Вовченя, не відпускаючи крило, ричало крізь зціплені зуби. Куріпка витягла його за собою з кущів. Повернувшись, вона спробувала затягти його назад, але воно потягнуло її в протилежний бік, на галявину. І весь цей час вона скрикувала, билася своїм вільним крилом, а її пір’я розліталося, мов лапатий сніг. Вовченя розлютилося, бойовий дух його предків прокинувся в ньому та закипів. Це був спосіб його життя, хоча воно про це не здогадувалося. Воно виконувало своє призначення в цьому світі і робило те, для чого було створене – вбивало здобич і билося, щоб її вбити. Воно виправдовувало своє існування, адже призначення було головною метою самого життя, і щоб виконати його в повній мірі, потрібно було докласти всіх своїх зусиль.
Куріпка припинила тріпатися. Вовченя все ще стискало в зубах її крило. Вони лежали на землі і дивилися один на одного. Воно спробувало погрозливо та люто заричати. Куріпка клюнула його в ніс, який до того часу, через те, що трапилося з ним раніше, і без того болів. Воно здригнулося, але не відпустило крило. Вона клюнула його ще раз, потім ще. Здригаючись від болю, воно почало скавчати. Вовченя намагалося ухилитися від її ударів, відповзаючи назад, не помічаючи, що все ще тримало її зубами та тягнуло за собою. Град багаточисленних ударів дзьобом обрушилися на його постраждалий ніс. Жага до боротьби згасла в ньому і, відпустивши свою здобич, воно повернулося та подріботіло через галявину, безславно відступаючи. Забігши на інший бік галявини, вовченя прилягло біля кущів, щоб перепочити. Воно висолопило язика, груди його важко здіймалися та опускалися, його ніс все ще болів і від цього болю воно скавучало. Лежачи там, воно раптом відчуло, як щось страшне наближається до нього. Страх невідомого охопив його, і вовченя інстинктивно відскочило назад, сховавшись в кущах. Як тільки воно сховалося, хвиля повітря овіяла його, і величезна істота з крильми пронеслася над ним в зловісній тиші. Яструб, який зненацька обрушився на вовченя, ледь не схопив його.
Доки воно лежало у кущах та приходило до тями від пережитого страху, з осторогою виглядаючи з-за кущів, мати-куріпка на іншому боці галявини випурхнула з розореного гнізда. Втрата притупила її пильність, і вона не помітила крилату грозу небес. Та вовченя помітило, і це стало для нього попередженням та уроком – яструб напав, кинувшись каменем донизу і плавно вирівнявши свій політ, ледь торкнувшись землі, він увіп’явся своїми довгими кігтями в тіло куріпки. Куріпка закудкудакала від переляку та болю, а яструб злетів у небо, забираючи її з собою.
Пройшло немало часу, перш ніж вовченя залишило своє сховище. Воно багато чому навчилося. Живі істоти були м’ясом. Їх можна було їсти. А ще великі живі істоти могли нашкодити. Безпечніше за все було їсти маленьких – таких як пташенята куріпки, а від великих, таких як мати-куріпка, краще було триматися осторонь. Однак його гордість було зачеплено, до нього підкрадалося бажання ще раз поборотися з куріпкою – та ось тільки яструб забрав її. Може тут були ще й інші куріпки. Він зібрався піти та пошукати їх.
Вовченя спустилося похилим берегом до струмка. Ніколи раніше він не бачив води. Її поверхня здавалася надійною та рівною. Воно сміливо ступило на неї і відразу ж з пискотом від страху провалилося донизу, прямісінько в обійми невідомого. Вода була холодною і він судомно хапав повітря. З кожною спробою дихнути замість повітря його легені наповнювалися водою. Задихаючись, воно відчувало, наче сама смерть душить його. Задуха для вовченяти була ознакою смерті, що наближалася. У нього не було чіткого уявлення про те, що таке смерть, але як будь-який інший звір дикої природи, воно відчувало, коли вона підкрадалася близько. Воно усвідомлювало, що не було страшніше загрози, аніж смерть. Вона була сутністю невідомого і об’єднувала в собі всі його жахи – сама страшна та неймовірна біда, яка могла трапитися з ним, незнайоме йому втілення усіх кошмарів.
Вовченя виплило на поверхню і, відкривши пащу, почало жадібно хапати повітря. Воно трималося на воді, перебираючи лапами, і попливло так, наче раніше вже плавало багато разів. Берег був у ярді від нього, та вовченя розвернулося до нього спиною, і першим побачило берег на протилежному боці, до якого негайно ж і попливло. Струмок був нешироким, але там де опинилось вовченя, він розширявся у заводь.
