Воно виходило на полювання разом з матір’ю і багато разів бачило, як вона вбиває здобич і почало саме полювати разом з нею. Його туманна свідомість по-своєму засвоїла закон полювання на здобич. Життя поділяло всіх живих істот на два види – його власний вид та чужий вид. До його власного виду належали його мати та він сам. До чужого виду належала решта живих істот. Але чужий вид поділявся ще на підвиди. До першого підвиду належали ті, кого його власний вид вбивав та з’їдав. Це були травоїдні та невеликі хижаки. Інша половина вбивала та їла його власний вид або ж його вид вбивав та з’їдав їх. Так і з’явився закон. М’ясо було метою життя. Саме життя залежало від м’яса. Життя живилося життям. Були ті, хто їв, та ті, кого їли. Закон був таким: їж або з’їдять тебе. Воно не формулювало закон в чіткі, визначені терміни і не вчився завдяки йому. Воно зовсім не задумувалося про закон, а просто несвідомо виконувало його. Вовченя бачило дію закону з усіх боків. Воно з’їло пташенят куріпки. Яструб з’їв матір-куріпку. Яструб міг би з’їсти і його. Пізніше, коли воно підросло, то хотіло з’їсти яструба. Він з’їв кошенят рисі. Мати-рись з’їла б його, якби не загинула сама і не стала їжею. Так працював закон. Всі оточуючі його живі істоти жили за цим законом, і саме воно було невід’ємною його частинкою. Воно було хижаком. Воно живилося м’ясом, живим м’ясом, яке втікало від нього, злітало вгору, видиралося на дерево, заривалося у землю або зустрічалося з ним віч на віч, щоб боротися і траплялося так, що він сам утікав від інших хижаків.
Якби вовченя могло мислити, як людина, воно б розмірковувало про життя, як про невгамовний голод, а світ приймав би за місце, де мешкає безліч істот, які жадали цей голод вгамувати – істот, які переслідували один одного, полювали один на одного, чинячи безумство та плутанину, орудуючи в жорстокості та безладі, в хаосі та безжальній випадковості.
Та вовченя не вміло розміркувати, як людина. Його думки були поверхневими. Воно мислило односкладно і поставивши перед собою мету, воно могло думати лише про неї, доки не отримувало бажаного. Крім закону полювання, існувало безліч інших менш значущих законів, але які все-таки треба було знати, і яким треба було коритися. Світ був повним несподіванок. Життєвий потік, який переповнював його, гра його м’язів приносили йому безмежне щастя. Гонитва за здобиччю хвилювала його і приводила у захват. Відчуття гніву та самої боротьби були для нього справжнім задоволенням. Навіть сам страх та таємниці невідомого пробуджували в ньому життя. Вовченя також пізнало відчуття спокою та задоволення. Наповнити черево, ліниво дрімати на сонці – ці речі слугували нагородою за його старанність та тяжку працю, які вже самі по собі були для нього нагородою. Ці речі були задоволенням, якого завжди прагло життя. Вовченя жило в гармонії з ворожим середовищем. Він був бадьорим, щасливим і дуже пишався собою.
ЧАСТИНА III
РОЗДІЛ I – ТВОРЦІ ВОГНЮ
Вовченя випадково натрапило на це. То була його власна провина. Воно було необережним. Вовченя вийшло з печери і побігло вниз до струмка, щоб попити. Можливо воно не звернуло на це уваги, тому що було сонним. (Воно цілу ніч полювало, і тільки зараз прокинулося.) Можливо воно нічого не остерігалося через те, що дорога до заводі була йому знайомою. Він часто ходив нею і з ним там ніколи нічого не траплялося.
Вовченя спустилося донизу повз засохлу сосну, пройшло через галявину і побігло поміж деревами. І тут воно побачило це та відразу ж зачуло незнайомий йому запах. Перед ним навприсядки мовчки сиділо п’ять дивих істот, яких йому ще ніколи не доводилося зустрічати. Воно вперше побачило людей. Але угледівши його, люди не скочили на лапи, не вишкірились та не заричали. Вони не рухались, а лише продовжували сидіти в зловісному мовчанні.
Вовченя теж завмерло на місці. Кожен інстинкт його єства спонукав його не оглядаючись бігти геть, і так би воно і зробило, якби інший до цих пір не знаний йому інстинкт не притупив всі інші. Ним оволодів трепет. Його тіло скувало усвідомлення своєї слабкості та незначущості. Перед ним була влада та сила, щось набагато могутніше за нього.
