Біле Ікло вирішив навмисно відстати від людей, які відпливали геть. Він вичекав можливості непомітно втекти з поселення до лісу. Там, перепливши струмок, який вже починав вкриватися крижаною кіркою, він сховав свій слід та, залізши у чагарники, почав чекати. Час спливав і, заснувши він проспав декілька годин, раз у раз прокидаючись. Потім його розбудив голос Сірого Бобра, який кликав його, вигукуючи його кличку. Було чутно й інші голоси. Біле Ікло пізнав голос дружини Сірого Бобра, яка допомогала йому у пошуках, і голос Міт-са – його сина.
Він затремтів від страху та відчув порив виповзти з своєї схованки, однак зумів з ним упоратися. Пройшло багато часу перш ніж голоси стихли, і трішки вичікавши, він виповз з чагарників, радіючи своєму задуму, який у нього вдався. Сутеніло, і деякий час він грався поміж деревами, насолоджуючись своєю свободою. Потім, раптово до нього прийшло усвідомлення своєї самотності. Вовченя присіло, з тривогою прислуховуючись до лісової тиші. Її нерухомість та німота здавалася зловісною. Біле Ікло відчував небезпеку, що причаїлася та була незрима оку. Його насторожували нечіткі обриси дерев з їхніми темними тінями, що насувалися з усіх боків та могли приховувати за собою будь-яку загрозу.
Йому стало холодно. Поряд не було теплого вігваму, біля якого він міг би за своєю звичкою затишно примоститися. Землю під його лапами вкрив паморозок і він по черзі підіймав то одну передню лапу, то іншу. Він обернув свій кудлатий хвіст навколо себе, щоб зігріти їх і відразу ж перед ним промайнуло видіння. В ньому не було нічого особливого. Все, що йому примарилося, було йому знайомим. Він знову побачив перед собою поселення, вігвами і яскраве полум’я вогню. До нього долинали сварливі голоси жінок, низькі голоси чоловіків та сердитий гавкіт собак. Він зголоднів та згадав про шматки м’яса та рибу, яку йому зазвичай кидали люди. А тут не було м’яса, його оточувала лиш зловісна, голодна тиша. Неволя розніжила його. Відсутність відповідальності зробила його слабкішим. Він забув як це піклуватися про себе самому. Ніч навколо нього дрімала. Його слух, звик до шуму та метушні в поселенні, а очі до постійного спостереження за його мешканцями, а тепер нічого не привертало його увагу. Йому нічим було зайняти себе, ні на що дивитися і нічого було слухати. Його очі та вуха намагалися впіймати в лісі хоча б якийсь звук чи рух. Все навколо лякало своєю нерухомістю та відчуттям наближення чогось жахливого.
Його охопив неймовірний страх. Щось величезне та безформове пробігло повз нього. То була тінь, яку відкинуло дерево при сяйві місяця, що виглянув з-за хмар. Заспокоївшись він тихо заскавчав, але потім знову стих, остерігаючись видати себе ворогу, який міг причаїтися десь у лісовій хащі.
Звужуючись від нічного морозу, дерево гучно затріщало. Звук пролунав прямо над вовченям і воно завило від страху. Його охопила паніка, і воно стрімголов помчало у бік поселення. Воно відчуло нездоланне бажання отримати захист та підтримку людини. Біле Ікло чув запах вогнища. Він чітко чув гамір та голоси, що линули з поселення. Вовченя вибігло з лісу та опинилося на широкій галявині, залитій місячним сяйвом, де не було ні тіней, ні мороку. Але поселення теж не було. Воно забуло. Адже люди поїхали.
Біле Ікло різко зупинився. Не було куди так швидко мчати. Він з надією продовжував йти скрадливою ходою по спорожнілій галявині, обнюхуючи дорогою купи мотлоху та шматки одягу, що полишили боги. Він був би радий, якби йому зараз трапилось почути стукотіння каменів, які б летіли з рук розгнівної індіанки, він був би радий караючій руці Сірого Бобра, і він був би радий зустрічі з Ліп-ліпом та рештою ричащої та боягузливої зграї.
Біле Ікло підійшов туди, де стояв вігвам Сірого Бобра. Сівши посередині, він підняв морду до місяця. Відчай стискав йому горло, та з його пащі вирвалося розпачливе виття, наповнене самотністю та страхом, тугою за Кіче, болем від пережитого смутку та негараздів та похмурим передчуттям випробувань та небезпеки, які ще чекали на нього попереду. Це було протяжне вовче виття, в яке він вклав всю силу та біль – перше вовче виття Білого Ікла.
