На відміну від інших стін, які воно вже вивчило, ця стіна здавалося віддалялася від нього, як тільки воно підходило до неї ближче. Тверда поверхня не вдарила його ніжний ніс, коли воно спробувало висунути його вперед. Стіна була такою ж проникною та м’якою, як і світло. Йому завжди здавалося, що вона тверда, але ось воно зайшло в її матерію.
Це спантеличило вовченя, коли воно незграбно повзло крізь як йому завжди здавалося тверду стіну. Страх підбурював його повернутися, але дорослішання спонукало йти вперед. Раптом воно опинилося біля входу у печеру. І стіна на його подив раптово віддалилася вперед на непомірну відстань. Світло раптом стало боляче сліпити очі. Більше того, воно було приголомшене цією раптовою появою безмежного простору. Очі вовченяти мимоволі почали звикати до яскравого світла, і почали фокусуватися на предметах, які тепер здавалися більш віддаленими. Спочатку, стіна зникла з поля його зору. Та тепер воно знову могло її розгледіти, хоча зараз вона здавалася далекою та зовсім іншою на вигляд. Стіна майоріла безліччю предметів, на ній виднілися дерева, що росли вздовж струмка, і небо, яке підіймалося над горою.
Його охопив жах. Невідоме насідало з усіх боків. Поповзом вовченя присіло біля краю печери і дивилося на світ навколо нього. Воно було страшенно налякане, а все тому, що зовнішній світ був йому незнаний, він становив загрозу. Шерсть вздовж його спини піднялася дибки, а паща злегка скривилася у спробі видати лютий та погрозливий рик. Незважаючи на свою незначущість та страх, вовченя погрозливо кидало виклик цілому світові.
Але йому нічого не загрожувало. Воно продовжувало пильно вдивлятися і так захопилося, що навіть забуло ричати та боятися. На певний час страх розвіявся цікавістю, яку викликало дорослішання, а дорослішання в свою чергу, прийняло вигляд допитливості. Вовченя заходилося оглядати предмети навколо нього. Воно помітило частину струмка, що відкривалася його очам, виблискуючи в сонячних променях, висохлу сосну біля схилу, і сам схил, який підіймався прямо до нього і закінчувався на відстані двох футів від входу в печеру, де він присів.
За все життя сірому вовченяті ще ніколи не доводилося падати, адже воно жило на рівній поверхні, тому не знало, що значить впасти. І з цим воно без страху зробило крок у повітря. Його задні лапи все ще залишалися на виступі на краю печери, і воно упало головою донизу. Воно боляче вдарилося носом об землю та жалібно заскавучало, але котилося далі, перекидаючись вниз по схилу. Панічний жах заволодів ним. Невідоме все-таки наздогнало його та збиралося заподіяти страшного болю. Цікавість дорослішання тепер замінив страх, і вовченя запищало, як запищало б будь-яке налякане цуценя.
Невідоме ось-ось збиралося нанести йому травму і вовченяті навіть страшно було уявити, якою жахливою вона буде, і воно раз у раз пищало та вискотіло. Це було набагато гірше, аніж коли воно припадало до землі, завмерши від страху перед невідомим, що підкрадалося десь поряд. Зараз невідоме схопило його мертвою хваткою і навіть мовчання не врятувало б його. Крім того, не страх воно відчувало зараз – його стрясав жах.
Схил ставав гладкішим і був вкритий травою. Швидкість його падіння зменшувалася. Коли вовченя нарешті зупинилося, то запискотівши від болю востаннє, воно протяжно та жалібно заскавучало. Потім воно заходилося вилизувати зі своєї шерсті суху глину, наче в своєму житті йому доводилося робити це багато разів.
Вовченя сіло і огледілося так, як це могла би зробити перша людина, яка ступила на Марс. Воно пройшло крізь стіну свого світу, невідоме відпустило його і ось воно сиділо, ціле та неушкоджене. Та навіть перша людина, яка ступила на Марс, змогла б відкрити для себе менше нового, ніж вовченя. Воно стало дослідником цілком нового світу, про який раніше нічого не знало і навіть не здогадувалося про його існування. Тепер, коли страшне невідоме більше не тримало його, воно забуло про його загрози. Його увагу займали лише оточуючі його предмети. Воно вивчало траву під собою, кущик брусниці, який ріс вище та сухий стовбур сосни, яка височіла на краю галявини посеред дерев. Білка, вибігши з-за сосни, стала на задні лапи та сильно його налякала. Вовченя присіло і сердито заричало. Та білка злякалась не менше за нього. Вибігши вверх по дереву і опинившись в безпечному місці, вона завзято зацокотала у відповідь.
