивно, адже воно було хижим звіром і походило від роду м’ясоїдних тварин. Його батько та матір харчувалися тільки м’ясом. Молоко, яке воно почало пити з перших днів свого життя, вироблялося з м’яса, і зараз, коли йому виповнився місяць, а його очі відкрилися всього тиждень тому, воно вже й саме починало харчуватися напівперетравленим вовчицею м’ясом, яке вона давала всім своїм п’ятьом дитинчатам як підкорм.
Але при цьому воно було найсильнішим серед вовчат. Воно могло видати скрипучий рик гучніше за будь-кого з них. В бійці крихітне вовченя було лютішим за решту. Воно першим навчилося вправно перевертати їх ударом лапи і першим схопило інше вовченя за вухо, смикаючи його та видаючи звук ричання крізь зціплені зуби. І звичайно ж, воно принесло найбільше клопоту матері, яка намагалася утримати свій виводок подалі від виходу з печери.
Захопленість сірого вовченяти світлом зростала кожного дня. Воно раз по раз вирушало назустріч пригодам до виходу з печери; його дорога займала ярд шляху, після чого мати незмінно повертала його назад. Ось тільки воно не знало, що це був вихід. Воно взагалі нічого не знало про входи та виходи, з яких можна було би потрапити з одного місця в інше. Інші місця були йому невідомі, так само як було невідомо йому як туди потрапити. Ось чому вихід з печери здавався йому стіною – стіною світла. Коли сонце надворі з’являлося на небокраї, ця стіна ставала для нього сонцем в його світі. Воно притягувало його, як світло притягує метелика. Вовченя завжди прагнуло дістатися до нього. Життя, яке так стрімко росло в ньому, знову і знову підганяло його до стіни світу. Життя усередині нього знало, що це був єдиний вихід назовні, вихід крізь який йому було призначено пройти. Але саме воно абсолютно нічого про це не знало. Воно не знало, що там взагалі щось було.
