В дикій природі дитинча недовго залишається поряд зі своєю матір’ю, але люди здатні розлучити їх іще раніше. Так сталося і з Білим Іклом. Сірий Бобер заборгував індіанцю на ім’я Три Орли. Три Орли зібрався вирушити у дорогу вгору по річці Макензі до Великого Невільничого озера. Шматок яскраво-червоної тканини, шкіра ведмедя, двадцять набоїв та Кіче пішли на сплату боргу. Біле Ікло побачив, як Три Орли заводить його матір в свое каное та спробував залізти в нього слідком за нею. Три Орли вдарив його, і він покотився назад на землю. Каное почало відпливати. Біле Ікло, плигнувши у воду, поплив слідком, не зважаючи на крики Сірого Бобра повернутися назад. Він навіть не помітив наказів людини, таким сильним був його страх розлуки зі своєю матір’ю. Але боги звикли, щоб їм підкорялися, і Сірий Бобер гнівно спустивши каное на воду, поплив нагонцем за ним. Наздогнавши його, він вийняв Біле Ікло з води за загривок. Але він не поклав його до каное, а все ще тримаючи однією рукою, іншою почав обрушувати на нього свої удари. І удари були жорстокими. Він був безжалісним. Кожен удар завдавав болю і таких ударів було не злічити. Біле Ікло безладно сіпався у повітрі наче маятник, ухиляючись від ударів, які обрушувались на нього з усіх боків. Його охопили суперечливі почуття. Спочатку він здивувався. Потім, ним опанував страх, і він декілька разів завищав від болю. Але його страх одразу ж змінився на гнів. Вирвавшись назовні, його дика сутність проявила себе і, оголивши зуби, він люто заричав в обличчя розсердженому богу. Це тільки ще більше розгнівало Сірого Бобра. І нова хвиля ударів обрушилась на вовченя, які тепер стали частішими, жорстокішими та болючішими.
Сірий Бобер продовжував завдавати ударів, а Біле Ікло все так само продовжував ричати. Але так не могло продовжуватися вічно. Хтось мав здатися, і це був Біле Ікло. Його охопив страх. Вперше він відчув на собі сувору руку людини. Рідкі удари від палок та каміння здавалися пестощами в порівнянні з побоями, які обрушились на нього зараз. Вони зломили його і він почав скавчати та жалібно вити. Якийсь час кожен удар, витискав з нього жалібне вискотіння, та згодом його страх змінився на жах, і тоді замість вискотіння почулося протяжне виття, яке більше не озивалося на удари.
Нарешті Сірий Бобер зупинився. Біле Ікло знесилено висів у повітрі та продовжував завивати. Здавалося, його хазяїн був задоволений. Він грубо жбурнув його в каное. А тим часом каное пливло вниз за течією. Сірий Бобер потягнувся за веслом. Біле Ікло опинився у нього під ногами і він гнівно штовхнув його ногою. І відразу ж непокірна сутність Білого Ікла знову вирвалась назовні, і він увіп’явся своїми іклами в мокасину Сірого Бобра.
Побої, які обрушилися на нього зовсім недавно, не йшли ні в яке порівняння з тим, що він мав витерпіти зараз. Гнів Сірого Бобра був страшенним, таким же самим був і страх Білого Ікла. Він бив його не тільки рукою, а ще й дерев’яним веслом, і коли Сірий Бобер знову жбурнув Біле Ікло в каное, на його маленькому тілі не лишилось жодного живого місця. Сірий Бобер знову штовхнув його ногою, цього разу навмисне. Біле Ікло більше не намагався укусити його за ногу. Він вивчив ще один урок в своїй неволі. Ніколи, ні за яких обставин йому не можна було кусати божество, яким був його хазяїн. Такий як він не мав права оскверняти тіло свого хазяїна зубами. Це безсумнівно було найжахливішим злочином – єдиний непрощенний учинок, за який не можна було уникнути кари.
Коли каное вдарилось об берег, Біле Ікло скавучав, та все ще нерухомо лежав чекаючи команди від Сірого Бобра. Сірий Бобер побажав, щоб він зійшов на берег і викинув його з каное. Біле Ікло важко вдарився об землю та свіжі синці на його тілі розболілися ще більше. Тремтячи всім тілом, він підповз до ніг Сірого Бобра, продовжуючи скавучати. Ліп-ліп, який спостерігав за всією сценою з берегу, підлетів до нього і, збивши його з ніг, увіп’яв у нього свої зуби. У Білого Ікла не лишилося сил, щоб захищатися, і йому дісталося б ще більше, якби Сірий Бобер не відкинув Ліп-ліпа, вдаривши його ногою з такою силою, що той відлетів на цілих п’ять футів. Таким було правосуддя людини і навіть тоді, будучи в жалюгідному стані, Біле Ікло відчув невелике трепетне почуття вдячності. Він покірливо покульгав слідком за Сірим Бобром по поселенню до вігваму. Біле Ікло засвоїв, що право на покарання боги лишали лише за собою і не дозволяли втручатися істотам, які їм підкорялися.
