Їжі було удосталь. Самець важив більше восмиста фунтів – цілих двадцять фунтів м’яса на звіра, враховуючи, що в зграї було сорок з лишком вовків. Та якщо вони справлялися з голодовкою, то з поїданням здобичі вони справлялися не гірше, і незабаром все, що залишилося від прекрасної, повної сил тварини, яка зіткнулася зі зграєю вовків всього декілька годин тому, так це кілька розкиданих кісток.
Наївшись, вони багато відпочивали і спали. З ситими животами, молоді самці почали задиратися і битися. Так продовжувалося декілька наступних днів, які передували розпаду зграї. Голодні дні завершились. Тепер вовки були на землях, де водилася дичина, і хоча вони все ще полювали зграєю, все ж нападали більш обережно: від невеличких лосиних зграй, котрі попадалися їм на шляху, вони відтісняли тільних самок або старих самців.
Настав день, коли вовча зграя, будучи на землях, де водилося вдосталь дичини, розділилася навпіл та розбіглася у різні боки. Вовчиця разом з молодим вожаком зліва та однооким старим вовком справа, вела їхню половину зграї на схід до річки Макензі і далі до озер. З кожним днем їхня зграя дедалі зменшувалася. Самці та самки, створюючи пари, полишали зграю. Іноді самця без пари відганяли гострими іклами його суперники. І зрештою, в зграї залишилося тільки четверо: вовчиця, молодий вожак, одноокий та честолюбивий трьохрічний вовк.
Вовчиця вкрай озлобилася. Вона частувала всіх трьох залицяльників укусами, а ті покірно приймали їх. Вони не ухилялися від її жорстоких ікл і, підставляли їй плечі, махаючи хвостами і уповільнюючи біг, у спробі вгамувати її гнів. Та якщо перед нею вони демонстрували свою покірність, то один до одного вони не виявляли милосердя. Трьохрічний вовк вкрай осмілів і напавши на старого вовка з боку його незрячого ока, розірвав вухо на шматки. Хоч сивий старий вовк і бачив тільки одним оком, проти молодості і сили свого суперника він пустив у хід мудрість та накопичений досвід. Втрачене око і вкрита шрамами морда доводили, якою ціною дався йому цей досвід. Він пережив надто багато боїв, щоб сумніватися, як вчинити зараз.
Боротьба почалася чесно, та закінчилась зовсім інакше. Не можна передбачити, чим би вона могла завершитись, якби третій вовк не став на бік старого і разом старий та молодий вожаки не напали б на гонористого трьохрічного вовка, зчинивши битву не на життя, а на смерть. Недавні товариші оточили його з обох боків, впиваючись в нього безжальними іклами. Одразу ж було забуто дні, коли вони разом полювали і терпіли голод. Все це лишилося в минулому. Зараз їх хвилювали любовні справи і вони були важливішими за полювання.
А тим часом вовчиця, винуватиця цієї битви, сиділа на задніх лапах і вдоволено спостерігала. Вона навіть отримувала задоволення. Це був її день – а такі дні рідко траплялися – коли гриви ставали дибки, а ікло билося об ікло або ж пронизувало і розривало м’яку плоть, лише заради того, щоб володіти нею.
І в першій боротьбі за свою обраницю трьохрічний вовк поплатився життям. Поряд з його тілом стояло два його суперники. Вони пильно дивилися на вовчицю, яка сиділа на снігу та посміхалась їм. Але старий вовк був мудрим, дуже мудрим, як в коханні, так і в бою. Молодий вожак повернув голову, щоб зализати рану на плечі. Його шия вигнулася до суперника і одним своїм оком старий вовк спіймав вдалий момент. Він метнувся до молодого вовка і його ікла, глибоко увіп’явшись у плоть, ривком розірвали яремну вену на шиї, після чого він знову відскочив назад.
Молодий вожак несамовито заричав, але його рик на половині перетворився в рокітливий кашель. Стікаючи кров’ю та кашляючи, вже переможений, він стрибнув на старого вовка і продовжував битися до тих пір, поки життя в ньому не почало повільно згасати, його лапи ослабли під вагою тіла, в глазах потемніло, а удари та стрибки з кожним разом ставали дедалі слабшими.
І весь цей час вовчиця сиділа на своїх задніх лапах і посміхалася. Незбагненним чином її тішила ця боротьба, адже так влаштована дика природа, такою є трагедія безталанних самців, котрим у битві за самку траплялося гинути. Для тих же, хто виживав, така перемога приносила бажану нагороду.