Це додало вовченяті впевненості і хоча дятел, якого він зустрів одразу ж після білки, змусив його вирушити в дорогу, він все ж біг бадьоро. Його впевненість настільки зміцніла, що коли кукша нахабно підскочила до нього, він грайливо потягнувся до неї лапою. У відповідь вона боляче клюнула його у ніс і вовченя нахилилося та запищало. Пискіт налякав кукшу, і та зірвалася з місця, щоб втекти від небезпеки.
Але вовченя вчилося. Його незріла, туманна свідомість вже мимоволі розпізнавала предмети. Були живі предмети та неживі. Живих предметів треба було остерігатися. Неживі предмети завжди залишались на одному місці, а живі завжди рухались, і не можна було передбачити, що у них на думці. Всі їхні рухи були несподіваними, і йому треба було за ними спостерігати і бути насторожі.
Вовченя крокувало незграбно, увесь час натикаючись на палички та інші предмети. Гілочка, яку як йому здавалося, воно давно залишило позаду, била його по носі або проходилась по його ребрам. Земля не завжди була рівною. Інколи воно спіткалося та билося носом об землю або боляче вдарялося лапами. Дорогою йому під ноги попадалося каміння, яке шаталося, коли воно наступало на нього, і тоді воно дізналося, що неживі предмети не завжди залишались нерухомими, як його печера, а ще маленькі неживі предмети падали чи переверталися легше, ніж великі. Та кожна невдача вчила його. Чим довше вовченя крокувало, тим краще у нього виходило. Воно пристосовувалося, вчилося розраховувати свої рухи, розпізнавати свої фізичні можливості, вимірювати відстань між предметами, і від предметів до нього самого.
Новачкам завжди везе. Народжений стати мисливцем (хоча він і не знав про це) він натрапив на дичину прямісінько біля своєї печери під час своєї першої прогулянки оточуючим світом. Вовченя абсолютно випадково натрапило на вправно сховане гніздо білої куріпки. Воно в нього впало, намагаючись пройти по зваленій сосні. Вовченя посковзнулося на гнилій корі, і з відчайдушним вискотом покотилося донизу з круглого стовбуру крізь листя та стебла невеликого куща і опинився в оточенні семи пташенят куріпки.
Вони пищали і спочатку воно їх злякалося. Але помітивши, що вони були дуже маленькими, воно осміліло. Пташенята метушились. Вовченя поклало лапу на одне з них і воно заметушилося ще більше. Це його тішило. Воно обнюхало пташеня і спробувало зубами. Пташеня боролося та лоскотало йому язик. Тієї миті вовченя відчуло голод. Його щелепи зімкнулися. Почувся хрускіт ніжних кісток і тепла кров полилася в його пащу. Смак був приємним. Це було м’ясо, таке ж, як йому давала мати, тільки воно було живим, затиснутим поміж його зубів, і через те здавалося ще смачнішим. Так воно з’їло куріпку. Воно не зупинилося, доки не проковтнуло увесь виводок. Потім облизавшись на зразок своєї матері, воно попрямувало із кущів.
Несподівано на нього налетів пернатий смерч. Він ошелешив його та осліпив своїм натиском і гнівними ударами крил. Вовченя засунуло голову між лапами та заскавучало. Удари стали сильнішими. Мати куріпка була у гніві. Потім розізлилося вовченя. Воно піднялося та з риком накинулося на неї, намагаючись схопити своїми лапами. Воно увігнало свої крихітні ікла в її крило і почало несамовито тягнути і смикати за нього. Куріпка відбивалася, осипаючи його ударами вільним крилом. Вовченя вступило у свою першу сутичку і вона привела його в захват. Воно забуло про невідоме і більше нічого не боялося. Воно билося, завдаючи ударів живій істоті, яка на нього напала. До того ж, ця жива істота також була м’ясом. Ним оволоділо нездоланне бажання вбивати. Воно щойно умертвило маленьких живих істот і зараз намірялося вбити велику живу істоту. Вовченя було занадто зайняте та щасливе, щоб відчути своє щастя. Воно відчувало захват та хвилювання, досі йому невідомі, і ці відчуття не можна було порівняти з жодним іншим відчуттям, яке йому вже доводилося відчути.