Тієї ночі, коли все стихло, Біле Ікло згадав про свою матір та засумував за нею. Він оплакував свою самотність надто гучно, розбудивши тим самим Сірого Бобра, який піднявшись, знову побив його. З того часу в присутності богів він горював тихо. Інколи він втікав на самоті до узлісся та давав волю своєму смуткові, починаючи гучно завивати та скавчати. В такі моменти він міг би прислухатися до своїх спогадів про лігво, про струмок та втекти, повернувшись до старого життя на волі. Але його утримувала згадка про матір. Вона могла коли-небудь повернутися в поселення, як повертаються люди з полювання, тому він залишався в неволі та чекав на неї.
Та в цілому неволя не була надто тяжкою. В поселенні було багато цікавого. Там завжди щось відбувалося. Його здивуванню не було кінця-краю, коли він ставав свідком чудес, які вміли творити ці боги і йому завжди подобалось за ними спостерігати. Крім того, він старався навчитися ладнати з Сірим Бобром. Від нього чекали покірливості, завжди і в усьому, і саме вона дозволяла уникнути побоїв і зробити його існування в поселенні терпимим.
Інколи Сірий Бобер навіть сам кидав йому шматок м’яса і відганяв від нього інших собак, щоб ті не змогли відібрати його у нього. І такий шматок м’яса був особливо цінним. Якимось незбагненним чином він коштував набагато більше, аніж дюжина шматків, кинутих індіанкою. Сірий Бобер ніколи не показував йому своєї ніжності і ніколи не гладив його. Можливо його караюча рука, можливо його справедливість, можливо його істинна сила, а можливо все разом знайшло відгук у серці Білого Ікла і він почав відчувати симпатію до свого похмурого хазяїна.
Хитрістю, палкою, каменем та стусаном були викувані окови неволі для Білого Ікла. Інстинкт, закладений у вовках, що притягує їх до людських вогнищ, мав властивість розвиватися. Цей інстинкт розвивався і в Білому Іклі і незважаючи на те, що життя в поселенні було для нього нелегким, поступово воно починало йому подобатися. Але Біле Ікло цього ще не усвідомлював. Він відчував лише сум за Кіче, надію на її повернення та жадібну тугу по вільному життю, яке у нього колись було.
РОЗДІЛ III – ІЗГОЙ
Ліп-ліп продовжував отруювати життя Білому Іклу і, озлобившись, він став ще лютішим, аніж йому було дано від природи. Жорстокість була часткою його єства, та вона почала переливатися через край і ставала неприродньою його натурі. Навіть люди вважали його занадто злим. Якщо в поселенні доносилося гиркання та виникала сутолока, а ще чулися невдоволені крики індіанки через вкрадений шматок м’яса, вони завжди знаходили там Біле Ікло, який брав участь або ж був винуватцем сум’яття. Їм не спадало на думку розібратися, чому він так чинив. Вони бачили лише наслідки, які приносили одні неприємності. В їхніх очах він був шкідником, який створював лише проблеми, і коли він, підкрадаючись, крав у них м’ясо, роздратовані індіанки, викривши його, бралися його сварити, в той час як він тривожно спостерігав за ними, готовий будь-якої миті зірватися з місця та кулею помчати геть. Вони повторювали, що він вовк, і що він ні на що не придатний та рано чи пізно погано закінчить.
Він став ізгоєм серед мешканців поселення. Всі молоді собаки слідували за Ліп-ліпом. Біле Ікло відрізнявся від них. Можливо вони відчували його дику сутність та інстинктивно відчували до нього ворожість, як будь-який домашній собака до вовка. Та що б то не було, вони приєдналися до Ліп-ліпа в його нападках на Біле Ікло. Одного разу ополчившись проти нього, вони і надалі знаходили причини для своїх переслідувань. Всім їм без виключення час від часу діставалося від його гострих зубів, і треба віддати йому належне, він непогано з цим справлявся. Багатьох з них він міг побити в сутичці один на один, але боротися один на один йому не вдавалося. Як тільки починалася бійка, решта молодих собак в поселенні збігалася на місце сутички, аби накинутися на нього.