Після того, як тіло молодого вожака завмерло на снігу, Одноокий гордо підійшов до вовчиці. Його вигляд одночасно випромінював тріумф та обережність. Очевидно він очікував різкого відпору, адже здивувався, коли вона не вишкірила на нього гнівно свої ікла. Вона обнюхала його ніс до носу і навіть грайливо застрибала навколо нього, мов цуценя, махаючи своїм хвостом. І він, незважаючи на свої роки та мудрість, вів себе так само і навіть трохи безглуздіше.
Переможені суперники були забуті, так само як була забута історія кохання, що була написана червоним на снігу. Лише один раз про неї згадав старий Одноокий, коли зупинився на хвилину, щоб зализати свої глибокі рани. Тоді він вишкірився, заричав, шерсть на його загривку та плечах стала дибки і, присівши, готовий до стрибка, він судомно впивався кігтями у сніг, в пошуках опори. Та наступної миті все знову було забуто, і він побіг слідом за вовчицею, яка сором’язливо зазивала його на прогулянку по лісу.
І ось вони вже бігли пліч-о-пліч, наче добрі друзі, які знайшли взаємопорозуміння. Минали дні, а вони трималися разом, вистежуючи здобич, вбиваючи та з’їдаючи її разом. Та ось пройшов якийсь час і вовчиця стала тривожною. Вона наче шукала щось, що ніяк не могла знайти. Здавалося, її приваблювали ями під лежачими деревами, а ще вона подовгу винюхувала забиті снігом ущелини в скелях і печерах під нависаючим берегом річки. Старого Одноокого її заняття зовсім не цікавило, але він покірливо йшов за нею, і коли її пошуки в певних місцях затягувалися надовше аніж зазвичай, він лягав та чекав, поки вона була готова рушати далі.
Вони не осідали на одному місці, а бігли до річки Макензі і, добравшись до неї, вони зменшили темп і тепер повільно рухалися вздовж річки, часто полишаючи її, щоб полювати на здобич біля невеликих приток, але потім завжди поверталися назад. Інколи вони натрапляли на інших вовків, зазвичай це були пари, але такі зустрічі не відзначалися особливим теплом. Вовки не проявляли дружелюбності, радості від зустрічі, або бажання об’єднатися у зграю. Декілька разів вони зустрічали вовків-одинаків. Одинаки завжди були самцями, і вони вкрай наполегливо намагалися приєднатися до Одноокого та його самки. Це його злило, і коли вовчиця ставала з ним пліч-о-пліч, їжилася та шкірилася на напористих одинаків, ті відступали, звертаючи з їхнього шляху, і продовжували бігти своєю дорогою.
Одного разу, місячної ночі, пробираючись мовчазним лісом, Одноокий раптом застиг. Піднявши морду і хвіст догори, роздувши ніздрі та по-собачому піднявши одну лапу догори, він заходився принюхуватися до просяклого запахами повітря. Його побоювання не розвіялися і він продовжував принюхуватися далі, намагаючись зрозуміти послання, яке витало у повітрі. Його ж подрузі вистачило один раз принюхатися, щоб залишитися задоволеною тим, що виявили її ніздрі, після чого вона пустилася риссю, тим самим заспокоюючи його. Хоча Одноокий і послідував за нею, він все ще сумнівався, і час від часу зупинявся, щоб вивчити небезпеку більш уважно.
Вовчиця обережно ступила на край величезної галявини, обрамленої деревами. Деякий час вона стояла наодинці. Підкрадаючись та підповзаючи, Одноокий приєднався до неї, передчуваючи небезпеку кожною клітинкою свого тіла. Вони стояли пліч-о-пліч та спостерігали, прислуховуючись та принюхуючись.
Вони почули звуки суперечки та бійки собак, гортанні крики чоловіків, різкі голоси жінок, що сварилися, і одного разу почувся пронизливий та жалібний плач дитини. Окрім величезних обтягнутих шкірою вігвамів та диму, що повільно підіймався в застиглому повітрі, мало що можна було розгледіти через яскравий вогонь, в світлі якого миготіли фігури людей, які снували туди-сюди. Та натомість їхні ніздрі вхопили міріади запахів, які доносилися з боку поселення індійців, і розповідали Одноокому про речі, які були для нього майже незбагненними, але були дуже добре знайомі вовчиці.