На півдорозі його підхопила і понесла течія. Течія кидала його на невеликі пороги на дні заводі. Пливти тут не виходило. Спокійний струмок раптом завирував. Інколи вовченя утопало під водою, інколи знову спливало на поверхню. Його постійно кидало, перевертало зі спини на живіт або крутило по колу та раз по раз кидало на каміння. З кожним таким ударом воно завивало від болю. Кожен камінь, який зустрічався йому на шляху, можно було перерахувати по його завиванням. Вниз по струмку, де закінчувалась стремнина, утворювалась ще одна заводь, і тут, течія дбайливо підхопила його, винесла на берег та поклала на каміння. Вовченя поквапилося виповзти з води та прилягти. Тепер воно дізналося ще більше про оточуючий світ. Вода не була живою істотою, однак вона рухалась. А ще вона здавалася такою ж твердою, як земля, але такою не виявилася. Вовченя дійшло висновку, що речі не завжди були такими, якими здавалися на перший погляд. Страх вовченяти перед невідомим, який воно успадкувало від своїх предків, спочатку був лише інстинктивним, тепер же, підживившись досвідом, він набув реальної форми. Віднині, нове завжди буде викликати в ньому недовіру. Перш ніж віднайти довіру до тих чи інших предметів, воно спочатку буде перевіряти, чи не становлять вони загрози.
Йому судилося пережити сьогодні ще одну пригоду. Вовченя згадало про свою матір і відчуло, що більше за все воно хотіло би зараз опинитися поряд з нею. Не тільки його тіло було змучене пережитими випробовуваннями, йому також було важко ясно думати. За всі ті дні, які воно прожило, йому ще жодного разу не доводилося думати з таким зусиллям. Крім того, йому хотілося спати. Охоплене нестерпним почуттям самотності та безпорадності, вовченя почало шукати печеру та свою матір.
Незграбною ходою прокладувало воно свій шлях вздовж якихось чагарників, коли почуло пронизливий, страшний крик. Раптом жовтий спалах пронісся у нього перед очима. Повз нього швидко промчалася куниця. Це була маленька жива істота, і вовченя не боялося. І раптом, прямо у себе під лапами, воно побачило крихітну істоту. Це була маленька куниця, всього декілька дюймів в довжину. Вона так само як і він неслухняно вирушила на пошуки пригод. Куниця спробувала втекти від нього. Вовченя перевернуло її своєю лапою і вона різко запищала. Наступної миті, перед ним знову з’явився жовтий спалах. Знову почувся страшний крик і вовченя відразу ж відчуло різкий удар на шиї та відчув як гострі ікла матері-куниці увіп’ялися в нього.
Доки він скавучав та пищав, відступаючи назад, матір-куниця кинулася до дитинчати і зникла з ним в чагарниках, що росли поряд. Рана від її зубів все ще боліла, та сильніше були зачеплені його почуття і, присівши, вовченя тихо скавучало. Матір-куниця була такою маленькою, а такою грізною. Воно ще мало дізнатися про те, що незважаючи на свій розмір та вагу, куниця була найлютішим, найбезжаліснішим та найнебезпечнішим хижаком у дикій природі. Однак дещо з цього йому судилося дізнатися зовсім скоро.
Вовченя все ще скавучало, коли матір-куниця знову з’явилася поряд. Вона не накинулася на нього, знаючи, що її дитинча тепер у безпеці. Куниця наближалася більш обережно, і вовченя змогло повністю розгледіти її худе змієподібне тіло та голову, яку вона напружено тягнула догори, як це робить змія. Її різкий, погрозливий крик підняв дибки шерсть на його спині і вовченя з погрозою заричало на неї у відповідь. Куниця підходила все ближче та ближче. Вона стрибнула, і худорляве жовте тіло на якусь мить зникло з поля його зору, випередивши його недосвідчене око. Наступної миті вона була біля його горла, занурюючи свої зуби в його шерсть та плоть.
Спочатку вовченя ричало на неї і намагалося відбиватися, але воно було ще маленьким і це був його перший день за стінами печери і його ричання переросло в скавучання, а його оборона перетворилася на спроби втекти. Куниця не послаблювала свою хватку. Вона міцно стискала свої щелепи, намагаючись дістатися до яремної вени, по якій вирувало його життя. Куниця живилася кров’ю, і вона завжди надавала перевагу тому, щоб пити кров з горла жертви – джерела життя.
