Та невдовзі його страх перед вігвамами щез. Він бачив, як жінки і діти заходили в них та виходили цілими і неушкодженими, і він бачив, як собаки часто намагалися до них потрапити, а їх з лайкою проганяли, кидаючи в них каміння. Через деякий час вовченя відійшло від Кіче і обережно поповзло до найближчого вігваму. В ньому прокинулася цікавість, яка в його віці була природньою – вона допомагала набувати нових знань і вчитися на своїх помилках. Останні декілька дюймів, які йому лишалося проповзти до стіни, він подолав дуже повільно та вкрай обережно. Події дня підготували його до того, що невідоме може накинутися на нього самим неймовірним та незбагненним чином. Нарешті його ніс торкнувся парусини. Він вичікав. Загрози не послідувало. Він понюхав дивну річ, пройняту запахом людини. Схопивши шатер зубами, він злегка потягнув його на себе. І знову йому нічого не загрожувало, хоча вігвам над ним заворушився. Він смикнув сильніше – вігвам заколихався сильніше. Вовченя прийшло від цього у захват. Воно захоплено смикало все сильніше та сильніше, доки увесь вігвам не заходив ходором. Раптом почувся різкий крик індіанки, і примусив його прожогом помчати назад до Кіче. Та з тих пір він більше не боявся величезних нависаючих вігвамів.
Через хвилину вовченя уже знову побігло від матері. Вона була прив’язана і не могла піти за ним. З войовничою поважністю до нього повільно наблизилося напівдоросле цуценя, яке було трохи більшим та старшим за нього. Ім’я цуценяти, про яке Біле Ікло дізнався пізніше, було Ліп-ліп. Йому вже доводилося битися з цуценятами, і він був щось на зразок забіяки.
Ліп-ліп належав до того ж виду, що й Біле Ікло, і так як він був лишень цуценям, то не здавався небезпечним, тому наміри Білого Ікла були дружніми. Та коли чужак прийняв войовничу позу, випрямивши передні лапи та вишкіривши зуби, Біле Ікло теж прийняв войовничу позу та вишкірився у відповідь. Вони ходили напівколом один проти одного, ричали та їжились, але не наважувались атакувати. Так продовжувалося декілька хвилин, і Білому Іклу починало це подобатися, він сприйняв це як свого роду гру. Але тут, в одну мить Ліп-ліп підскочив до нього, укусив та відскочив назад. Укус припав на плече, яке колись поранила рись, і рана біля кістки ще не зовсім зажила. Біле Ікло заскавчав від несподіванки і болю, але недовго думаючи, розлютившись, він накинувся на Ліп-ліпа, злісно впинаючи в нього свої зуби.
Але Ліп-ліп народився в поселенні, і йому доводилося битися з іншими цуценятами вже багато разів. Його зуби залишали все більше і більше відмітин від своїх зубів на новоприбулому, доки Біле Ікло, заскавчавши, безславно не кинувся під захист своєї матері. Це була перша та аж ніяк не остання його сутичка з Ліп-ліпом. Через свій норов, який завжди примушував їх вплутуватися в бійку, вони стали ворогами з першої своєї зустрічі.
Кіче ласкаво облизала його, понукаючи залишитися поряд. Та його долала цікавість і за декілька хвилин він вже знову відважився вивчати індіанське поселення. Він побачив як чоловік, Сірий Бобер, присівши навпочепки, проробляв щось з палками та сухим мохом, який він розклав перед собою на землі. Біле Ікло підійшов до нього та почав спостерігати. Сірий Бобер видавав якісь звуки, які не здалися йому ворожими, тому він тихенько підійшов поближче.
Жінки та діти несли ще більше палок та гілок Сірому Бобру. Очевидно, намічалося щось важливе. Білому Іклу стало настільки цікаво, що підступивши ще блище, він доторкнувся до коліна Сірого Бобра і навіть забув, що стоїть поряд з грізною людською істотою. Несподівано, він побачив, як з-під долоней Сірого Бобра від палок та моху вгору потягнулося щось дивне, схоже на серпанок. Зненацька, в купкі з палок щось заворушилося. Воно звивалося та виверталося в різні боки, а колір у нього був таким самим як у сонця, яке світило з небес. Біле Ікло нічого не знав про вогонь. Він вабив його так само, як вабило світло в печері, коли він був ще зовсім маленьким. Вовченя підповзло трохи ближче до полум’я. Зачувши над собою хихотіння Сірого Бобра, він вирішив, що звук був дружнім. Потім його ніс доторкнувся до вогню і водночас він потягнувся до нього своїм маленьким язичком.
