– Нічого дивного, – казав індіанець. – Її батько був вовком. Щоправда її мати була собакою, але ж мій брат відв’язував її навесні на три ночі в лісі. Немає сумнівів у тому, що її батько був вовком.
– Вже рік минув, як вона втекла, Сірий Бобре, – сказав інший індієць.
– Нічого дивного, Язик Лосося, – відповів Сірий Бобер. – Тоді був голод, і собакам не вистачало їжі.
– Вона жила з вовками, – вимовив третій індіанець.
– Схоже на те, Три Орли, – відповів Сірий Бобер, кладучи свою руку на вовченя, – і він тому доказ.
Вовченя тихо заричало, від дотику руки і рука піднялася, погрожуючи дати стусана. Він одразу ж заховав свої ікла і покірливо припав до землі, а рука, знову опустившись, заходилася чухати його за вухами і погладжувати вгору та вниз по спині.
– І він тому доказ, – вів далі Сірий Бобер. – Очевидно, що Кіче його мати. Але його батько був вовком. Тому він більше схожий на вовка, аніж на собаку. У нього білі ікла і я назву його Біле Ікло. Я так вирішив. Він належить мені. Кіче була собакою мого брата, чи не так? А брат мій мертвий.
Так отримавши своє ім’я, вовченя лежало, спостерігаючи за людьми. Певний час вони продовжували розмовляти. Потім Сірий Бобер витягнув ніж з піхов, які висіли у нього на шиї, підійшов до куща і вирізав палку. Біле Ікло спостерігав за ним. Індіанець зробив насічки на обох кінцях палки і закріпив на них мотузку з сиром’ятної шкіри. Один кінець мотузки він прив’язав на шию Кіче, потім підвів її до невисокої сосни і обв’язав навколо дерева інший кінець мотузки.
Біле Ікло пішов слідком за нею і ліг поряд. Язик Лосося потягнувся рукою до нього та перевернув на спину. Угледівши це, Кіче захвилювалася. Біле Ікло відчував, як всередині знову зростає страх. Він не зміг стримати рик, але не намірявся вкусити. Рука заходилася почісувати пальцями йому живіт, і перевертати його з боку на бік. Було безглуздо та незручно лежати на спині, з розваленими в різні боки лапами, які стирчали догори. Крім того, в такому положенні він відчував себе цілком безпорадним, і все єство Білого Ікла повставало проти того, щоб і далі лежати на спині. Так він не зміг би себе захистити. Якщо ця людина мала намір зашкодити йому, Біле Ікло знав, що він ніяк не зміг би цього уникнути. Як би він зміг відскочити, коли всі його чотири лапи стирчали догори? Однак відчуття покори допомогло впоратися зі страхом, і він лиш тихенько ричав. Він не міг придушити це ричання, але людина на нього не злилася і не збиралася бити його по голові. І більше того, що було дуже дивним, Біле Ікло відчував незбагненне відчуття задоволення, коли рука гладила його з усіх боків. Перекотившись на бік, він видав рик, але коли пальці почали гладити його та почесали біля вух, стало ще приємніше, і після того як в останній раз погладивши та почесавши його, людина відійшла, увесь страх Білого Ікла щез. Йому ще судилося відчути страх перед людиною безліч разів, але дружба між ним та людиною зародилася саме тоді. Пройшов якийсь час і Біле Ікло почув, як наближаються якісь дивні звуки. Він швидко розпізнав їх, впізнавши в них людські голоси. Минула пара хвилин і до них вже наближалася решта племені, яка була змучена дорогою. Там були чоловіки, а ще багато жінок та дітей, всього чоловік сорок, і всі вони несли тяжкий вантаж таборового збіжжя. З ними також бігло багато собак і вони, як і люди, за вийнятком, напівдорослих цуценят, також несли різні речі. На спинах у них були мішки вагою від двадцяти до тридцяти фунтів, які були міцно прив’язані, обмотаною навколо них мотузкою.
Біле Ікло раніше ніколи не бачив собак і, поглянувши на них, він зрозумів, що вони були на нього схожі, та ось тільки все-таки чимось відрізнялися. І коли вони помітили вовченя і його матір, то стало зрозуміло, що їх мало що відрізняло від вовків. Собаки кинулися до них. Біле Ікло наїжився та заричав на крикливий натовп, що насувався на нього, та потонув під їхніми тілами, відчуваючи гострі ікла на своєму тілі, кусаючи у відповідь, смикаючи за ноги та животи, що нависали над ним. Здійнявся гамір. Він чув ричання Кіче, яка боролася за нього, ще він чув крики людей, удари палками та гавкіт собак, яким очевидно дісталося.
