Так було й з Білим Іклом. Люди вбачалися йому богами, в існуванні яких не було сумнівів і від яких неможливо було сховатися. Він скорився їм, як скорилася мати Кіче, коли зачула людину, яка кликала її по імені. Вовченя дозволило їм взяти главенство над собою. Воно поступалося їм дорогою. Коли вони кликали його, воно підбігало. Коли вони грозилися йому – воно припадало до землі. Коли вони проганяли його, воно одразу ж тікало геть. Воно виконувало будь-яке їхнє бажання, тому що вони володіли силою, яка була спроможна завдати болю стусаном, палкою, кинутим каменем або обпікаючим бичем.
Біле Ікло належав їм, як і всі інші собаки. Він корився їхнім наказам. Вони мали владу над його тілом, яке вони могли побити, покалічити або помилувати. Цей урок він швидко вивчив. Спочатку йому було нелегко, багато чого в ньому опиралося тому, з чим йому доводилося миритися, але водночас нелегкі уроки приносили свої плоди та несвідомо він вчився любити те, чому його вчили. Це був процес передачі його долі у чужі руки, передачі відповідальності за його життя. Такою була нагорода за його тяжку науку, адже завжди легше, коли є на кого покластися, аніж бути самому за себе.
Але для цього знадобився не один день, не одразу зміг він віддати своє тіло та душу людям. Йому було не під силу вмить відмовитися від своєї дикої сутності і своїх свогадів про життя на волі. Були дні, коли він прокрадався до узлісся та, завмерши, прислуховувався до чогось, що звало його з хащів. Назад він завжди повертався неспокійним та тривожним, тихо та сумно скавучав біля Кіче та без перестанку допитливо вилизував їй морду.
Біле Ікло швидко вивчив устрій життя в поселенні. Він бачив несправедливість та жадібність старших собак до риби та м’яса, які люди кидали їм під час годівлі. Він дізнався, що чоловіки були справедливими, діти – жорстокими, а жінки – добримим та інколи йому перепадав від них шматочок м’яса або кістка. А після того як йому довелося декілька разів відчути на собі гнів матерів напівдорослих цуценят, він вирішив, що розсудливіше буде зовсім не зв’язуватися з ними, триматися від них якнайдалі та взагалі не траплятися їм на очі.
Але більш за все життя йому отруював Ліп-ліп. Більший, старший та сильніший, Ліп-ліп ніколи не втрачав можливості побитися з Білим Іклом. Біле Ікло завжди приймав визов, але його шанси були нерівними. Його супротивник був занадто здоровим. Ліп-ліп став для нього кошмаром. Варто йому було наважитися відійти від своєї матері, як забіяка одразу ж з’являвся поряд, не відстаючи від нього ні на крок. Він ричав на нього та чекав, коли людей не буде поряд і з’явиться нагода накинутись на нього та зчинити бійку. Коли Ліп-ліп укотре перемагав, то надзвичайно радів своїй перемозі. Для нього ці бійки стали найвищою насолодою в житті, так само як для Білого Ікла вони стали нестерпною тортурою.
Та це не залякало Біле Ікло. Хоча йому дуже діставалось, і він завжди зазнавав поразки, його дух не було зламано. Однак переслідування цуценяти залишили на ньому недобрий слід. Він озлобився та замкнувся. Від народження він мав лютий норов, але безкінечні нападки ще більше озлобили його. В ньому рідко просиналася його добродушна, грайлива, щеняча сторона. Він ніколи не грався і не пустував з іншими цуценятами. Ліп-ліп йому не дозволяв. Варто було Білому Іклу з’явитися поруч, Ліп-ліп відразу ж підлітав та, задираючись або зчиняючи бійку, відганяв його.
Войовничість Ліп-лапа відіймала у Білого Ікла щенячу безтурботність та примушувала передчасно подорослішати. Не маючи можливості виплескувати свою енергію у грі, наданий сам собі, він почав розвиватися розумово. Він став винахідливішим: коли йому нічим було зайнятися, він вигадував хитрі плани. Так як йому не давали з’їсти і шматка м’яса або риби під час годівлі собак, він перетворився на вправного злодія. Йому доводилося самому діставати собі їжу, і це в нього добре виходило, хоча часто цим він дуже докучав індіанкам. Він навчився непомітно прокрадатися по поселенню, знав про все, усе бачив та все чув, а ще він вивчав шляхи та способи, які допомогали йому втекти від його непримиримого ворога.
