Була лише одна незрозуміла йому річ про цю стіну світла. Його батько (воно вже зрозуміло, що його батько – ще один мешканець в цьому світі, істота схожа на його матір, яка спала біля світла і приносила їжу) – він умів приходити прямо через дальню білу стіну і щезати в ній. Сіре вовченя не могло цього зрозуміти. Мати ніколи не дозволяла йому підходити до цієї стіни, але воно підходило до інших стін і кінчик його носа натикався на тверду перешкоду. Було боляче. І після декількох таких випробовувань, воно більше до них не підходило. Не роздумуючи, вовченя прийняло зникнення батька в стіні за його особливість, як воно приймало молоко і напівперетравлене м’ясо за особливості своєї матері.
Насправді, сіре вовченя не вміло думати – принаймні, думати так, як це притаманно людям. Думки його були туманними. Однак воно робило такі ж ясні та чіткі висновки, як і людина. Воно приймало речі такими, якими вони є, не задаючись питанням, чому та навіщо. Таким був спосіб його мислення. Його ніколи не хвилювало, чому речі трапляються. Йому було достатньо знати, як це трапилося. Тому коли воно декілька разів наштовхнулося носом на задні стіни, воно примирилося з тим, що не може крізь них проходити. Так само воно примирилося з тим, що його батьку це підвладно. Та його ніколи не відвідувало бажання зрозуміти, що його відрізняло від батька. Логіка та фізика не приймали участі у формуванні його мислення. Як багато інших тварин, що мешкають у дикій природі, воно рано пізнало голод. Настав час, коли воно більше не отримувало не лише м’ясо, але й молоко від матері. Спочатку дитинчата скавучали та пищали, та здебільшого вони спали, а потім вони впали у голодну кому. Вони більше не вовтузилися і не боролися, не було більше чути спроб заричати у дитячому гніві, припинилися подорожі до дальньої білої стіни. Вовченята спали, а життя в них тріпотіло та згасало.
Одноокий був у відчаї. Він розшукував дичину повсюду і зрідка спав у лігві, яке тепер перетворилося на безрадісне та сумне місце. Вовчиця також залишала свій виводок, і вирушала на пошуки здобичі. В перші дні після народження вовченят, Одноокий декілька разів повертався до індійського поселення та крав зайців з розставлених пасток, та коли сніг почав танути і струмки розкрилися від льоду, індійці пішли, і він більше не міг роздобути там їжі.
Коли життя в сірому вовченяті знову ожило, до нього повернулася цікавість до далекої білої стіни, а ще воно помітило, що в його світі стало менше мешканців. Крім нього там залишилася всього одна його сестра. Інші зникли. Коли воно зміцніло, то було змушене грати на самоті, тому що його сестра більше не підіймала голову і не повзала довкола. Його маленьке тіло округлилося від м’яса, яке йому тепер давали та для неї їжа поспіла занадто пізно. Вона постійно спала, всюди стирчали маленькі кісточки, обтягнуті шкірою, і життя в ній поступово згасало, доки зрештою не залишило її назовсім.
Потім прийшли дні, коли сіре вовченя більше не бачило свого батька, який зазвичай з’являвся та зникав у стіні або спав біля виходу. Все сталося в кінці другого і менш лютого голоду. Вовчиця знала, чому Одноокий не повернувся, але вона не могла розповісти сірому вовченяті те, що бачила на власні очі. Коли вона полювала вгорі вздовж лівого рукава струмка, там, де було лігво риси, вона натрапила на вчорашній слід Одноокого. Йдучи по сліду, вона його знайшла, або скоріше те, що від нього лишилось. Поряд з ним вона побачила ознаки боротьби, а сліди рисі, яка перемогла у сутичці, вели в її лігво. Перш ніж піти, вовчиця знайшла лігво, та сліди дали їй зрозуміти, що рись була всередині і вона не наважилася наразити себе на небезпеку.
Надалі, під час полювання, вовчиця уникала лівого рукава струмка. Вона знала, що в лігві рисі були дитинчата, і знала, що рись люта тварина і безжалісний суперник. Півдюжині вовків було б легко загнати шиплячу рись на дерево, але для самотнього вовка сутичка з риссю мала інші наслідки – особливо, коли рись піклувалася про свій виводок.