Коли прийшов ранок його страхи розвіялись, але почуття самотності з’їдало його ще дужче. Дивлячись на спорожнілу галявину, де нещодавно метушилися мешканці поселення, він засумував ще більше. Недовго думаючи, він ринув у ліс та пустився вздовж берегу річки. Він біг увесь день, не зупиняючись на відпочинок. Здавалося, він міг бігти так цілу вічність. Його сталеве тіло не звертало уваги на втому. І навіть коли він все-таки відчув втому, його вроджена витривалість підштовхувала його терпіти та продовжувати свій тяжкий шлях. Там, де течія річки натрапляла на крутий прямовисний берег, Біле Ікло видирався нагору, щоб обійти перешкоду, та біг по горах. Він перепливав або переходив вбрід річки та струмки, які впадали в річку Макензі. Часто йому доводилося бігти по краю намерзлої криги, яка ще не встигла повністю вкрити річку і багато разів провалювався у воду, борючись за своє життя в крижаному потоці. Він завжди принюхувався до землі у пошуках слідів, які могли залишити боги, вийшовши на берег і продовживши свій шлях пішки. Біле Ікло був кмітливішим за багатьох вовків, та все-таки він не володів обширним мисленням, яке б допомогло йому урахувати ще й інший берег річки Макензі. Що коли боги продовжили свій шлях по інший бік річки? Ця думка не прийшла йому до голови. Можливо, він би здогадався врахувати таку можливість, якщо був би дорослішим та досвідченішим, мав за плечима більше пройдених доріг, знав би більше про сліди та річки. Та про все це йому ще належало дізнатися. А зараз він мчав навмання та досліджував лише той берег річки Макензі по якому біг.
Біле Ікло був у дорозі всю ніч, натикаючись в темряві на перешкоди, які затримували його, але він не зупинявся. На другий день пополудні, пробігши без зупинки тридцять годин, він відчув, як його сильне тіло почало здавати. Вперед його вела стійкість духу. Він не їв сорок годин поспіль і заслаб від голоду. Крижана вода, в якій він наскрізь промокав, також лишала його сил. Його гарне хутро вкрилося брудом. Широкі подушечки на лапах були усіяні ранами та кровоточили. Він почав кульгати і з кожною годиною кульгання дедалі посилювалось. На додаток до всіх поневірянь небо потемніло та пустився сніг. Холодний, мокрий, слизький сніг запорошив дорогу, по якій він біг, приховавши ями та каміння на землі та ускладнив йому і без того нелегкий шлях.
Цієї ночі Сірий Бобер вирішив зробити привал на віддаленому березі річки Макензі, так як саме в тій стороні вони мали намір полювати. Але на ближньому березі, у вечірніх сутінках, Клу-куч, жінка Сірого Бобра, помітила лося, який спустився до річки, щоб напитися. Якби лось не спустився до водопою, Міт-са не збився б зі шляху через снігопад, Клу-куч не помітила б лося, а Сірий Бобер не вбив би його вдалим пострілом зі своєї рушниці, подальші події могли б скластися зовсім інакше. Сірий Бобер не зробив би привал на ближньому березі річки Макензі, а Біле Ікло не зустрів би їх та побіг би далі і міг би загинути або знайти своїх побратимів і стати одним із них – вовком до кінця своїх днів.
Настала ніч. Снігопад ще більше посилився, і Біле Ікло, тихо скавучав, поки спіткаючись плівся вздовж берега, коли несподівано напав на свіжий слід на снігу. Він був настільки свіжим, що Біле Ікло одразу ж впізнав його. Завиваючи, він з нетерпінням побіг від берега у бік дерев. Він почув звуки, які чув багато разів у поселенні. Біле Ікло побачив яскраве полум’я вогню, Клу-куч, яка щось готувала, та Сірого Бобра, який присівши навпочіпки, жував шматок сала. У людей було свіже м’ясо!
Біле Ікло приготувався до покарання. Від цієї думки він щулився та злегка їжився, але все-таки рушив уперед. Він боявся побоїв та був упевненим, що йому їх не уникнути. Але він також розумів, що потім зможе погрітися біля вогнища, люди захистять його, і на нього чекає товариство собак – останні могли запропонувати йому лише вороже товариство, але все-таки товариство, якого було достатньо, щоб відчути себе в оточенні живих створінь.
