Вовченя могло померти, і його історія залишилася б нерозказаною, якщо б вовчиця не вистрибнула з кущів. Куниця відпустила вовченя і одразу ж кинулася до горла вовчиці, але схибила та вчепилася їй в щелепу. Вовчиця махнула головою, наче бичем, скинувши куницю, що в неї вчепилася, підкинувши її високо догори. Не давши їх приземлитися, вовчиця зімкнула свої щелепи на худому, жовтому тілі, і куниця зустріла смерть між її зубами.
Вовченя пізнало ще один порив любові своєї матері. Радість від того, що вона знайшла його, здавалося, була навіть більшою за його власну радість від того, що воно знайшлося. Вона тицяла в нього своєю мордою, пестила його та зализувала його рани, заподіяні зубами куниці. Потім обступивши куницю, мати та дитинча з’їли хижака, який пив кров, після чого повернулися в печеру та заснули.
РОЗДІЛ V – ЗАКОН ПОЛЮВАННЯ
Вовченя росло дуже швидко. Два дні воно відпочивало, а потім знову відважилося лишити печеру. На своєму шляху воно зустріло дитинча куниці, мати якої воно розділило як трапезу. І вовченя подбало про те, щоб вона повторила її долю. Та в цій подорожі воно не загубилося. Втомившись, воно знайшло дорогу назад до печери та заснуло. І з того часу, кожного дня воно виходило з печери і забиралося все далі, вивчаючи нові місця. Воно ретельно вивчало свої сильні та слабкі сторони, і вчилося розпізнавати, коли можна бути сміливим, а коли потрібно бути обережним. Воно вирішило, що краще за все бути завжди обережним, за винятком тих рідких випадків, коли воно було упевнене у тому, що у нього вистачить сил перемогти, тоді можна було підкоритися гніву та бажанням.
Вовченя завжди перетворювалося на маленького розлюченого демона, коли натрапляло на блукаючу куріпку. Ще воно ніколи не втрачало нагоди люто заричати у відповідь на цокотання білки, яку воно вперше зустріло на засохлій сосні. А дивлячись на кукшу, воно згадувало, як ця птиця колись клюнула його у ніс, і від цих спогадів воно майже завжди лютувало.
Але інколи було й так, що навіть кукша його не хвилювала, а траплялося це, коли небезпека від якого-нубудь хижака, який підкрадався, загрожувала йому самому. Воно завжди пам’ятало про яструба і угледівши його тінь, що рухалася над землею, воно припадало до землі та ховалося в найближчих кущах. Замість його незграбних крочків з широко розставленими лапами з’явилася хода, яка починала нагадувати ходу його матері, легку, скрадливу та злодійкувату, однак плавні рухи вовчиці були набагато спритнішими, вправнішими та вкрадливішими.
А ось на здобич йому поки не дуже щастило. Сім пташенят куріпки та дитинча куниці – все, що йому вдалося зловити. З кожним днем його бажання вбивати міцніло, і воно плекало плани вгамувати свій голод білкою, яка безупинно цокотала, і завжди попереджала всіх живих істот про те, що наближається вовк. Та так само як птахи могли літати високо в небі, білки могли лазити по деревах, і вовченяті доводилося крадькома підкрадатися до неї, поки та копирсалася на землі.
Мати викликала у вовченяти велику повагу. Вона вміла добувати їжу і їй завжди вдавалося принести частину йому. Ще вона нічого не боялася. Воно не розуміло, що її безстрашність базувалася на досвіді та знаннях. Йому здавалося, що сила таїлася в сміливості. Його мати була живим уособленням сили, і коли воно підросло, то відчуло цю силу в повчальному ударі її лапи, який став сильнішим, а на місці доганного поштовха носом з’явився укус зубами. І за це воно також поважало свою матір. Вона змушувала його підкорятися, і чим старше воно ставало, тим частіше вона злилася.
Знов прийшов голод, і цього разу вовченя усвідомлювало та переживало його більш гостро. В пошуках здобичі вовчиця перетворилася на шкіру та кістки. Вона тепер рідко спала в печері і більшість часу вистежувала здобич, та все марно. Голод був недовгим, але лютим. В грудях матері більше не було молока, а ще вовченяті більше не діставалося і шматочка м’яса.