Ще в перші дні своїх переслідувань він вперше провернув свій воістину хитрий план та вперше відчув смак помсти. Так само як Кіче, коли вона жила серед вовків, виманювала собак зі стоянки людей на погибель, так само й Біле Ікло заманив Ліп-ліпа в караючі щелепи своєї матері. Втікаючи від Ліп-ліпа, Біле Ікло вів його за собою, кружляючи між вігвамами в поселенні. Він бігав швидко, швидше, аніж будь-яке інше цуценя його віку та швидше за Ліп-ліпа. Але тоді, коли його переслідував його ворог, він біг не на повну силу. Його переслідувач висів у нього на хвості і біг від нього на відстані стрибка позаду нього. Ліп-ліп, захоплений погонею та близькістю своєї жертви, забув про обережність та не помітив куди біжить. Коли він зрозумів, де опинився, було вже пізно. Несучись з усіх ніг навколо вігваму, він з розгону налетів на Кіче, яка лежала на прив’язі неподалік. Від переляку та несподіванки він завискотів, і відразу ж відчув на собі жорстокість її зубів. Вона була прив’язана, та не так просто було йому від неї втекти. Кіче повалила його на землю, щоб він не зміг втекти та заходилася карати його своїми іклами.
Коли йому нарешті вдалося відкотитися від неї в бік, то він насилу звівся на лапи, увесь покудланий, його тіло зранене, а гордість зачеплена. Шерсть цуценяти стирчала клаптями там, де його шматували зуби Кіче. Не рухаючись з місця, Ліп-ліп відкрив пащу та видав протяжне несамовите щеняче завивання. Але навіть цього йому не дозволили зробити. Посеред його жалібного виття Біле Ікло підлетів до нього та схопив зубами за задню лапу. У Ліп-ліпа не залишилося сил, щоб боротися, і він безславно кинувся геть, а його жертва погналася за ним, раз по раз, шматуючи його зубами дорогою до його вігваму. Добігши до вігваму, індіанки прийшли Ліп-ліпу на допомогу і Біле Ікло, який до того часу перетворився на лютого демона, змогли відігнати лише після того, як обрушили на нього град з каміння.
Прийшов день, коли Сірий Бобер звільнив Кіче, вирішивши, що пройшло достатньо часу і тепер вона не втече. Біле Ікло був щасливий від того, що його мати було на волі. Він радісно бігав за нею слідком по поселенню і Ліп-ліп не наважувався наближатися до нього, угледівши його поряд з нею. Біле Ікло навіть кинув йому виклик, коли наїжившись підбіг до нього, та Ліп-ліп проігнорував його. Він не був дурним, і як би йому не хотілося помститися, він вичікував, доки зміг би підловити Біле Ікло наодинці.
Пізніше того дня, Біле Ікло та Кіче побрели до лісу, що ріс біля поселення. Він непомітно підвів свою матір туди, і зараз, коли вона зупинилась, намагався повести її за собою далі. Струмок, лігво і тихий ліс кликали його, і він хотів, щоб вона пішла з ним. Він відбіг трохи вперед, зупинився та обернувся назад. Вона не зрушила з місця. Біле Ікло жалібно заскавчав та заходився грайливо гасати туди-сюди, зникаючи в чагарниках і знову вибігаючи до неї. Він підбіг до матері, лизнув їй морду та побіг вперед. Але вона не поворухнулась. Він зупинився, уважно поглянувши на неї, і коли вона озирнулась назад на індіанське поселення, його бадьорість та запал повільно згасли.
Тут, просто неба, щось кликало його. Його мати теж це чула. Але вона чула й інший поклик, і він гучніше кликав до неї – поклик людського вогню, який з усіх тварин міг чути та на на який міг відповідати тільки вовк, вовк та дика собака – так як вони брати.
Кіче обернулась та повільно подріботіла назад у поселення. Воно утримувало її міцніше за палку, яка була прив’язана до її шиї. Її не пускала невидима та загадкова сила богів. Біле Ікло сів в тіні берези та тихо заскавчав. В повітрі пахло сосною, і тонкий аромат дерева нагадав йому про старе вільне життя, яким він жив до своєї неволі. Він був всього лишень цуценям, і для нього поклик матері був набагато сильнішим за поклик людини або природи. Кожну годину свого недовгого життя він залежав від неї. Час для самостійного життя ще не настав. Піднявшись, він самотньо подріботів назад до поселення, по дорозі зупиняючись, він все сідав на задні лапи та тихо скавчав, прислуховуючись до поклику, який все ще доносився до нього з лісової хащі.