Але природа є природа, а материнство залишається материнством, неважливо де, в дикій природі чи серед людей, воно незмінно прагне захищати своє потомство, і прийде час, коли вовчиця, заради свого сірого вовченяти, наважиться вирушити до лівого рукава струмка, до лігва рисі у скелях і її безжального гніву.
РОЗДІЛ IV – СТІНА СВІТУ
До того часу, коли мати вовченяти почала залишати печеру, вирушаючи на полювання, воно вже добре засвоїло закон, котрий забороняв підходити до виходу з печери. До цього закону його привчили не тільки ніс матері та її лапа, але ще й інстинктивний страх, який поступово заполоняв його. За все його коротке життя в печері, воно ще ніколи не зустрічало того, чого можна було б боятися. Страх воно успадкувало від далеких предків, через багато тисяч життів. Цей спадок воно отримало від Одноокого і вовчиці, а їм, у свою чергу, він передався від усіх попередніх поколінь вовків. Страх – це спадок дикої природи, якого ні одному звіру не судилося уникнути, так само як і обміняти на юшку.
І сіре вовченя знало про страх, хоча воно не знало, що він собою являв. Воно певно сприйняло його як одне з життєвих обмежень. Воно вже знало, що такі обмеження існують. Воно дізналось, що є голод, і коли воно не могло вгамувати свій голод, то відчувало обмеження в своєму бажанні. Тверда перешкода стіни у печері, різкий поштовх материного носа, удар її лапи зверху, нестерпний голод від недоїдання, який воно відчувало уже декілька разів, дали йому зрозуміти, що в світі була не тільки уседозволеність, але були ще й обмеження і заборони. Ці обмеження і заборони були законом. Їхнє дотримання означало уникнення болю та неприємностей.
Та вовченя про це не розмірковувало, як це притаманно людині. Воно поділяло усе, з чим стикалося на те, що завдавало болю та на те, що болю не завдавало. І засвоївши це, воно почало уникати того, що завдавало болю, а саме обмежень та заборон, щоб насолодитися тим, що приносило йому задоволення та нагороду.
Отже, корячись закону, який встановила його матір і корячись закону такого невідомого та безіменного явища, як страх, вовченя не підходило до виходу з печери, який воно все ще вважало стіною світла. Коли мати йшла, більшість часу воно спало, а коли прокидалося, то сиділо дуже тихо, стримуючи скавучання, яке підіймалося в його горлі, у спробах вирватись назовні.
Одного разу, прокинувшись, він почув дивний шум біля білої стіни. Він не знав, що ззовні стояла росомаха, яка дрижала від власної зухвалості і обережно принюхуючись, намагалася визначити, хто мешкає в печері. Єдине, що вовченя розуміло, так це те, що сопіння було дивним і йому невідомим, а невідоме було головною передумовою до виникнення страху. Шерсть на спині сірого вовченяти стала дибки, та він не видав ані звуку. Як воно дізналося, що у відповідь на принюхування тварини воно мало їжитися? У нього не було цьому пояснення, тому що раніше з ним такого не траплялось, і воно їжилося мимоволі, але так виявляв себе його страх. Страх супроводжував ще один інстинкт – інстинкт причаїтися. Вовченя охопив нестямний страх, однак воно лежало нерухомо, не видаючи жодного звуку, і завмерши, воно перетворилося на камінь і його цілком можна було прийняти за мертвого. Його мати, повернувшись додому та зачувши слід росомахи, заричала та понеслася до печери. Знайшовши там своє дитинча, вона з несамовитим запалом та любов’ю заходилася облизувати його і пестити носом. І вовченя зрозуміло, що йому вдалося уникнути якоїсь величезної біди.
Та були й інші сили, які діяли на вовченя, і найголовнішою з них було дорослішання. Інстинкт та закон потребували від нього слухняності, але дорослішання спонукало його бунтувати. Його мати та страх змушували його лишатися подалі від білої стіни. Дорослішання це життя, а життя завжди тягнеться до світла, тому ніяка гребля не могла б утримати потік життя, який підіймався всередині нього – підіймався з кожним шматочком м’яса, який він ковтав і з кожним ковтком повітря, який він вдихав. Зрештою, одного дня, страх та покору змив потік вируючого життя, і вовченя, незграбно покрокувало до виходу.