На мить він застиг. Невідоме, зачаївшись серед палок та моху, жорстоко схопило його за ніс. Він відповз назад та почав вискотіти від несподіваного болю. Зачувши його, Кіче, яку утримувала палка, поривалася вперед, ричала та лютувала від того, що не могла прийти йому на допомогу. Та Сірий Бобер гучно розсміявся та, ляснувши себе по ногах, заходився розповідати про те, що сталося усім іншим у поселенні, після чого всі вони зайшлися гучним сміхом. А Біле Ікло сидів на задніх лапах і продовжував відчайдушно вискотіти, маленький та нещасний серед всіх цих людей. Ніколи ще йому не було так боляче. Жива істота, колір якої був таким самим як у сонця, що з’явилася з-під долонь Сірого Бобра, обпекла йому ніс та язик. Його завиванням не було кінця-краю і кожен раз люди зустрічали їх новим вибухом сміху. Він спробував полегшити біль, облизавши ніс язиком, та язик він також обпік, і коли він доторкнувся до носа, то біль посилився удвічі, примусивши його заскавучати ще з більшим розпачем.
І тоді він відчув сором. Він знав, що таке сміх і що він означав. Людям важко зрозуміти, як деякі тварини вирізняють його, та як вони розуміють, коли над ними сміються, але Біле Ікло розумів. І йому було соромно від того, що люди сміялися над ним. Він повернувся та втік, не через те, що йому стало боляче від опіку, але через сміх, який прокрався глибше і ранив його сильніше. Він побіг до Кіче, яка лютувала на прив’язі, наче оскаженілий звір – до Кіче, єдиної істоти на землі, яка не сміялася над ним.
Сутінки перетворилися на ніч, і Біле Ікло приліг біля своєї матері. Його ніс і язик все ще боліли, але дещо бентежило його набагато більше. Вовченя сумувало за домівкою. Воно відчувало порожнечу всередині, йому хотілося почути заспокійливе журчання струмка та опинитися в своїй печері на краю берега. Життя стало занадто неспокійним. Навколо було занадто багато людей – чоловіків, жінок та дітей, всі вони зчиняли багато шуму і тривожили його. Були ще собаки, вони постійно гавкали, билися, здіймаючи гамір та сум’яття. Він втратив заспокійливу самотність, єдине життя, яке він знав. Тут навіть у повітрі тріпотіло життя. Воно безупинно гуло та дзижчало над ним. Звуки то посилювалися, то стихали, зачіпаючи його нерви та відчуття, лякаючи його, та примушуючи весь час бути насторожі.
Біле Ікло спостерігав за тим, як люди ходили туди-сюди по поселенню. Те як він дивився на людей, які снували перед ним, було чимось схоже на те, як люди дивляться на створених ними богів. Вони були істотами, наділеними владою, вони були воістину богами. І в його туманному розумінні вони вбачалися йому творцями чудес, так само як боги є чудотворцями для людей. Їм були відомі всі таємниці невідомої та незбагненної сили, вони панували над усіма живими та неживими предметами – примушували підкорятися те, що було спроможне рухатися та примушували рухатися нерухомі предмети, а ще вони були творцями життя, обпікаючого життя, яке було такого ж кольору як і сонце та яке зароджувалося з-під моху та дерева. Вони були творцями вогню! Вони були богами.
РОЗДІЛ II – НЕВОЛЯ
Кожного дня Біле Ікло відкривав для себе багато нового. Поки Кіче була на прив’язі, він бігав по поселенню та з цікавістю вивчав його, збираючи новий досвід. Він швидко вивчив устрій життя людей, і більш близьке знайомство з ними не викликало в нього неприязні. Чим більше він їх пізнавав, тим більше вони доводили свою вищість, демонструючи незбагненну силу, і тим більше були схожими на богів.
Людина часто журилася, коли бачила, що її боги повалені, а жертівники зруйновані, але вовк чи дика собака, які лягали біля ніг людини, не розуміли її горя. На відміну від людини, чиї невидимі оку боги були лише здогадкою, блукаючими видіннями, наділеними добротою та силою, віра в яких переносила людей у світ духів, вовки та дикі собаки бачили своїх богів перед собою з крові та плоті, приходили до їхнього вогнища, могли до них доторкнутися; їхні боги ходили по землі, і їхні задачі та існування залежало від часу. Повірити в такого бога було нескладно, і цю віру нічого не могло похитнути. Його існування було очевидним. Ось він стоїть, на свої двох ногах, з палкою у руці, сильний, сердитий та добрий, могутнє та таємниче божество ховалося під живою плоттю, з ран якої текла кров і яка нічим не відрізнялася від будь-якого іншого м’яса.
