Ставши ізгоєм, він навчився двом важливим речам: як битися в сутичці з багатьма собаками та як завдати якнайбільше ударів в сутичці один на один за короткий проміжок часу. Він дуже добре засвоїв, що втриматися на ногах в оточенні багаточисленних ворогів означало залишитися живим. Він навчився триматися на лапах, як це роблять кішки. Навіть коли ззаду або збоку на нього навалювалися здорові собаки тяжким тягарем своїх тіл, він, ухиляючись, підплигуючи або відповзіючи назад або в бік, завжди залишався твердо стояти на своїх чотирьох лапах.
Перед бійкою собаки виконують ритуал: вони ричать, настовбурчуються, та ходять один перед одним, випрямивши передні лапи. Але Біле Ікло навчився уникати такого ритуалу. Зволікати означало приректи себе на сутичку зі всією зграєю. Йому треба було миттю розправитися зі своїм суперником, а потім втікати, тому він навчився не попереджати про свої наміри. Він налітав без попередження, кусаючи суперника своїми іклами, не даючи йому можливості підготуватися до атаки. Так він навчився наносити швидкі та жорстокі удари. Він також зрозумів усю цінність несподіваного нападу. Воно збивало собаку з пантелику і доки вона приходила до тями, у Білого Ікла з’являвся час на те, щоб розпороти зубами супернику плече або розірвати його вухо на шмаття і половина перемоги вважай за ним.
Більше того, збити з ніг застигнутого зненацька собаку було легко, і тоді собака завжди на частку секунди оголяв найвразливіше місце на шиї, те місце, де пульсувало життя. Біле Ікло знав про це місце. Це знання він успадкував від цілого покоління вовків-мисливців. Перш ніж атакувати, Біле Ікло спочатку вичікував, доки молода собака залишиться на самоті, а потім несподівано накидався, зваливши суперника на землю, і встромляв свої зуби в його ніжне горло.
Будучи напівдорослим вовком, його щелепи ще недостатньо виросли та зміцніли, щоб нанести смертельну рану на шиї, але багато молодих собак ходило по поселенню з розідраним горлом, і такі відмітини красномовно говорили про наміри Білого Ікла. І одного дня, заставши одного зі своїх ворогів наодинці на узліссі, він декілька разів збив його з ніг та, вгризаючись йому у горло, він умертвив собаку, діставшись до яремної вени. Тієї ночі було багато шуму. Його викрили у скоєному, чутки про це дійшли до хазяїна мертвої собаки, індіанки відразу ж пригадали всі випадки, коли Біле Ікло крав м’ясо, і невдовзі Сірого Бобра обступив розгніваний натовп. Та він не дозволив їм увійти до свого вігваму, куди посадив винуватця їхнього гніву, і відмовився уступити вимогам членів свого племені поквитатися.
Біле Ікло почали ненавидити і люди і собаки. В той період свого дорослішання він не відчував себе ні хвилини у безпеці. Кожна собака і кожна людина намагалася скалічити його. Його побратими зустрічали його ричанням, боги ж обсипали його прокльонами та камінням. Він не відав ні хвилини спокою – завжди насторожі, готовий будь-якої миті напасти або відбити атаку, діяти швидко та холоднокровно, налітаючи з оголеними іклами або відскакуючи з погрозливим риком.
Його ричання було страшнішим за ричання будь-якого іншого собаки в поселенні і не мало значення – молодого чи старого. Ричати значило пригрозити або налякати і треба було знати, коли цим слід скористатися. І Біле Ікло знав про це. В його ричанні відчувалася неймовірна лють, агресивність та погроза. Його ніс збирався дрібними складками, судомно сіпаючись від гніву, шерсть підіймалася дибки, язик, наче червоний змій звивався в його пащі, вуха були приниснуті назад, погляд наповнювався злістю, губи підтягувалися до ясен, оголюючи ікла, по яким стікала слина, і весь його вигляд майже всіх суперників приводив до заціпеніння. Коли траплялося, що Біле Ікло застигали зненацька, таким залякуванням він вигравав для себе трохи часу, щоб зрозуміти як діяти далі. Однак, частіше за все його погрозливий вигляд примушував суперника відмовитися від боротьби. Така тактика допомогала йому вийти з гідністю із сутичок навіть з деякими дорослими собаками.
