Зіщулившись, він підповз до вогнища. Побачивши його, Сірий Бобер припинив жувати сало. Біле Ікло повільно підповзав ближче, жаль та покора змушували його колінкувати перед людиною. Поки він повз до Сірого Бобра, кожен дюйм його шляху здавався йому вічністю, а очікування ставало все більш нестерпним. Нарешті, він лежав біля ніг свого хазяїна, котрому він тепер себе добровільно ввіряв – ввіряв і тілом і душею. Він прийшов добровільно, щоб сісти біля вогнища людини і дозволити їй панувати над собою. Біле Ікло тремтів, очікуючи пороття, яке ось-ось мало обрушитися на нього. Він відчув, як над ним рухається рука. Очікування удару примусило його мимоволі зіщулитися. Та удару не послідувало. Тоді він крадькома глянув угору. Сірий Бобер розривав шмат навпіл! Сірий Бобер пропонував йому шматок сала! Дуже повільно та не зовсім упевнено він спочатку обнюхав його, а потім почав їсти.
Сірий Бобер наказав, щоб йому принесли м’яса і не підпускав інших собак, доки він не поїв. Наївшись, вдячний та задоволений, Біле Ікло лежав біля ніг Сірого Бобра, та спостерігав за вогнем, який зігрівав його своїм теплом. Мружачись в напівдрімоті, він точно знав, що завтра йому не доведеться безнадійно блукати похмурими лісовими хащами, замість цього він зустріне завтрішній день на привалі серед богів, яким він ввірив себе і від яких він тепер залежав.
РОЗДІЛ V – УГОДА
Коли грудень добігав кінця, Сірий Бобер вирушив у подорож вгору по річці Макензі. Міт-са та Клу-куч поїхали з ним. У сани, якими керував Сірий Бобер, були запряжені собаки, яких він купив чи позичив. В інші сани, які були меншими та якими керував Міт-са, були запряжені цуценята. Ця упряжка більше нагадувала іграшкову, але Міт-са був у захваті, відчуваючи, що починає виконувати відповідальну робот. До того ж, він вчився керувати та тренувати собак, а цуценята звикали до упряжки. Ці сани вони також задіяли, навантаживши їх речами та провіантом, які важили майже двісті фунтів.
Білому Іклу вже доводилося бачити собак, які бігли в упряжці, тому він не заперечував, коли вперше на нього самого наділи упряж. На шию йому одягли нашийник, набитий мохом, від якого йшло дві лямки до ременя, що були обмотані навколо його грудей та спини. До ременя кріпилася мотузка, яка прив’язувала його до саней.
В упряжці було сім цуценят. Іншим собакам, які народилися раніше, виповнилось по дев’ять та десять місяців, тоді як Білому Іклу було лише вісім. Кожен собака був прив’язаний до саней окремою мотузкою. Ці мотузки були різної довжини, і різниця в довжині між ними залежала від довжини тулуба собаки. Кожна така мотузка просовувалась у кільце, яке було прикріплене до передка саней. Сам погонич упряжки в сани не сідав. Сани без полозів з загнутим догори передком, який дозволяв їм плавно пливти по снігу, були виготовлені з берести. Така конструкція дозволяла рівномірно розподілити вагу саней з їхнім вантажем, і вони легко їхали по пухкому снігу. Собак також запрягали за принципом рівномірного розподілу ваги – кожен собака відтягував свою мотузку у бік і всі вони розходилися віялом від носової частини саней. Таким чином, собаки не набігали один на одного під час бігу. Крім того, ефективність віялової упряжки полягала ще й у тому, що мотуки різної довжини не дозволяли собакам, що бігли позаду, нападати на тих, що бігли попереду. Собака міг атакувати іншого лише тоді, коли той біг поряд на більш короткій мотузці. Але тоді йому довелося б зіткнутися з його люттю, а також відчути на собі удар погонича бичем. Та примітнішим за все було те, що собаці, який намірявся атакувати того, який біг попереду нього, доводилося тягти сани за собою швидше, а чим швидше їхали сани, тим швидше біг собака попереду, рятуючись від атаки. Таким чином, собаці, який біг позаду, ніколи не вдавалося наздогнати того, що біг попереду. Чим швидше біг собака, тим швидше втікав від нього інший і тим швидше бігла вся зграя. Часом сани набирали швидкості і такою хитрістю людина зміцнювала свою владу над тваринами.