Раніше полювання було для нього грою, всього лишень для розваги, тепер же воно було налаштоване рішуче на пошуки здобичі, та все одно нічого не знаходило. Однак, довгі пошуки дичини прискорювали процес його дорослішання. Воно уважніше вивчало звички білки та вчилося непомітно до неї підкрадатися, щоб не сполохати, вишукувало лісових мишей, розриваючи їхні нори, також воно багато дізналося про звички кукш та дятлів. І прийшов той день, коли воно більше не ховалося в кущах, припавши до землі, угледівши тінь яструба. Вовченя стало сильнішим, мудрішим та сміливішим. А ще воно було у відчаї. Тому сівши на задні лапи, на відкритій галявині, воно кинуло виклик літаючому у небі яструбу. Воно знало, що там у небі над ним літало м’ясо, якого так наполегливо вимагав його живіт. Але яструб так і не прилетів, щоб боротися з ним і вовченя, заскавчавши від розчарування та голоду, поповзло у лісові хащі.
Голод скінчився. Вовчиця принесла додому м’ясо. М’ясо було незвичайним, воно відрізнялося від м’яса, яке вона приносила раніше. Це були кошенята рисі, напівдорослі, як вовченя, але не такі здорові. І все м’ясо було для нього. Його мати вгамувала голод десь в іншому місці, хоча воно і не знало, що вона з’їла решту кошенят виводка рисі. Воно також не усвідомлювало відчайдушності її вчинку. Єдине, що воно знало, так це те, що пухнасті кошенята були м’ясом, і він їв, і з кожним шматочком ставав щасливішим.
Сите черево хилило до сну, і вовченя заснуло в печері поряд з матір’ю. Його розбудило її ричання. Воно ще ніколи не чуло, щоб вона так люто ричала. Можливо за все своє життя вона не видавала такого лютого рику. На це була причина, і вона знала про це як ніхто інший. Розоривши лігво рисі, не було жодного шансу уникнути покарання. В яскравому денному світлі, вовченя побачило припавшу до землі матір-рись. Шерсть на його спині піднялася дибки. Жах стояв перед ним, і йому не потрібні були інстинкти, щоб це зрозуміти. І якщо одного тільки вигляду її було недостатньо, щоб його налякати, то лютий крик чужака, котрий починався з рику і різко перерестав в гучний хрипкий вискіт, переконував його у тому, що її слід боятися.
Життя, яке теплилося в ньому, підштовхнуло вовченя до боротьби і, ставши пліч-о-пліч з матір’ю, воно люто заричало. Та вона безславно відштовхнула його назад, сховавши позад себе. Рись не могла стрибнути через вузький прохід до печери і коли вона нахилилася, стрімко прориваючись всередину, вовчиця напала на неї і притисла до землі. Вовченя бачило тільки невелику частину сутички. Чулося страшне ричання, шипіння та вискіт. Два звірі боролися, рись дряпала і роздирала своїми кігтями та зубами, в той час як вовчиця боролася лише зубами.
Одного разу, вовченя підстрибнуло до рисі і схопило зубами її за задню лапу. Не відпускаючи лапу, воно люто ричало. Хоча воно і не здогадувалося про це, але своєю вагою воно прикувало лапу рисі до землі і тим самим вберегло свою матір від багатьох ран. В запалі боротьби, обидві суперниці навалилися на нього, і сильний ривок змусив його відпустити свою хватку. Наступної миті обидві матері розійшлися. Та перш ніж вони накинулися один на одного знову, рись несподівано вдарила вовченя своєю величезною передньою лапою, яка розпорола йому плече до кістки і відкинула до стіни. До шуму битви примішався ще й пронизливий вискіт вовченяти від болю та переляку. Але сутичка продовжувалась так довго, що в нього був час на те, щоб пожалітися та відчути другий прилив сміливості і під кінець боротьби він знову вчепився в задню лапу та заричав крізь зціплені зуби.
Рись була мертвою. Але вовчиця дуже ослабла від отриманих ран. Спочатку вона приголубила вовченя і вилизала його зранене плече, але втративши багато крові, вона втратила також багато сил, і цілий день і ніч вона пролежала біля мертвого тіла свого суперника, не рухаючись і ледь дихаючи. Цілий тиждень вона зрідка полишала печеру лише для того, щоб попити води; до струмка вона шла дуже повільно, і кожен рух завдавав їй болю. Коли вони нарешті з’їли рись, рани вовчиці зцілилися і вона знову вийшла на полювання. Плече вовченяти все ще боліло, і якийсь час він ходив кульгаючи. Та тепер оточуючий світ здавався йому інакшим. Зараз воно походжало у ньому з упевненістю та відвагою, яких не знало до битви з риссю. Боротьба загартувала його, адже воно боролося, воно увіп’ялося своїми іклами в плоть суперника і воно вижило. Вовченя стало сміливішим, і здавалося, воно було готовим будь-якої миті кинути виклик кожному, хто зустрінеться на його шляху. Вовченя змінилося. Воно більше не лякалося меленьких звірят і майже перестало боятися, хоча невідоме як і раніше гнітило його своїми невловимими таємницями та жахами, які завжди його лякали.