Вовченя ніколи раніше не бачило людини, але його інстинкт підказував йому, хто сидів перед ним. Воно невиразно розуміло, що людина це тварина, яка виборола собі главенство над усіма іншими тваринами в дикій природі. Не лише своїми очима, але й очима всіх його предків дивилося вовченя тоді на неї – очима тих, хто ходив навколо незчисленних зимових таборових вогнищ, вдивлялись з укриття у хащах на цю дивну двуногу тварину, яка була владикою серед усіх живих істот. Чари спадщини вовченяти заповнювали його, воно відчуло страх та благоговіння, народжені віковою боротьбою та накопиченим досвідом цілих поколінь. Маленькому вовченяті ще не вистачало сил, щоб впоратися з дією цих чар. Якщо б він був зрілим вовком, він би втік. Зараз же, паралізований страхом, він присів, тим самим вже наполовину демонструючи свою покору так само як і його предки, які підкорилися тієї самої миті, коли вперше вовк прийшов до вогню людини, щоб зігрітися.
Один з індіанців підвівшись, підійшов і нахилився над ним. Вовченя ще сильніше припало до землі. Над ним нахилилося невідоме, з плоті та крові, яке збиралося його схопити. Його шерсть мимоволі стала дибки, губи піднялися і оголили його маленькі ікла. Рука, яка опускалася над ним, наче вирок, призупинилась та сміючись, людина промовила: «Wabam wabisca ip pit tah.» («Погляньте! Які білі ікла!»)
Решта індіанців гучно засміялась та понукала його підняти вовченя. З наближенням руки у вовченяті збунтувалося безліч інстинктів. Воно відчуло два величезних пориви – здатися та боротися. Те, що зрештою перемогло, стало компромісом. Воно зробило і те і інше. Воно дозволило руці опуститися настільки низько, що вона майже торкалася його. Потім воно почало боротися, схопивши зубами руку, що над ним нависла. І наступної ж миті отримав стусана, який перекинув його на бік. Відразу ж запал боротьби в ньому згас. Недосвідченість та інстинкт покори взяли над ним верх. Вовченя сіло на задні лапи і заскавчало. Але людина, чию руку воно вкусило, дуже розізлилася. Вовченяті дістався ще один стусан, вже з іншого боку, після чого, піднявшись на лапи, воно заскавчало ще більше.
Четверо індіанців розсміялося ще гучніше, і навіть укушеного чоловіка розібрав сміх. Вони обступили вовченя і сміялись над ним, а воно все завивало від страху та болю. В розпалі цього сум’яття до нього донісся шум. Індіанці його теж почули. Але вовченя здогадалося, що то був за шум і, видавши останнє, протяжне завивання, в якому більше вчувалося ноток тріумфу, аніж смутку, воно змовкло та чекало на появу своєї матері, своєї лютої та нездоланної матері, яка боролася та вбивала всіх живих істот і ніколи нічого не боялася. Вона ричала на ходу. Вона почула крик свого вовченяти і мчала, щоб його врятувати.
Вовчиця скочила між ними, хвилювання та бойова готовність материнства робили її жахливим видовищем. Але вовченя раділо її оборонній люті. Коротко та радісно вискнувши, воно плигнуло їй на зустріч, а люди квапливо відступили на декілька кроків назад. Ставши напроти них, поряд зі своїм дитинчам, вовчиця їжилася, а з її горла виривався глибокий гуркітливий рик. Її морда кривилася від злоби, навіть ніс морщився від кінчика до очей, що свідчило про страхітливість її гніву.
Потім почувся оклик одного з індіанців:
– Кіче! – вигукнув він.
В його голосі почулося здивування. Вовченя відчуло, як його мати розслабилася, зачувши цей звук.
– Кіче! – вигукнув чоловік знову, цього разу різко та владно.
І потім вовченя побачило як його мати, безстрашна вовчиця, почала присідати донизу, доки її живіт не торкнувся землі, а потім миролюбно заскавчала та замотиляла хвостом. Вовченя це збило з пантелику. Воно було приголомшене. Благоговійний страх перед людиною знову заволодів ним. Інстинкт його не підвів. Його мати була тому доказом. Вона також корилася людям.
Людина, яка заговорила, підішла до неї. Вона поклала руку їй на голову, і вовчиця ще більше припала до землі. Вона не вкусила людину і залишалася покірливою. Інші люди також підійшли і, обступивши вовчицю, заходилися гладити та щупати її, чому вона зовсім не опиралася. Вони були дуже схвильовані та видавали безліч звуків. Вовченя вирішило, що ці звуки не віщували ніякої небезпеки; воно присіло біля своєї матері, все ще час від часу настовбурчуючись, але з усіх сил намагався cкоритися.