Міт-са був схожим на свого батька, і більш за все в ньому проглядалась його мудрість. Раніше він помічав нападки Ліп-ліпа на Біле Ікло, але тоді у Ліп-ліпа був інший хазяїн, і Міт-са міг помститися йому лише при нагоді, кинувши у нього каменем. Але тепер Ліп-ліп був його собакою і він, нарешті, зміг помститися, поставивши його попереду довгої упряжки. Це зробило Ліп-ліпа вожаком зграї, і мало б зробити йому честь! Та насправді такий розвиток подій обернув проти колишнього забіяки та ватажка зграї решту собак. Так як він стояв попереду довгої упряжки, собаки завжди дивилися, як він втікає попереду них. Все, що вони бачили, був його кошлатий хвіст та задні лапи, які втікали, – видовище, в якому не було і натяку на лютого та грізного Ліп-ліпа з настовбурченою шерстю та виблискуючими іклами. До того ж, образ мислення собак було влаштовано таким чином, що собака, який втікав попереду них, спонукав їх кинутися за ним навздогін, думаючи, що він втікає від них. Як тільки сані зрушили з місця, собаки зірвалися у гонитву за Ліп-ліпом, яка продовжувалася цілий день. Спочатку він злився та пробував повернутися до своїх переслідувачів, вимагаючи проявити до себе повагу, але тоді Міт-са посилав йому пекучий удар бичем, звитого з оленячих кишок, після чого він розвертався назад та піджавши хвоста, біг далі. Ліп-ліп міг протистояти зграї, але він не міг протистояти цьому бичу, і все, що йому залишалося робити, так це тримати свою мотузку туго натягнутою, а боки подалі від зубів своїх побратимів. Та цим хитромудрі наміри індіанця не закінчувалися. Щоб закласти передумови для нескінченних переслідувань ватажка, Міт-са став протегувати йому, відсуваючи інших собак на другий план. Така підвищена увага до Ліп-ліпа викликала у його побратимів ревнощі та ненависть. Міт-са давав м’ясо тільки йому на очах решти собак. Це доводило їх до сказу, і вони починали люто метатися, але Міт-са не підпускав їх до Ліп-ліпа, осипаючи їх ударами бичем, в той час як Ліп-ліп спокійно поїдав м’ясо. А коли м’яса більше не залишалось, Міт-са тримав зграю на відстані, примушуючи їх вірити в те, що він пригощає Ліп-ліпа лакомством.
Біле Ікло відразу ж взявся до роботи. Підкорюючись волі богів, він подолав більше шляху, аніж будь-який інший собака, і ясніше зрозумів те, що опиратися їхній волі було марною справою. До того ж, нападки зграї знецінили собак у його очах і зрештою зблизили з людиною. Він навчився обходитися без товариства своїх побратимів. Крім того, він майже забув про Кіче, і єдине, що йому полишалось, так це вірно нести свою службу богам, яких він визнав за своїх хазяїв. І він сумлінно та покірно трудився. Чесність та завзятість вирізняли його працю. Ці якості були закладені природою у вовкові та дикій собаці, і ці якості були сильно розвинені у Білого Ікла. Біле Ікло спілкувався з іншими собаками, але це спілкування мало характер ворожості та ненависті. Він ніколи не грався з ними. Він вмів лише битися і він бився, не втрачаючи можливості помститися їм сповна за травми, які вони йому завдавали ще в ті часи, коли Ліп-ліп був ватажком зграї. Ліп-ліп більше не був ватажком – не враховуючи того часу, коли він біг попереду своїх побратимів, на чолі упряжки і сани підстрибували позаду нього. Коли люди зупинялися на привал, він тримався поближче до Міт-са, Сірого Бобра або Клу-куч. Він не наважувався відійти від богів, тому що ікла усіх собак були направлені на нього, і він відчув на собі сповна жорстокість їхніх нападок, які колись доводилось Білому Іклу.
Після того як Ліп-ліп втратив місце ватажка в зграї, Біле Ікло міг би зайняти його. Але для цього він був занадто замкнутим та надавав перевагу самотності. Він просто громив своїх товаришів по упряжці. В іншому випадку він ігнорував їх. Коли він проходив повз, вони розбігалися в різні боки і навіть найсміливіший з них не наважувався відібрати у нього шматок м’яса. Навпаки, вони поспіхом ковтали свою порцію, побоюючись того, що він може її у них відібрати. Біле Ікло добре знав закон: притісняти слабких і підкорятися сильним. Він з’їдав свій шматок м’яса так швидко як міг. І тоді горе тому собаці, який ще не з’їв свій! Ричання та блискотіння іклів примушували собаку завивати від обурення, нарікаючи на свою невдачу, доки Біле Ікло доїдав його порцію за нього.