Пройшло декілька секунд, і він знову був на лапах. Він побачив, як люди відганяють собак палками та камінням, захищаючи його, рятуючи від жорстоких укусів таких же тварин, як він сам, але все-таки не зовсім йому подібних. І хоча він не міг ясно усвідомлювати таку абстрактну річ, як правосуддя, яке вершили люди, він все ж по-своєму зрозумів його, і він точно знав, ким вони були – творцями та виконавцями закону. Він також оцінив силу, з якою вони змушували підкорятися собі. На відміну від інших тварин, яких він зустрічав, вони не кусалися та не дряпалися, а свої власні сили вони підкріплювали неживими предметами, які їм підкорялися. Кидаючи палки та каміння, ці дивні істоти примушували їх підстрибувати в повітрі, і вони, оживаючи, завдавали собакам тяжких ударів.
Природа такої сили була вовченяті незбагненною, і він прийняв її за надприродню, божественну силу. Звісно Біле Ікло не міг нічого знати про богів, в кращому випадку він здогадувався про існування незбагненного, але трепет та благоговійний страх, який він відчував перед людьми, дечим був схожий на трепет та благоговійний страх людини, якби їй трапилось спостерігати, як божественна істота метає з вершини гори блискавки на приголомшений світ.
Люди відігнали останню собаку. Гамір стих. Біле Ікло заходився зализувати рани та приходити до тями посля того, що трапилося. Він вперше відчув на собі жорстокість собак і це було його першим знайомством зі зграєю. Він і не підозрював, що окрім Одноокого, його матері та його самого є ще й інші тварини його виду. Утрьох вони утворювали свій власний вид, і раптом він виявив, що існує більше істот його власного виду. Десь глибоко всередині у нього закралася образа на те, що подібні йому звірі, вперше побачивши його, накинулись на нього і намагалися його вбити. В той самий час вовченя злило, що його мати була прив’язана до палки, незважаючи на те, що прив’язала її могутня істота. Прив’язь нагадувала пастку. В ній вбачалася неволя. Він ще нічого не знав про пастку чи неволю, адже він народився, щоб бути вільним, щоб блукати по лісам та відпочивати, коли йому заманеться, а тепер на його свободу зазіхнули. Скута палкою, його мати не могла втекти, так само як не міг втекти він сам, тому що ще потребував своєї матері.
Йому це не подобалось, і він геть занепокоївся, коли люди зібралися й продовжили свій шлях, а маленька людська істота, взявши палку, повела за собою захоплену у полон Кіче. Біле Ікло пішов за ними, дуже збентежений та занепокоєний цією новою пригодою, на шлях якої він ступив.
Вони йшли вниз по річковій долині, просуваючись набагато далі, аніж Білому Іклу коли-нубудь доводилося забредати і, пройшовши через неї, вони дісталися туди, де річка впадала в Макензі. Високо на жердинах висіли каное і стояли решітки для сушіння риби. Там було поселення, і Біле Ікло з подивом спостерігав за ним. Сила людей в його очах зростала з кожною хвилиною.
Вони вже довели свою владу над усіма тими собаками з гострими зубами і продовжували доводити свою силу в нових проявах. Але більш за все вовченя вражала їхня влада над неживими предметами, їхня здатність примушувати нерухомі предмети рухатися, здатність змінювати сам стан речей у світі.
Останнє, що довелося побачити вовченяті, вразило його сильніше за все інше. Він став свідком того, як індіанці підіймали жердини для вігвамів. Саме по собі це заняття нічого незвичайного собою не являло – їх підіймали ті ж самі істоти, які знали, як змусити злетіти палку або камінь. Але коли вони почали накривати опори з жердин тканиною та шкірами, перетворюючи їх на вігвами, це вкрай вразило Біле Ікло. Що його особливо здивувало, так це їхні неймовірні розміри. Вігвами, наче якісь чудовиська, виникали з нізвідки та насувалися на нього з усіх боків. Вони обступали його з усіх боків і дуже лякали. Коли вігвами, зловісно нависаючи над ним, починали сильно гойдатися через вітер, він припадав до землі від страху та боязко поглядав на них, готовий в будь-яку хвилину відскочити, щоб уникнути атаки.