Ставши ізгоєм в зграї напівдорослих собак, його кровожерні методи та його надзвичайна спритність примушували зграю платити за їхні нападки. Обставини склалися цікавим чином, неприйнятий зграєю, Біле Ікло був вимушений залишатися наодинці, в той час, як жодне з цуценят тепер не наважувалося відійти від інших собак. Біле Ікло їм цього не дозволяв. Молоді собаки боялися бігати наодинці, остерігаючись Білого Ікла, який мав звичку підстерігати та нападати на них із засідки. За винятком Ліп-ліпа, вони були змушені збиватися докупи, щоб захиститися від страшного ворога, якого вони створили самі. Цуценя, яке опинялося наодинці на березі річки, знаходило там свою смерть, або ж своїм завиванням від болю та жаху підіймало на ноги усе поселення, доки втікало від вовченяти, яке влаштувало йому там засідку.
Та напади зграї на Біле Ікло не припинились, навіть після того, як вони добре засвоїли, що мають триматися разом. Він нападав на них, вистежуючи поодинці, а вони атакували його усією зграєю. Варто було їм помітити Біле Ікло, як вони одразу ж зривалися слідком за ним, і тоді завдяки своїй спритності, він ховався від них у безпечному місці. Але горе тому собаці, який вибивався далеко вперед в такій гонитві, залишаючи своїх побратимів позаду! Тоді Біле Ікло несподівано розвертався до переслідувача, який відривався вперед та не залишав на ньому живого місця, перш ніж прибігала зграя. Так траплялося дуже часто з тієї причини, що захоплені шаленою гонитвою собаки легко втрачали пильність, в той час як Біле Ікло завжди був напоготові. Втікаючи, він завжди крадькома озирався назад, вичікуючи вдалого моменту, щоб розвернутися та накинутися на занадто завзятого переслідувача, що випереджав своїх товаришів.
Молоді собаки часто затівають ігри і, незважаючи на крайнощі їхніх сутичок, вони сприймали створену ними ворожнечу за гру. Так, їхнє полювання на Біле Ікло стало для них головною забавкою – смертельною та вкрай небезпечною грою. А Біле Ікло, який був найшвидшим бігуном анітрохи їх не боявся. Доки він марно чекав на повернення своєї матері, він не раз примушував зграю дико поганятися за собою по лісу, що ріс поряд. Та зграя завжди незмінно втрачала його з поля зору. Шум та гавкіт видавав їх, тоді як він, пробираючись наодинці, перетворювався на тінь та безшумно ковзав поміж дерев, подібно до свого батька та матері. Крім того, його зв’язок з дикою природою був міцнішим і йому було відомо більше про її секрети та хитрощі. Він любив збити своїх переслідувачів зі сліду – перепливши через струмок, він лягав в чагарниках, що росли неподалік та, не видаючи ані звуку, слухав їх спантеличений гавкіт.
Ненависний своїм побратимам та людям, відчуваючи на собі постійні ворожі нападки, та сам нерідко зчиняючи драки, він розвивався швидко та односторонньо. Постійна ворожнеча пригнічувала паростки доброти та прив’язаності, які могли б прорости у ньому. Про ці речі він не мав жодного уявлення. Закон, який він засвоїв, говорив: підкорятися сильним та утискати слабких. Сірий Бобер був богом, і він був сильним. І Біле Ікло підкорявся йому. Але собака, який був молодшим та меншим за нього – був слабким і його треба було знищити. Він дорослішав та ставав сильнішим. Його якості хижака, котрі допомагали йому захищатися від травм або навіть від смерті, розвивалися в ньому з неприродньою швидкістю. Він був швидшим, хитрішим, спритнішим, сильнішим, витривалішим, злішим та розумнішим за інших собак. Йому довелося розвивати в собі ці якості, інакше він би не вижив самотужки в умовах агресивного середовища, в якому він мешкав.
РОЗДІЛ IV – ПО СЛІДУ БОГІВ
Коли прийшла осінь і дні стали коротшими, а в повітрі відчувся перший морозний подих, Біле Ікло отримав можливість стати вільним. Кілька днів поспіль в поселенні було дуже гамірно. Його мешканці розбирали вігвами і плем’я з усім своїм добром, зібралося вирушити на осіннє полювання. Біле Ікло нетерпляче спостерігав за усім, що відбувалося, і коли вігвами були розібрані, речі завантажені в каное, він зрозумів, що це означає. Деякі каное вже відпливали, інші, відпливши униз по річці, вже й зовсім зникли з очей.
